“Знищити нашу мову неможливо — це те саме, що запломбувати Ніагару”. Лесь Танюк · с. 4сторінка оригіналу ↗
МОВА ЄДИНА
Слово Просвіти, №46 за 2008 рік
Виступає Павло Мовчан
Закінчення. Початок на с. 1.
Найбільшу увагу шанувальників рідного слова привернув мистецький вечір у столичному Українському домі, який організувало ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та Головне управління освіти і науки Київської міської держадміністрації. Приємно, що у цій престижній залі не було вільних місць. На вечір кияни приходили цілими родинами, щоб залучити до рідного слова й пісні дітей та онуків. І це тішить. Вступним словом мистецький вечір відкрив Шевченківський лауреат, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан. “Вітаю вас з цим Днем в календарі. Хай він буде одним з 365 днів, коли ми вшановуємо нашу писемність і мову. А свято мови — це щось інше, ми ще наблизимося до нього. Користуючись нагодою, хочу зупинитися на кількох проблемах.
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
конати, що це справді їй потрібно? Цього не існувало. Так, ми вивчали й іноземні мови, але не спілкувалися ними; не було і мовного середовища, і жодного зв’язку зі світом. Але не було і мовного виховання, а мусило бути. Читаю нині риторику і бачу, що смак до мови, її чуття, краси виховували іще з античних часів. І в аристократичних родинах (особливо духовних аристократів) вважали шиком і модою розмовляли гарною, вишуканою, елітарною і красивою мовою. Мова була ознакою вищості людини, ознакою духовності, просвітленості. Та у нас цього було мало. Пригадуєте, за радянської епохи культивували простяцтво, аж навіть наче так добре — звернутися до когось запанібрата. Вважали, що то гарно. А це не так. І я дуже рада, що ситуація повільно, але змінюється на краще. Свідченням того, що у нас немає виховання, є хоч би те, як дозволяють собі поводитися високопосадовці: як примітивно, нікчемно і навіть брутально вони розмовляють!.. Завжди поміж людей було мовлення елітне і низьке, вульгарне. Але неписані правила ніколи не дозволяли людині на високій посаді сказати те брутальне слово, бо то для неї було б моральним падінням в очах суспільства... А нині навіть міністр може сказати грубе слово з екрана телевізора чи в радіоефір. Ось де наша біда. І, на превеликий жаль, так вихований і наш учитель. Якщо ми це змінимо, то зміниться і ситуація. — Зараз багато письменників дозво' ляють собі писати “твори” з цими вуль' гарними висловами, а то і з нецензур' ною лексикою. Що робити з цим? — Поняття мовного виховання пов’язане з мовною поведінкою. Мовна поведінка у людини важливіша за будь-яку іншу. А може, ще більш важлива. Заговорить людина — і ви бачите, яка вона. Навіть характер відразу видно. Відчуваєте, як вона говорить: виявляється у мові грубість, хамство чи доброзичливість, вихованість — ось вам і людина вся розкривається. Мова — інтелектуальний портрет народу і кожної особистості. Погане слово дозволяє собі й погану мовну поведінку. І зараз деякі мовознавці кажуть, що це ж у мові є. Але ж є також багно — і на дорозі є калюжа... Та ми ж її переступаємо! І в мові також є різні вислови, бо мова відображає життя, суспільство. Але це не означає, що обов’язково у те багно вступати: коли ми сідаємо їсти, ми не у багні руки миємо, а навпаки — миємо від багна. То чого ж оскверняємо рот свій?! Є у мові жаргони, суржик. Як є і в житті, в природі ота страхітлива паличка Коха і туберкульоз. Його треба вивчати. Хай і мовознавець вивчає, якщо хоче. Але ж мовознавець не має права естетизувати це: пишатися багном, брудом і нав’язувати його іншим. У нашому народі не було прийнято сваритися. Лаялися, але не вважали лайку за шляхетність. Це були вимушені ситуації, коли людина вживала погане слово. Я ще пригадую ті часи, коли червоніли, чуючи слово брешеш. То що вже казати про брудне слово? А бувало, й по губах дадуть пустунові за негарне слово... А нині естетизують те, що у народі ніколи не естетизували. Були люди, які шепелявили, картавили, мали інші вади мовлення. Тоді не було, як тепер, Інституту корекційної педагогіки, де допомагають таким людям. Не було й спеціальних інтернатів для них; і в селі, і в місті були поруч люди з вадами, вони так розмовляли, але зних ніхто не сміявся. Навіть якщо дитя пробувало це робити, то його мама одразу несла палець до рота, що означало: сміятися не можна. Народ не естетизував недорікуватість. А наші так звані артисти щодня транслюють цю недолугість. Нібито вводять це у “норму” і показують з екрана, приписуючи її народові. Ось, мовляв, як наші люди розмовляють... Та говорили ж так нещасні люди! Обділені Богом чи Природою, вони потребують співчуття, а не глузу й публічного осміювання. До речі, й зараз є люди з такими мовленнєвими вадами, і може, дивлячись на екран телевізора, вони переживають, що над їхнім мовленням вся країна потішається.
Далі буде.
Спілкувався Святослав МІЗЕРНЮК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
