“Потрібно демонтувати пам’ятники вождям тоталітарного режиму”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
ПОЖИНАЄМО ПЛОДИ ПОСТГЕНОЦИДНОГО СИНДРОМУ
Слово Просвіти, №46 за 2008 рік
Ніна ГНАТЮК Відкриваючи брифінг “Комуністичний режим і Голодомор 1932—1933 років: правова оцінка та подолання стереотипів тоталітарного режиму”, заступник голови Українського інституту національної пам’яті Владислав Верстюк зауважив, що сам факт Голодомору 1932—1933 років був однією з найбільших таємниць комуністичного режиму. До кінця вісімдесятих років минулого століття про це забороняли говорити, писати, навіть згадувати. Як зазначав академік Микола Жулинський, Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі “Жовтий князь”, не втішав себе надією на публікацію цього твору в Україні. І лише під тиском світової спільноти, національно-демократичних процесів, що нуртували в українському суспільстві, комуністичний лідер радянської України Володимир Щербицький змушений був визнати, що голод в Україні таки був. Нині доведено на конкретних історичних фактах, документах, свідченнях очевидців тих подій, що це був не просто голод через недорід внаслідок несприятливих погодніх умов, а спланований комуністичним режимом Сталіна геноцид, метою якого було придушення споконвічного прагнення української нації до незалежності, знищення соціально-економічної бази української національної ідеї, задля реалізації політики тоталітарного режиму на знищення української нації як такої, для створення єдиної держави з єдиним радянським народом та контрольованою свідомістю. Фактичні докази зумисності Голодомору — вписування сіл на “чорні дошки”, обмеження переміщення людей, збір непосильних податків з українського населення, великі обсяги експорту хліба за кордон у 1932—1933 роках, відмова більшовицького уряду від закордонної допомоги. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні”, згідно з яким Голодомор визнано актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення визнається протиправним. Попри це в Україні й деяких інших країнах визнання Голодомору 1932—1933 років як геноциду залишається предметом гострих суперечок і політичних спекуляцій.
Тому одне з найважливіших завдань не лише Інституту національної пам’яті, а й органів державної влади, громадських організацій, діячів науки та культури, усього українства полягає в тому, щоб донести до мільйонів людей і в нас, ів усьому світі правду про цю страшну трагедію, зняти нашарування брехні з нашої історії, утвердити у свідомості незаперечну істину: людське життя — Божий дар, і ніхто не має права посягати на нього. У кожній області України, населення якої постраждало в ті страшні роки, зараз укладають великий том, де буде перелічено імена жертв Голодомору; списки сіл, що вимерли в ті роки або ж втратили значну частину населення. Доцент, завідувач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Національного університету “Києво-Могилянська академія” Мирослава Антонович наголосила, що в “Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”, прийнятій 1948 року, в статті ІІ дано таке тлумачення: “Під геноцидом розуміють наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, якунебудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: а) убивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її”. Конґресово-президентська комісія США на основі вивчення документів, свідчень очевидців дійшла висновку, що Сталін і його оточення організували геноцид проти українського народу. Серце стискається від болю, коли читаєш документи тих часів. У Постанові ЦВК та РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності від 7 серпня 1932 року зазначено: “Застосовувати як захід суворої репресії за розкрадання колгоспного та кооперативного майна вищу міру соціяльного захисту — розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною при пом’якшувальних обставинах позбавлення волі на строк не менше, як 10 років з конфіскацією всього майна”. Навіть за кілька зрізаних колосків на недавньому власному полі селян або розстрілювали, або нещадно били й ув’язнювали в концентраційному таборі. Неадекватність провини і кари була настільки разючою, що в народі цю постанову, підписану М. Калініним і В. Молотовим, прозвали законом “про п’ять колосків”. Голодну трагедію багатьох тисяч сіл поглибила також постанова РНК УСРР “Про заходи до підсилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 року. Цим документом радянська влада запровадила непомірні натуральні штрафи — вилучення продовольства та худоби в господарствах, що “заборгували” хлібозаготівлі за непомірними до виконання планами. Звичайно, колгоспи й окремі господарства не могли вчасно виконати штрафні санкції та інші репресивні заходи, а особливо ж 15-місячну норму м’ясозаготівлі. У Постанові, підписаній головою Ради Народних Комісарів УСРР В. Чубарем, наголошено, що накладання цих штрафів не звільняло одноосібні господарства від цілковитого виконання визначених хлібозаготівель. Кожне з сіл, вписаних на “чорну дошку”, оточували каральні загони. З дворів забирали все — до зернини, до квасолини. Тих, хто чинив найменший спротив, чекав розстріл або тюремні нари в далеких сибірських нетрях. Усе це
О. Медуниця, В. Верстюк, М. Антонович
Фото Ніни Гнатюк спричинило голодну насильницьку смерть мільйонів українців. Заступник голови Сумської облдержадміністрації Олег Медуниця розповів про ті страшні роки на його рідній землі. Зібрано 39 тисяч свідчень очевидців про Голодомор. Національна трагедія мала на Сумщині особливості: область прикордонна, тут 500 км території межують із Росією. Місцевість переважно лісиста. Загороджувальні загони стояли на шляхах, а голодні селяни змушені були вночі пробиратися непрохідними болотами і хащами, щоб у сусідніх районах Росії обміняти на харчі залишки речей. Але це не завжди вдавалося. Тому села вимирали. Лише водних Пісках загинуло від голодної смерті 250 осіб віком від 1 до 80 років. А скільки людей померло за межами сіл у пошуках їжі? Вражає і такий факт. У Покровській церкві, що споруджена 1718 року, зняли бані та влаштували крематорій. Тут спалювали трупи, знайдені на вулицях Сум і околицях. Ніхто вже не зможе встановити справжню кількість жертв Голодомору-геноциду на Сумщині. Встановлено імена лише 31 тисячі загиблих. А скільки їх було насправді?! Найкращою пам’яттю про жертви Голодомору будуть не лише свічки біля пам’ятників, не лише хвилини мовчання. Вкрай потрібно демонтувати пам’ятники вождям тоталітарного режиму, перейменувати вулиці, які досі носять імена катів українського народу. Хіба не дивно, що і в наші дні є вулиці Постишева, який брав безпосередню участь в організації Голодомору? Як відзначив Олег Медуниця, на Сумщині впродовж останніх чотирьох місяців демонтовано 31 пам’ятник Леніну, Кірову, а також 257 вулиць перейменовано. Але треба сказати відверто, що в багатьох районах цю роботу проводити вкрай важко: є ще ті, хто чинить спротив, ніяк не хоче зрозуміти, скільки мільйонів життів наших співвітчизників забрала найстрашніша хвороба — червона чума. Мирослава Антонович зазначила, що до листопада 1932 року можлива була міграція українських селян в райони Росії в пошуках шматка хліба. Пізніше це стало неможливим — паспортів селянам не видавали, тому й виїхати зась. Особливі відділи мали прямі вказівки виловлювати людей на вокзалах, знімати з поїздів і повертати в українські гетто. Багатьох розстрілювали на місці. Маємо пам’ятати, що метою Голодомору було передусім вини-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
