Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Просвіта” і Церква гуртувала всіх українців, закликала до жертовної праці, до любові”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ДИТИНСТВО — МОЯ

Слово Просвіти, №46 за 2009 рік

Богдана ПИЛИПЧУК Спомини, спомини… Моє дитинство, моя недоспівана пісня… Що писати? Життя — це довга дорога, на якій і терни, і квіти… Я йшла тою дорогою… Якась велика мета — несвідома, напівсвідома — все гнала мене з рідного села, з-під рідної стріхи в незнані світи… Може, під впливом тих книжок, які часто приносив тато із бібліотеки “Просвіти”, а може, під впливом мами, двох братів, які часто згадували про свою науку у Львові, в академічній гімназії, а потім пішли в Українські Січові Стрільці, щоб здобути Українську Державу. Один із них був учителем у “Рідній школі”. Московські людолови замордували його в Замарстинівській тюрмі Львова. 1927 рік. Ще рідна українська земля після світової війни зализує рани, а в селі Задвір’ї вже працює сезонний дитячий садочок при читальні товариства “Просвіта”. Нас, двох маленьких дівчаток, туди веде мій добрий тато. Ще одна сестричка має півроку, і моя дорога матуся лишається з нею в хаті, хоч до війни була у “Просвіті” активісткою. В хорі співала, і в драмгуртку виконувала головні ролі. Щоліта Львівське педагогічне товариство “Рідна школа” організовувало по всіх селах при читальнях “Просвіти” сезонні садочки, які закінчувалися святом Матері Божої 28 серпня, дитячим виступом. Діти знайомилися в садочку з природою, історією рідного краю — казки, вірші, співи, танці. Дітям прищеплювали любов до Бога, до України, до праці. У неділю всі разом ішли до церкви. 1929 рік — пора мені та моїм ровесникам іти до школи. У селі дві школи — українська (так звана руська) і польська (польську колонію мазурів прислав уряд після війни з корінної Польщі). На українській землі — Польська держава. Удвох школах були польські вчителі. Батьки хотіли “Рідну школу”, але уряд не давав дозволу. Ми, діти, вчилися таємно по хатах. У кінці шкільного року з батьками їхали у Львів до “Рідної школи імені короля Данила”, складали іспити (контрольні задачі), діставали свідоцтва. Так я вчилась у першому і другому класі. Почалася пацифікація, учителів заарештували, і більше до нас вони не повернулися. У третій клас пішли в українськоруську школу, де я навчалася до шостого. Після шостого класу всі мої однолітки, крім мене, навчалися у Львові. Я пішла вчитись у сьомий клас в польську школу, де вчителі на перерві не дозволяли розмовляти українською мовою. Це скріплювало наші сили, росло завзяття і міць, ненависть до ворогів… Малі діти скоро ставали дорослими… “Вчися, дитино, хай розум не спить. Чого навчишся — вода не забере, вогонь не спалить…” Крім школи, ще була Церква і “Просвіта”. Там ішла просвітницька праця. Всі мали заняття — від найменшого до найстаршого. При “Просвіті” були товариства: “Рідна школа”, “Союз українок”, “Сільський господар”, спортивне — “Сокіл”, протиалкогольне — “Відродження”, драматичний гурток, хори (просвітянський і церковний), при церкві — “Марійська Дружина”, ще й крамниця (кооператива) “Власна поміч” і молочарня. Взимку відбувався “Хліборобський вишкіл молоді” — вчили не тільки розводити сади, плекати тварин, вирощувати буряки, сою, а й українську історію, географію, літературу. Були різні курси: гігієнічні, куховарські, кравецькі, вишивки, трикотажу. Приїжджали інструктори зі Львова, працювали студенти. У кожній хаті були часописи (газети) для дорослих і дітей. Це все було в моєму селі та в усіх селах кругом. Ми, діти, до всього були цікаві, все хотіли знати, у всьому брати участь: у виставах, концертах, національних святах, фестинах. Я малою ученицею на концерті вшанування Тараса Шевченка читала вірш “Розрита могила”, а були ще вірші “Лічу в неволі дні і ночі”, “Б’ють пороги” та інші. 1939 року, як прийшли московські “визволителі”, на концерті пам’яті Тараса Шевченка говорила вірш “Катерина”. Мав мій тато великий клопіт, бо я вивчила не той вірш, який мені дали. Довелося директорові школи на зборах пояснювати, що то були царські москалі, а не радянські. Дороги життєві нашого українського бездержавного скромного народу: які вони складні, тернисті. Хто його тільки не нищив: гуни, хозари, половці, турки, татари, “добрі” сусіди — москалі, ляхи, мадяри… А ми живемо на роздоріжжі, мов той фенікс, воскресаємо з попелу. Нас дуже багато розкидано по всіх континентах. Світові несемо хліборобську культуру, просвіту… Свою землю тільки обороняємо від ворогів, яких у нас так багато. Споконвічна квітуча земля спотворена Чорнобилем, заводами-гігантами, без яких міг би наш народ жити. Чому все так? Тисячі разів ставила собі запитання: чому ми не господарі на рідній землі, нам Богом даній? Тисячі причин, а може, менше? Ми дуже гостинні, всім довіряємо. Хто приїде в гості — нас із рідної хати виганяє. Із подругами Чому? Українців поляки в корінну Польщу висилають, москалі всіх українців — у Сибір, а самі на наших землях панують. Чому? Відповідь намагались дати наші провідники: полковник Євген Коновалець, Степан Бандера, генерал Роман Шухевич, отаман Симон Петлюра, Микола Міхновський — усіх їх убила проклята Москва. Тисячі, мільйони жертв. Боротьба ще не закінчена, пам’ять ятриться свіжими ранами. 1920 рік — закінчилася світова війна. Усі народи стали господарями на своїй землі. Наш край — у неволі, в ярмі. Немає спочинку. Під проводом полковника Євгена Коновальця утворилась Українська військова організація — УВО, яка не дозволяла Польщі закріпитися на українських землях. 1929 рік — постала Організація Українських Націоналістів, у якої бойовий клич: “Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї”. У міжвоєнному часі — 1929—39 роки — тривала політично-виховна робота серед молоді. Народ гуртувався. Працювали громадські організації. То був бурхливий час. Ішла боротьба за існування українського народу. Дітям за всяку ціну треба було вчитися в гімназіях, фахових школах, у різних майстернях. Між українцями і поляками була велика, тайна і явна, боротьба за навчання, за місце праці. Утворювали приватні, платні школи, працювала кооперація, приватні майстерні, підприємства. “Просвіта” і Церква гуртувала всіх українців, закликала до жертовної праці, до любові. “В єдності сила народу”, “Свій до свого по своє”… Про ті часи багато написано. Хоч у час світової війни ми не здобули власної держави, народ гуртувався. За десять років наполегливої праці ОУН виховала чудову молодь. Коли настав слушний час, не завагалась віддати життя в боротьбі з німецькими і московськими ворогами за волю України… 1939 рік. Німецько-польська війна тривала півмісяця, і Польщі не стало. Польською державою мирно поділилися Москва і Берлін. “Визволили” нас москалі. Почався грабунок. Перестали існувати всі суспільно-культурні товариства. У підпіллі зосталась одна ОУН. Почались арешти, виселення в Сибір усіх тих, кому дорога була Україна… 1941 рік. Війна між гітлерівською Німеччиною й сталінською Москвою була для НКВС такою несподіваною, що енкаведисти, втікаючи, в жахливий спосіб закатували по тюрмах усіх політичних в’язнів. Море трупів понівечених, які розкладались, які не можна було пізнати… Серед рідних — плачі, жах, який не можна описати… Фронт відійшов на Схід, “непобєдіма красна армія” кидала зброю, масово здаючись німцям у полон. 30 червня 1941 року. ОУН під проводом Степана Бандери, Ярослава Стецька у Львові проголосила Акт відновлення Української Держави. У Моршинській церкві. 2004 р. Ми вільні! Скрізь синьо-жовті прапори. Уряд Ярослава Стецька перебрав владу в свої руки. Відновлювалося громадське життя. Для німців це була велика несподіванка: відвойовані у Москви українські землі планували зробити своєю колонією. Гітлер вимагав від провідника Степана Бандери відкликати Акт проголошення Української Держави. Степан Бандера відмовився. Німецька поліція заарештувала уряд. Він опинився в Богдана Пилипчук німецькому концтаборі. ОУН перейшла у підпілля, готувалася до боротьби з німецькими загарбниками. Я в той час у Львові працювала на базі Окружного союзу “Кооператив”. Зі мною працювали молоді хлопці — сусід Юлько Скавинський і Богдан Куницький, син адвоката із сусіднього містечка Глинян. Богдан навчався в Українській академічній гімназії, 1940 року його заарештувало НКВС, засудило в процесі “59” на 10 років. Коли його везли разом із політв’язнями в Сибір, на пересилці в Бердичеві німці бомбили тюрму. Богдан із товаришами вирвався на волю, повернувся додому і став працювати в Союзі “Кооператив”. Богдан познайомив мене з Мирославою (Мірою) Чуйко, яка була членом “Юнацтва” ОУН. Вона стала моєю провідницею, проробляла зі мною матеріали про завдання ОУН. Я вивчила Декалог українського націоналіста, 44 правила поведінки, вивчала історію України, географію, літературу, правила конспірації, ходила на зв’язок, виконувала завдання організації. Почався шкільний рік, я звільнилася з роботи, пішла навчатись у хімічну школу, потім перейшла в торговельну. По закінченні працювала друкаркою в Ревізійному союзі “Кооператив”, у редакції “Господарського кооперативного часопису”, продовжуючи працювати в робітничій юнацькій сітці. Моєю провідницею стала Ганна Дубиняк, студентка медінституту. Ми організували свідомих дівчат з різних установ, з ними проводили політвиховну працю. Я вдосконалювала знання за сприяння політвиховниць Ганни Курило, Катерини Зарицької (“Мала”). Підтримувала зв’язок із дівчатами, передавала їм свої знання, виконувала різні доручення організації: розповсюджувала літературу, працювала в товаристві “Сила”, в читальні “Просвіти” біля церкви св. Юра. Після вишколу ми прийняли присягу в присутності провідниці “Думи” і провідника “Лисогора”, продовжували виконувати свої обов’язки. 1943 року дістала через провідницю “Думу” наказ Проводу переходити в підпілля на Тернопільщину. Зголосилася до провідника “Уласа” в книгарню м. Підгайці на Бережанщині. Тут познайомилася з подругою “Гомін” і сільськими дівчатами-юначками. Провід Тернопільщини організував ідеологічно-червонохрестівський вишкіл, який проводили провідниці “Цека” — Оля Сліпа й “Уляна”. Після вишколу я працювала в Чортківській окрузі в розпорядженні обласної провідниці “Юнацтва” “Іскри” — Мирослави Юрчинської. До Чортківської округи належа- Богдана Пилипчук — “Мирослава”, “Віра”, “Криця” — народилась 20.09. 1922 р. у с. Задвір’я Буського району на Львівщині, в багатодітній хлібороб! ській сім’ї. Народну школу закінчила в рідному селі, середню — у Львові. Бра! ла участь у суспільній праці в рідному селі: в товаристві “Просвіта” — “Сокіл”, хор, драмгурток; “Марійській Дружині”. Член “Юнацтва ОУН”, із 1941 р. — в робітничій сітці Львова. У підпіллі в Тернопільській області — з 1943 р. Миро! славу заарештували 1948 року в Дрогобичі, засудив Львівський Воєнний три! бунал за статтями 54 1!а, 11 на 25 років таборів, п’ять років позбавлення пра! в. Відбувала покарання в Сибіру — Тайшетському ОЗЕРЛАГу. Звільнена 1956 р., мешкала в Долині, працювала в лікарні. Із 1971 року живе у Львові.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин