“Де ж той казковий ірій, куди літає зимувати білий птах з чорною відзнакою?” · с. 15сторінка оригіналу ↗
ДОРОГИЙ ПОДАРУНОК
Слово Просвіти, №46 за 2008 рік
козаків. Сміливіші підходили й дарували вишиті хустинки. Осторонь гурту стояла тендітна юна полтавка Мелася Барабаш. Вона дивилася на молодого смаглявого козака Івана Коваля. Заграли сурми — і полк рушив. Тут вибігла Мелася і простягнула козакові хустину. Той пригорнув до себе юну красуню, промовивши: “Дякую тобі, Меласю, за дарунок!” Дівчина зраділа, засоромилася, нахилила голівку, стиха запитала: — А коли повернешся до Полтави? — Мабуть, Меласю, не скоро, може, через рік або десь на другу весну, — сказав задумано козак. — Чекатиму з походу. Вишию сорочку. Приязно всміхнувся козак і пустив коня галопом, щоб у долині над Ворсклою наздогнати загін. До своєї хати, що біліла в садку на пагорбі, дівчина йшла повільно,
пошепки промовляла: “Боже, збережи козака Івана. Нехай здоровим повернеться до Полтави”… Та ще картала себе, що покохала, але не сказала про це. З-під чорних вій дівочих котилися сльози. Нишком утерла, щоб ніхто не побачив. Згадала оповідку бабусі Мотрони. Та якось розповідала, що вдосвіта треба на греблі встромити в землю вербову гілку і загадати бажання. Якщо через кілька днів гілочка оживе, викине зелені листочки, то бажання обов’язково здійсниться. Отож удосвіта в кінці греблі Мелася встромила в землю аж сім вербових гілок. Усі прийнялися, розпустили зелені листочки. З надією чекала з далекого походу козака Івана. Минув рік, другий, а там — і третя весна. Козак так і не повернуся до Полтави. Від туги за коханими змарніло дівоче личко, посмутніли очі. Дівчина затужила, пе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
