Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗
ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ І УКРАЇНИ: МІФ ЧИ ПЕРСПЕКТИВА
Слово Просвіти, №46 за 2007 рік
Тему об’єднання українців і України знову почали активно обговорювати у зв’язку з формуванням нової парламентської коаліції. Чимало політиків твердить, що в разі створення “помаранчевої” коаліції численна фракція реґіоналів за активної підтримки комуністів не дасть їй продуктивно працювати. Неочікувані й неприродні шляхи створення коаліції у Верховній Раді попереднього скликання, її розпуск та хід недавньої виборної кампанії, “війна пам’ятниками”, що почалася, сутички й дискусії з нагоди 65-річчя УПА та з приводу перейменування вулиці Січневого Повстання у Києві свідчать про існування гострих суперечностей в українському суспільстві. Чи переборні вони та чи має перспективу об’єднання українців?
Юрій ГНАТКЕВИЧ, кандидат педагогічних наук
Перша суперечність випливає з нерозв’язаності національного питання. Занурившись в історію та окинувши оком карту світу, побачимо, що майже всі нації будують свої національні держави: поляки збудували Польщу, японці — Японію, мон# голи — Монголію, росіяни — Росію тощо. Існування національної держави сприяє формуванню й згуртуванню нації. Українцям віками не вдавалося ство# рити свою власну державу. Не скріплена державністю, українська нація не була до кінця сформованою. В СРСР українців че# кало зросійщення. Тому коли стала розбу# довуватися незалежна Україна, з’ясувало# ся, що у значної частини українців україн# ськими залишилися тільки прізвища: укра# їнською мовою вони не спілкуються і її не шанують. Якби після проголошення Незалеж# ності влада рішуче взяла курс на україн# ське національне відродження, відкрила б скрізь українські школи, перевела б пресу, вищу освіту, військо, інші силові структури на українську мову і стала виховувати мо# лодь у дусі національного патріотизму, Ук# раїна зараз була б іншою. Тому основна суперечність, яка нині розшматовує Українську державу і розколює її полі# тичну еліту, лежить у національній пло# щині. Лідери Партії реґіонів говорять про де# мократію та права “рускоязичного насєлє# нія”, але уникають розмов про те, якими методами і з якою метою віками витруюва# ли з українців їхню мову. Вони замовчують, що ж буде з Україною після впровадження державності російської мови. Нині росій# ська домінує у більшості міст України, а то# му після втілення в життя задуму реґіона# лів вона, як у Білорусі, дуже скоро стала б основною чи навіть єдиною державною мовою. Націй з двома мовами не буває. Як# що нація має дві мови, то це вже не одна,
а дві нації. Тому Партія реґіонів у пер# спективі готує нам остаточний поділ ук# раїнства на дві нації, а України — на дві держави. Друга характерна для сучасної України гостра суперечність лежить у класово-соціальній площині. До прого# лошення Незалежності в Україні всі засоби виробництва, всі підприємства були дер# жавними. Все це називали загальнона# родною власністю. Проте приватизація дуже швидко перетворилася на відверте розкрадання державного майна. До загальнонародної власності потягнулися руки найспритніших представників колиш# ньої комуністичної і комсомольської но# менклатури. Приватизація пройшла в об# хід закону і моралі. Невдовзі до розкра# дання державних багатств активно долу# чився криміналітет, насамперед донець# кий. В Україні нагромаджувався і концен# трувався в руках невеликої купки людей величезний капітал. Водночас мільйони українців збагатилися лише на проблеми: з пенсіями, зарплатами, тарифами, борга# ми та втраченими заощадженнями. Помаранчева революція стала своє# рідним вибухом народного гніву. Останні вибори знову повертають нас до ідей і га# сел цієї революції. Юлія Тимошенко та її соратники врятували помаранчеву рево# люцію і знову порушують проблему дооп# лати за придбані за безцінь підприємства. Вони говорять про законопроекти, які ма#
ють відродити силу приватизаційних сер# тифікатів, про повернення втрачених зао# щаджень, про виведення з тіні численних економічних структур. Третя серйозна суперечність в українському суспільстві випливає з різного ставлення до колоніального і комуністичного минулого. Ідеться про різ# ну оцінку ролі Росії в українській історії, го# лодомору, УПА тощо. Яскравий приклад — топонімічна політика влади. Україну можна починати ділити на схід і захід не за мов# ним критерієм і не по Дніпру, а за наявніс# тю пам’ятників Леніну та міст і вулиць, наз# ваних на його честь та на честь інших біль# шовиків, військових діячів часів злочинної громадянської війни і комуністичних діячів різних країн і періодів. На Рівненщині, нап# риклад, уже немає жодного пам’ятника ко# муністичному вождеві, тоді як на Київщині гранітний чи камінний Ленін бовваніє в усіх районних центрах. У самісінькому центрі Києва він стоїть також. У колишній козацькій столиці Запоріж# жі є вісім топонімічних об’єктів, названих іменем Леніна: Дніпрогес, проспект, порт, парк, острів, комбінат, пам’ятник і т. ін., але тут немає вулиць, названих на честь укра# їнських гетьманів. Іменем ката і професій# ного злодія Котовського, який розстріляв під селом Базар 359 українців, було назва# но місто і вулиці в десятках інших міст. “Ко#
Закінчення на с. 3
Слідча справа Михайла Кравчука
Батько українського театру
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
с. 3 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на с. 1
мандир отряда матросов” Андрєй Полупанов прибув на Україну ра# зом з військами Муравйова і після розправи над київськими студента# ми під Крутами вдерся зі своїм “от# рядом” у Київ та наказав розстрі# лювати й колоти багнетами всіх, хто носив вишиті сорочки, хто підс# тригався “під оселедець”, хто роз# мовляв українською мовою. За на# казом Полупанова було вбито тися# чі киян. Іменем цього убивці назва# ли одну з київських вулиць. 16 років Незалежності київська влада попри наполегливі вимоги громадськості чинила опір перейменуванню цієї вулиці. Відкриття пам’ятника російській цариці в Одесі, Степанові Бандері — у Львові, знищення владою пам’ят# ного знаку на честь отамана Симона Петлюри у Полтаві, заяви про намі# ри встановити ще один пам’ятник Катерині ІІ, заклики знести погруддя одного з організаторів голодомору Чубаря в його рідному селі, зіткнен# ня колон мітингувальників у день відзначення 65#річчя УПА, провока# ції в Криму та в Києві у день “русско# го единства”, заяви Луганської та Донецької обласних рад з приводу присвоєння Романові Шухевичу звання Героя України засвідчують, що протистояння у суспільстві щодо ставлення до колоніального мину# лого України насправді є. Але хто ж їх провокує — народ чи політики? Наскільки небайдужою чи активно усвідомленою є позиція певних верств суспільства в питаннях, що його розколюють? В Україні немає достатніх об’єктивних соціологічних даних щодо протистоянь, зокрема між сходом і заходом. Уявімо, що до влади на парламентському та уря# довому рівнях прийшли “помаран# чеві” й почали законодавчо ліквідо# вувати символіку комуністичного тоталітаризму разом з пам’ятника# ми, назвами окремих міст та безлі# чі вулиць у містах. Досвід показує, що коли перейменовували Кому# нарськ на Алчевськ, Жданов на Ма# ріуполь, Ворошиловград на Лу# ганськ, Червоноармійськ на Ради# вилів, коли перейменовували чи повертали старі назви вулицям у Києві та в інших містах, жодних за# ворушень не виникало. Відповідні рішення приймали місцеві ради, і перейменування затверджувала Верховна Рада. Так буде й зараз. Адже йдеться не про масові й пос# пішні кампанії, а про зрушення з місця важливої суспільної пробле# ми. Пригадаймо, як завдяки позиції лідерів СДПУ(о) було прийнято давно очікуване рішення про лікві# дацію символіки УРСР на фронто# нах Верховної Ради. Тоталітарна символіка не близька Партії реґіо# нів та її прихильникам. Агресивно протестуватимуть тільки комуністи і “вітренківці”. Але вибори показа# ли, що народ від них відвернувся, і що їхні протести не призведуть до роз’єднання України. Якби О. Омельченко переніс пам’ятник ко# муністичним вождям до музею і пе# рейменував деякі вулиці, як обіцяв після свого першого обрання місь# ким головою, про це вже давно за# були б, як забули, як називалися раніше столичні вулиці Сагайдач# ного, Хмельницького, Олеся Гонча#
ра та Шовковична. Але колишній комуніст О. Омельченко чомусь пе# редумав. Нагадаємо, що Майдан Незалежності називався площею Жовтневої Революції, а ще раніше — площею Калініна. Європейська площа називалася площею Ленін# ського Комсомолу, а доти — пло# щею Сталіна. Немає особливих під# став боятися, що якби місту Торез у Донецькій області (Торез — прізви# ще покійного керівника Французь# кої комуністичної партії, про яку за# раз ніхто не згадує) повернули наз# ву, яка була до 1964 р. — Чистяко# ве, населення вийшло б на протес# тні акції. Важко також повірити, що В. Янукович, дід з бабою якого втекли з Орловської області на Донбас, рятуючись від розкурку# лення і виселення до Сибіру, стане захищати символіку і топоніміку ко# муністичних часів. Трохи більші проблеми будуть у В. Януковича з державністю росій# ської мови. Р. Богатирьова так по# яснила той факт, що їхня партія включила до своєї партійної і ви# борної програм положення про на# дання російській мові статусу дер# жавної: “Потому что мы пообещали это нашим избирателям”. А чи не краще було пообіцяти своїм “изби# рателям” створити для українців, що живуть у містах Донбасу і півдня України, умови, за яких вони могли б навчитися вільно спілкуватися ук# раїнською? Чи не краще було б спо# чатку подбати про проблеми укра# їнської мови, яка ще досі на Донеч# чині й Слобожанщині почувається наймичкою у своїй рідній хаті? У Партії реґіонів посилаються на дум# ку своїх “избирателей”, не знаючи, власне, цієї думки. Та обставина, що російському шовінізмові вдало# ся значною мірою розукраїнити міських українців Донеччини і Лу# ганщини, НЕ ОЗНАЧАЄ, що вони вже перейшли в інший етнічний стан і не вважають чи не почувають# ся українцями, і в разі поширення використання української мови в освітніх закладах, засобах масової інформації та в службовій діяльнос# ті стануть організовано вимагати виходу з України. Згідно з даними останнього перепису населення, більшість населення східних і пів# денних областей України назвала себе українцями. Так, українцями 2001 р. визнали себе у Донецькій області 56 % населення, у Харків# ській — 70,7 %, у Запорізькій — 70,8 %, у Дніпропетровській — 79,3 %, в Одеській — 62,8 %, у Ми# колаївській — 81,9 %, у Луганській — 58 %. Лише в Донецькій і Луган# ській областях кількість громадян, що визнали рідною мовою україн# ську, невелика (відповідно 24,1 % і 30 %), в інших з названих областей таких більшість, а в Миколаївській і Дніпропетровській — переважна більшість (відповідно 69,2 % і 67 %). Перепис населення був своєрідним референдумом. Його і проводили для того, щоб враховувати резуль# тати в державній політиці. Українська мова не стала чу# жою для російськомовних українців чи навіть для росіян. В Україні важ#
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
