“Прийди ж до мене, щастя, в тихий дім, з’явись, моя скупа і мудра книго...” А. Малишко · с. 13сторінка оригіналу ↗
«РОСОЮ ВПАСТИ НА ВІЇ ДРІМУЧИХ ЛІСІВ»
Слово Просвіти, №46 за 2007 рік
Валентина ДАВИДЕНКО
У Київському літературномеморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка відбулася презентація поетичної книжки “З наболілої душі”. Її автор — репресований український письменник Микола Козак, який через тюрми і концтабори проніс томик “Кобзаря” Тараса Шевченка. Його ж поетична спадщина побачила світ завдяки молодшому другові Миколи Козака Анатолієві Івановичу Романюку, професорові Університету Альберти, Канада. Бардом Хотинського краю називає він свого земляка-поета, якого знав ще з дитинства.
“Я з ним запізнався, коли ще був маленьким хлопцем, він із су# сіднього села Клішківці. Коли мені стало 11 років, то мама думала, до якої гімназії мене віддати. Обрали Новоселицю, маленьке містечко, тому що там молодший брат моєї мами, незабутній дядько Ваня Ко# лесник, потім закатований енкаве# дистами, закінчував гімназію. Тож мене віддали під його опіку. В од# ній квартирі з ним жив його друг Микола Козак. Вірші він почав пи# сати ще ліцеїстом. Потім війна, я опинився на Заході, а він — у Руму# нії. Там його, румунського грома# дянина, перед приходом Червоної Армії заарештувало НКВС і поса# дило у в’язницю в Дніпропетров# ську, а потім він опинився на зас# ланні у таборах Воркути. Там про# був сім років. Після хрущовської відлиги почали ліквідовувати деякі концтабори, і він повернувся в Ру# мунію, де жила його сім’я. 1975 ро# ку була міжнародна конференція, організована ООН, я, як член ка# надської делегації, був у Бухаресті. Мав спеціальний паспорт і тому почувався певно, не забувайте, що там теж був комуністичний режим, дуже суворий. Я зустрівся з Коза# ком, але говорили стримано — та# кий був час. Коли мій дядько з Хо# тинщини приїхав до Канади, і ми в кімнаті розмовляли, то він запитав, чи немає на стелі підслуховуваль#
ного апарату. Бачте, який панував психоз. Потім ми вже зустрілися 1991 року. Я був у нього вдома, він читав поезії, говорили про минуле, майбутнє і про Україну. Він був ве# ликий патріот, дуже любив Україну, у мене ставлення до України біль# ше Франківське, з почуття обов’яз# ку, а в нього була любов Шевчен# ківська. Я сказав, що ми побачимо# ся за рік, і тоді він не тільки читати# ме мені поезію, а скаже, що роби# тиме зі своєю поетичною спадщи# ною. Я щороку бував у Бухаресті, так само, як і в Україні. А він, ма# буть, був настільки гордий, що не запитав мене, чи я не міг би попра# цювати над його віршами. Через три місяці я був на конференції в Парижі, і один наш буковинець, академік Володимир Требічі з Ру# мунії, каже: “Ваш приятель помер”. То для мене був великий удар. Через рік я знову поїхав до Буха# реста і зайшов до його вдови Яни Ставської. Кажу: “Чи Микола Козак не залишив якоїсь спадщини?” Во#
на, нічого не мовив# ши, пішла до другої кімнати і винесла ве# ликий зошит і “Кобза# ря”, якого він возив із собою по концтабо# рах, деякі знімки й ка# же: “Не знаю, що з тим робити, бо мені незадовго покидати цей світ”. (Через рік вона померла). Я тоді сказав: “Дайте мені, я впорядкую спадщи# ну”. Спочатку 1994 року видали вибрані твори у дуже скром# ному виданні, але я вважав, що то не від# повідає рівню поета, якого вважаю бардом Хотинського краю, і тому підготував до друку другий том його поезій, бо перший десь пропав. Адже війна, втечі, репресії, арешти і т. ін. Ця книжка вже розійшлася в Україні по колишню систему книгорозпов# сюдження фактично знищено, і вла# ді до цього немає ніякого діла. Значною мірою цю прогалину за# повнюють літературно#художні журнали, які висвітлюють сучасний літературний процес (принаймні його найяскравіші сторінки), зна# йомлять широкий загал із новими здобутками його найактивніших і найяскравіших учасників. — Чим вирізняється на тлі інших літературних журналів очолюваний Вами “Київ”? — Ще за радянських часів ми повернули із забуття в актив нашої літератури такі репресовані тоталі# тарною системою твори, як роман В. Винниченка “Сонячна машина”, недруковані оповідання Г. Косинки, А. Заливчого, В. Підмогильного, А. Головка, роман В. Сосюри “Третя рота” і його поеми “Каїн” та “Мазе# па”, п’єсу М. Куліша “Зона”, повість І. Багряного “Огненне коло” та М. Руденка “У череві дракона”. Уперше до читача саме зі сторінок журналу прийшли у реставровано# му вигляді Київський літопис, літо# писи Аскольда, Самійла Величка, “Слово про закон і благодать” мит# рополита Іларіона.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
