Доля на тлі історії · “Багатотисячна героїчна армія УПА понад десять років вистояла у боротьбі з московським загарбником”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ
Слово Просвіти, №46 за 2009 рік
У повоєнні роки ло п’ять повітів: Борщів, Заліщики, Бучач, Копичинці й Чортків. З “Іскрою” ми зустрілися в сестер-черниць. Вона вже мала великий досвід підпільної праці. Відважна, ідейна, скромна, освічена, серцем і душею віддана Україні, змінила моє псевдо “Віра” на “Криця”. Зробили кілька вишколів із повітовими, районними юначками в селах Ягільниці, Циганах, Сапогові, Кудренцях, Розсохачі, інших. Напружена праця тривала. Юначки заготовляли продукти харчування, лікарські рослини, бинти з домашнього тканого полотна, ходили на зв’язок, розповсюджували літературу. Скільки недоспаних ночей, все в дорозі, в дорозі… У теренах німці влаштовували облави, забирали молодь на роботи в Німеччину. Ми налаштували зв’язок у Гримайлівські ліси, куди відходили молоді хлопці у Повстанську Армію. Народ по селах у всьому допомагав, — усі як одна родина. Хлопці масово ішли на Волинь в УПА, знаючи, що Москва їх не пожаліє. Скільки в них завзяття і любові до рідного краю… 1944 рік. Наближався фронт. Було видно заграви, чути далекі відгуки війни. Лютневий ранок, негода: топиться сніг, болото. Сунуться московські “визволителі”, як чорна хмара, на нашу землю. Фронт зупинився на річці Стрипі майже на півроку… Уже є жертви — загинув окружний провідник “Еней”. Ми, “Іскра”, “Гуцулка” і я, хоронимо його вночі на Чортківському цвинтарі. Ще багато було жертв, доки фронт посунувся на Захід. За фронтом прибула совітська адміністрація з тисячами енкаведистів, з московськими партизанськими відділами “рубахою”, які вміли тільки грабувати мирний народ. Почались арешти, виселення в Сибір, облави. Повстанці гинули, але не здавалися… Багато книжок написано про ті героїчні часи, а ще більше буде написано. Багатотисячна героїчна армія УПА понад десять років вистояла у боротьбі з московським загарбником, не маючи власної держави, з такими світовими потугами, як Німеччина і Росія. То була така героїчна епоха, якої світ ще не знав. Ідея українського народу вічно жива. Друга половина 1944 року, фронт відійшов на Захід. Україну зайняли відділи НКВС. Облави, арешти — помагала їм більшовицька партизанка “рубаха”, “червона мітла”. В ОУН настали великі зміни. На місці повітів утворено надрайони і райони. Ліквідовано сітку “Юнацтво”. Юначок передано в актив. Скріплено зв’язок, санітарну службу УЧХ, господарську частину. Провідниця “Іскра” інформувала про дальший напрям праці. У Чортківській окрузі залишалася “Марта”, “Мотря”, “Леся”, “Мирослава”, інші. “Гуцулка” і “Криця” повернулися у свої терени. Я вже в рідному селі. Два тижні як несподівано помер мій батько через передозування ліків. Мама не хотіла подавати в суд, бо ще не закінчилася війна, ніхто не поверне їй чоловіка, дітям батька. Ще мама розказувала, що під час Різдвяних свят загинули в криївці біля церкви найкращі молоді хлопці. Зрадив їх поляк “Явір”, який здався НКВС. Багато людей через нього потерпіло. Мама просила, щоб я не приїжджала в село, бо ніхто нічого не знає про мене. Уранці поїздом виїхала у Львів. У неділю у Львові в Преображенській церкві зустріла подругу Льоню. Вона розказала, що все дуже змінилося. По селах — великі облави. Провідниця “Дума”, яка висилала мене у підпілля, виїхала на Захід. Було завдання: хто не розконспірований, може піти до праці, щоб легально продовжувати виконувати завдання організації. Льоня навчалася у педінституті. Я праці не знайшла, вступила у фельдшерсько-акушерську школу та вечірній десятий клас. На основі довідки зі школи в районі Глинян виробила паспорт. У десятому класі зустріла Марію Баран, яка мешкала в професора Зубрея на площі Юра. Я не мала помешкання, і дружина професора дозволила жити разом із Марією. У червні почалися іспити в середній школі. Я залишила навчання в фельдшерсько-акушерській школі. Склала іспити на атестат зрілості, вступила на перший курс української філології, закінчила його. Час був дуже тривожний, пропадали люди вдень і вночі. До села більше не показувалася. Часом їздила на Дрогобиччину, в село Грушів. Там дружина брата моєї мами працювала вчителькою. Її чоловіка ще у вересні 1940 року заарештували і замордували в Львівській Замарстинівській тюрмі. Тітка 1943 року з братом і малою донечкою вибралися зі Львова на Захід. Їхати далі передумали, лишилися в Грушеві. Брат почав працювати директором Грушівської початкової школи (там ще була друга неповносередня школа, село мало три церкви), а тітка — вчителькою першого і другого класів. Одного разу у Львові зустріла провідницю “Марту”, розказала про себе. Вона за-
Із товаришами в Долині питала, чи не можна час від часу бувати в моєї тітки. Я знала, що тітка дуже добра, сама колись потерпіла, і не відмовить. “Марта” приїжджала кілька разів, робила квіти і возила на базар продавати. Під час вакацій у Львові зустріла сестру Любу. Вона вступала в університет, не пройшла за конкурсом. Працювала в селі, дала мені свій атестат, щоб мала хоч якийсь документ при собі, бо в селі за мною вже розпитували. Приїхала в Грушів, розказала тітці. Вона порадилася з братом, і той вирішив узяти мене до праці у школі. Написала заяву, директор домовився із завідувачем РВНО Литвиновим, який зарахував на роботу з умовою, що вступлю заочно до Дрогобицького педінституту. Так я почала працювати учителькою другого класу, тітка продовжувала вчителювати у першому (по селах ще не вистачало учителів). Вела природничий гурток і фізкультуру. Праця подобалася, ніхто мене не контролював (така робота колись була моєю мрією, але не за таких обставин). Раділа, що можу розказати дітям про нашу історію, князів, козаків, про славне минуле України, про письменників. Школярам було дуже цікаво, хоч я знала: щохвилини все може скінчитися… Боротьба затягувалась, повстанці гинули, але не здавалися. “Шміраки” лазили по селах, грабували людей, часто чути було тут і там стріли. Тривали виселення родин повстанців на Сибір. Я подала заяву до Дрогобицького педінституту на заочне відділення. Відбула місяць на настановчій сесії. Склала вступні екзамени, і мене зарахували на заочне навчання — перший курс української філології. Ще за німців у торговельній школі зі мною вчилася односельчанка Марія Савчин. Знала, що вона працює в “Юнацтві”, а про мене вона, напевно, здогадувалась, але ми ніколи на ту тему не розмовляли, дотримувалися конспірації. Закінчивши навчання, ми розійшлись. Майже шість років одна про другу нічого не знали.
Зустріч з академіком Ніною Вірченко (крайня праворуч)
Минули вакації, я працювала в школі в Грушеві. До мене з Польщі з поштою для проводу приїхала товаришка моєї двоюрідної сестри Зена. Вона хотіла зустрітися з Марійкою Савчин. Я їй сказала, що від 1942 року її не бачила і не знаю, де вона. Щось вона тоді про неї розказувала, те все мені було чомусь підозрілим, івона з нічим від’їхала. Мені стало дуже гірко… Навпроти школи була маленька церковця, в якій колись з’явилася Матір Божа. Підсвідомо звернулася до неї: Мати Божа, благаю Тебе, поможи мені, бо дуже мені сумно… Одного разу прийшла зі школи втомлена, прилягла, задрімала. Тітка збудила мене. Бачу спросоння — в хаті гості. Хто вони? Встигла ще зажити отруту. Вивели з хати на город. Пішли мовчки в напрямку села Добрівляни. Один з них спитав про “Марічку”, і я зрозуміла, що чекають на неї. Зайшли в невеликий лісок. Малий хлопець приніс у банці молоко, подали мені, ковтнула, бо вже язик не повертався. Мене звалив сон. Розбудив гуркіт машини, мене схопили, дротом зв’язали руки, кинули у вантажівку. Так я опинилася у Львові в тюрмі, на вулиці Лонцького. Почалося слідство. Довго мовчала, знала, що пощади не буде. Господи, в руках
Твоїх моя доля, нехай діється Твоя воля. Шкода, що нічого доброго не зробила для України. У сім’ї я найстарша, діти ще малі, батько помер. Сиджу в одиночці в підвалі. Думки роєм обсіли. Журюся, що із Зеною. Чи вона на волі?.. Хтось із сусідньої камери стукає, не спішу відповідати, бо надзиратель біля дверей. Згодом питаю: хто? — Я Любомир чи Любко. Але в ту хвилину відчиняються двері, мене викликають на слідство. Слідчий щось питає. — “Ми тебе шукали під землею, а ти совєтських дітей портіш!” Мене мучили, вимагали: “Ти знаєш великих керівників підпілля по городу Львову, говори, говори”. Довго тяглися дні й ночі на слідствах, питання ті самі. Знала, що нічого не доб’ються і не доведуть, бо на Закерзонні не була, і з “Марічкою” ніде не зустрічалася. До кінця слідства не отримувала передач. Суконка через “прожарку” порвалася, перед окровавлений, зробився, як бляха. Щоб дістати голку, оголосила голодівку, три дні промучилася, але голку дали. Закінчилося слідство, мене перевели з одиночки в камеру, де було четверо дівчат. Скоро викликали на суд. Воєнний трибунал засудив за статтею 54-1-а, 11 на 25 років позбавлення волі, ще п’ять років позбавлення громадянських прав. Касації не писала, помилування не просила. Невдовзі відвезли мене в тюрму “бригідки”. Камера велика, ще й переповнена — тісно, спекотно, душно. Одна дівчина витягла з-під “параші” хрестовину (підставку), вибила всі вікна, ми легше зітхнули. В’язні оголосили голодування. Скоро всіх вивезли на пересильний пункт. Там від рідних дістала білизну, плащ і чоботи. Була дуже виснажена — шкіра і кості. Молилася, щоб Мати Божа мені допомогла, скріпила мої сили. Вірила, що все найгірше позаду. Як ще жива, то тільки молитва мене врятувала. Довго на пересилці не були, нас посадили в товарні вагони, повезли в Росію, в Сибір. Я опинилася в Іркутській області в Тайшетському “ОЗЕРЛАГу”. Призначили в лісоповальну бригаду. Зима. Почалися сильні морози. Ми — вже не люди, а номери. Мій — Щ-775. Норми виробити не в силі. На день 300 грамів глевкого хліба, черпак баланди — крупа за крупою бігає. Усі зими на лісоповалі. Літом — кам’яний кар’єр, земляні роботи, будова водонасосної станції, землянок, залізниці Братськ— Комсомольськ, робота на слюдяній фабриці. Після смерті Сталіна — ката народів, почали в’язні забастовки у Воркуті, Норильську і Казахстані. Знов полилася кров… Приїхала в Тайшетські табори комісія переглядати справи. Мені зняли 15 років. Останні роки допрацювала, і в грудні 1956 року звільнилася. Приїхала до матері, прописки не дали, тільки наказ: до 24 годин повернутися назад у Сибір. Декого прописували за 100 кілометрів від обласних центрів. Довго не мала пристанища в Україні. Запрошувала мене подруга Льоня в Анжеро- Судженськ. Її після табору вислали до матері на поселення. Не мала сили вертатися добровільно в Сибір, покидати рідну земленькугодувальницю. Сердечна мати моєї подруги з таборів Адріана Воробець дивом помогла прописатися в Долині. Я закінчила фінансову школу в Стрию і працювала в Долинській райлікарні. Після 14 років мене вигнали як незаконно прописану. Поїхала до Львова, й у великому місті згубилася. Допрацювала до пенсії завдяки добрим людям і подрузі Наталії Козак. Боже провидіння дало сили, що щасливо зустріла незалежність України, скроплену кров’ю українського народу. Долучилася до суспільної праці. Нелегко вдається розбудова України. Зруйноване війнами господарство. Втрачено правдивих господарів рідної землі, але ми є, нас визнав світ. Тут наші предки лишили свої сліди — добрі діла. Ми йдемо їхніми слідами, і тепер усе залежатиме від наших вчинків, нашої любові до рідної України. Нехай Господь благословить нашу працю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
