Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Тільки ми протягом усієї історії радо пускаємо свиней за стіл, щоб вони — ноги на стіл”. Ірина Жиленко · с. 6сторінка оригіналу ↗

БЛАТНЯК ЯК ФОРМА ТИРАНІЇ

Слово Просвіти, №46 за 2009 рік

Сергій ТКАЧЕНКО, головний редактор журналу “Ятрань”, Нью-Йорк — Київ Корінний киянин Віктор Некрасов не міг жити в рідному місті, бо в його часи там правило бал радянське комуністичне лицемірство. Мені, дарма що й не корінному — з діда-прадіда — киянинові, навіть власну щорічну відпустку важко провести в нашій столиці, бо вона справляє враження міста, окупованого русофонами, в якому українська мова знов — укотре вже в нашій історії — витіснена на марґінеси. Рятує те, що протягом кількатижневого перебування в Україні я більше часу проводжу на рідномовній периферії: не тільки як приватна особа, що прагне якомога ширше вивчити свій край, а й як редактор і видавець, що збирає серед творчої громади літературної глибинки свіжі матеріали для свого журналу. Минулого разу Київ уже першого дня моєї відпустки нагадав, “хто є хто” в Україні. Коли по приїзді з Бориспільського аеропорту на площу Перемоги, де мешкаю, ми з братом Всеволодом, весело обговорюючи літературні новини, зайшли в пункт обміну валюти, до мого слуху долинули слова, сказані за нашою спиною: “Тіше тут! Понаєхалі”. Вражено обернувшись, я пересвідчився, що автор тих слів — якийсь тип, що стояв за нами, і зрозумів: нас, киян, він сприйняв за приїжджих, скоріше всього за западенців, адже ми привселюдно розмовляли українською мовою!.. Ледь стримуючи емоції, я дуже виразно пояснив тому телепню, хто тут “понаїхав” і кому слід забиратися звідси геть, якщо йому не подобається українська мова. Мої цьогорічні мандри пролягли на Волинь, де мені, вихованцеві центральноукраїнських степів, раніше не доводилося гостювати, тому й їхав туди — в край лісових героїв ОУН-УПА — з великим хвилюванням. Щоправда, у Західній Україні, в Галичині, зокрема в прилеглих до Волині областях, я вже бував: три роки тому на Івано-Франківщині та Львівщині, два роки поспіль на Тернопіллі. Моя “вилазка” в “Тернове Поле”, де ми з критиком Петром Сорокою виступили в його програмі на місцевому телебаченні, була здійснена саме перед тим, як у центральній київській залізничній касі я придбав квиток на нічний потяг до Луцька. Столиця колишнього Волинсько-Галицького князівства (а саме на такому порядкові слів, зважаючи на провідну роль Волині, наполягає львівський науковець Тарас Возняк) відразу мені сподобалась і старовинною архітектурою, і своїми привітними мешканцями. З письменниками, Шевченківським лауреатом Василем Слапчуком, поетесою Натою Гранич, прозаїком Олександром Клименком і перекладачем Володимиром Бичем я поспілкувався. З головою Волинської письменницької організації Ніною Горик ми навіть записали передачу на обласному телебаченні. Мій подальший шлях проліг у Лесині краї — знамените Колодяжне. У “маршрутці” Луцьк—Ковель, що трапилася дорогою, мене ошелешила вульгарна російська попса, що гриміла з динаміків і нещадно заповнювала кожну шпаринку салону. Я делікатно попросив водія вимкнути ту какофонію, на що він агресивно відповів: “А іншим нравиться!” Звертаючись до пасажирів мікроавтобуса, я запитав: “Хто хоче слухати блатняк — підніміть руки!” Онуки Клима Савура і Тараса Чупринки, потупивши зір, мовчали. Потім, подумки повертаючись до цього епізоду, я чомусь згадав слова Василя Стуса, сказані на презентації “Тіней забутих предків”: “Хто проти тиранії — встаньте!” У моїй практиці було чимало таких інцидентів. Пам’ятаю, коли два роки тому я на запрошення братів Бровченків їхав у їхню рідну Малу Виску, водії автобуса Київ—Кіровоград (судячи з їхніх розмов, українськомовні українці) теж “на всю котушку” “крутили” російський блатняк. Коли дійшло до пісні “Бутырская тюрьма”, я не стерпів і висловив протест. Інші пасажири мовчки терпіли цю гидоту. Їх вона, очевидно, не коробила й не обурювала. Втім, хтозна, може, вони вже й забули, що українці? Інакше звідки тоді у них таке “критичне ослаблення національного інстинкту самозахисту” (Лариса Масенко)? Повертаючись із Виски до Києва, я підсів у транзитний автобус й отетерів: ті самі водії. І та сама інфернальна “фєня”… Така характерна, на жаль, і для інших сфер нашого комунального життя. До миловидих дівчат, що працюють касирками в розташованій поруч із моїм київським помешканням крамниці, я завжди звертаюся рідною їм українською мовою (сам чув, як вони між собою розмовляють по-українськи), однак мені (й іншим покупцям) вони відповідають лише російською. Одного разу я не втримався і запитав: “Дівчата, вам ваші роботодавці забороняють обслуговувати клієнтів державною мовою?” Чорноброві красуні зомбовано мовчали, ховаючи очі. Така сама мовна ситуація і в розташованих неподалік від мого дому кафе, де я інколи обідаю і де також — “креоли, креоли, навкруг самі креоли”. Хтось зауважить: зараз, мовляв, перед державою стоять завдання значно масштабніші, аніж те, які пісні й якою мовою звучать в автобусах, крамницях і кав’ярнях України. Радикально не згоден з такою точкою зору, бо твердо переконаний, що Фото Олеся Дмитренка го глузду”. А згадав я принагідно вислів цього “політичного зубра”, як його називали за радянських часів, після ознайомлення з рішенням “О фальсификации истории в школьных учебниках 5—11 классах при изучении курсов “История Украины” и “Всемирная история” сесії Донецької міськради, яка складається з представників Партії реґіонів та партії Наталії Вітренко. Аналіз підручників історії підготувало управління освіти міськради (начальник — Лактіонов) та “ведущие учителя истории школ города”: Пальчік — вчитель історії ліцею №37, Чабан — учитель історії школи №3, Рибалка — учитель історії школи №97, Соляниченко — учитель історії школи №86, Аліфанова — учитель історії школи №101, Шаламай — учитель історії школи №96, Балацун — учитель історії навчально-виховного комплексу “Гармонія”, Парастатова — учитель історії школи №33, Павленко — учитель історії українського ліцею №12, Сотнікова — учитель історії ліцею №30, Богдан — учитель історії школи №9. Це рішення міськради стало взірцем колективного розумового затьмарення. Але брати для аналітики лише цю складову було б дуже спрощено, бо треба розуміти, що члени цього колективного опусу постають звичайними кремлівськими підлабузниками. І тут уже не спрацює жодна логіка, філософія, бо, даруйте, люди крутять хвостиками, забачивши на екрані кепку Лужкова, а що вже казати про Путіна і Медведєва! І як тут не процитувати поета: “Кому ви служите, при-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин