Гаряча тема · “Ми маємо параліч дуже важливого енергетичного центру, без якого не уявляємо національного життя”.“”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
НА КАНІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ СВЯТІЙ
Слово Просвіти, №46 за 2009 рік
11 листопада відбулося виїзне засідання Комітету Верховної Ради Укра! їни з питань культури і духовності. Члени Комітету відвідали Канів, Шевчен! ківський національний заповідник і цікавилися станом проведення рестав! раційно!ремонтних робіт. У засіданні взяли участь народні депутати Украї! ни Павло Мовчан, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Іван Заєць, голова Ко! мітету Володимир Яворівський, заступник міністра культури і туризму Ми! кола Яковина, начальник відділу та прогнозування музейної справи Управ! ління стратегічного планування соціокультурного розвитку та реґіональної політики у сфері культури Микола Скиба, заступник міністра реґіонального розвитку та будівництва України В’ячеслав Негода, член Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, голова Національ! ної спілки майстрів народного мистецтва Євген Шевченко, голова Націо! нальної спілки театральних діячів Лесь Танюк, голова правління Українсько! го фонду культури, академік Борис Олійник, заступник голови Національної спілки письменників Василь Шкляр, народний художник України Анатолій Гайдамака, президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін, гене! ральний директор Національного музею Тараса Шевченка Наталія Климен! ко, чільні працівники корпорації “Укрреставрація”, керівники Черкаської обласної державної адміністрації, Канівської міської ради і Шевченківсько! го національного заповідника. Про те, що відбувається на святій Канівській землі, на якому етапі пере! буває реставрація музейного комплексу, а також чи розпочалося споруд! ження Тарасової церкви, що на неї збирали кошти всім миром, ми поцікави! лися в народного депутата України, голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев! ченка, заступника голови Комітету Верховної Ради з питань культури і ду! ховності, голови підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, куль! турно!просвітницької та мовної політики Павла МОВЧАНА.
— Павле Михайловичу, що Ви побачили в Шевченківському національному заповіднику? — Перше, що ми побачили, приїхавши на Чернечу гору, був обнесений зеленим парканом музей. З 2004 року він не працює. Будинок побудований 1937 року, тому капітальний ремонт потрібен був давно. Але ж хто міг подумати, що він так затягнеться! Ми хотіли побачити, який стан заповідника, де тривають реставраційні роботи. Ідеться не тільки про сам музей, а й про всі прилеглі території, всі інфраструктури, усе те, що називається діяльністю заповідника. Повний звіт робили високопосадовці з Міністерства культури і туризму, корпорації “Укрреставрація”, представники облдержадміністрації, міський голова Канева, працівники музею — генеральний директор Мар’ян Піняк і співробітники. У мене найпечальніші враження, бо 22 травня цього року, коли я був востаннє, мав надію, що до кінця року всі реставраційні роботи завершаться. Адже епіцентр української духовності паралізований. Ми маємо параліч дуже важливого енергетичного центру, без якого не уявляємо національного життя. І так триває понад п’ять років. — Про що йшлося? — Отже, стояло питання, чому так повільно все робиться, чому недостанє фінансування, чому такі великі суми вже витрачено на реставраційно-ремонтні роботи, чому об’єкт перетворився з одного формату на інший, чому він став довгобудом. Ми з’ясовували причини на місці. Чому передбачені кошти зі стабілізаційного фонду бюджету цього року не отримано? Чому розкрадають матеріали? Там потрібно вже залучати інші служби й інші державні структури. Чому такий дорогий стає цей об’єкт, чому він набуває таких неймовірних обсягів? Але якби реставрація потребувала не 40 мільйонів, не 50, а 100, і їх треба було б знайти. Передусім треба було мати мотивацію, чому збільшилася сума і чому в пропозиціях музею передбачено ті видатки, які не вписуються в реставрацію: наприклад видання праць співробітниці музею Тархан-Берези. Усе це треба, і її праці необхідно видавати. Але чому першою позицією не обумовлено видати “Кобзар” Шевченка масовим накладом, який продавали б тут, сувенірну продукцію? І чому не заторкнута вся інфраструктура, не розв’язуються проблеми? Заповідник не мислиться без готелю, без усього того, що забезпечує можливість перебування делегацій. А вони повинні бути постійними, не чекаючи двох дат — березня і травня. Потрібно, щоб було постійне комунікування. У пропозиціях працівників музею і керівників міста є багато цікавого. Ідеться про дві дати: 150- річчя перепоховання (залишається трохи більше року) і 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Це великі дати для кожного українця. Не знаю, як можна встигнути до 150-річчя, бо фронт робіт неймовірно великий. Те, що було збудовано п’ять років тому, зараз руйнується. Ринви затікають, у підвальні приміщення музею, призначені для запасників, потрапляє вода. Протизсувні роботи, які вели п’ять років тому (могила розташована на таких ґрунтах, що їх весь час треба укріплювати, щоб дерева не сунулися в ярок, щоб сама будова не була загрожена), треба повторювати. Слід застосовувати нові види матеріалів. Це так само, як під час будівництва Успенського собору Києво-Печерської лаври, коли треба було зміцнити зсувні ґрунти.
Фото Олександра Клименка (“Голос України”)
Із цим усім будівельники не впораються. Мусить бути загальнодержавна пріоритетна справа. Ось звітують про Євро-2012. У футбол іще награються, а тут — святая святих. Треба звітувати щоранку перед прем’єром і Президентом: що зроблено, що ще потрібно зробити. Це загальнонаціональна справа, і як її так можна було запустити, довести до такого стану! Як так відбувається, що сьогодні сформовано нові кошториси, які не були передбачені на торішні чи цьогорічні видатки? Ще два роки тому повинні були розв’язати питання пристані, а воно тільки зараз з’явилося в кошторисі: “реконструкція павільйону приплаву “Тарасова гора”. Була пристань, яка зараз розбита, побите навіть скло, що стояло десятиріччями. На ремонтні роботи з 2004-го до 2008-го було виділено і використано більше 50(!) мільйонів гривень. Цього року музей не отримав жодної копійки. 14 жовтня уряд мав перевести на продовження робіт у музеї 22,5 мільйона гривень. Проте досі ці кошти не надійшли. Причиною таких, м’яко кажучи, повільних темпів ремонту називали розкрадання коштів. Навіть наводили проценти — від 30 до 50! Держава витратила на реставрацію 56 мільйонів гривень — і кінця-краю не видно. Державу розкрадають і Бога не бояться! Шевченківський національний заповідник подав пропозиції, де пише, що на побудову нової експозиції на наступний рік потрібно 15 мільйонів гривень. Виступив Анатолій Гайдамака і сказав: “Я зробив це задарма в Київському Шевченківському музеї”. А для завершення робіт на наступний рік треба 37 мільйонів гривень. Хто ж робить реставрацію? УкрНДІ “Проектреставрація” і корпорація “Укрреставрація”. Кошти на роботи проходять через Черкаську облдержадміністрацію, а не навпрошки на музей, хоч раніше фінансування було просто на музей. Так фактично керівництво музею усунуто, мовляв, ви займайтеся своїми справами. А чим вони можуть займатися? Там не розгорнули тимчасових експозицій, а треба було. Ми вже шостий рік відлучені від національної святині. — Що ж пропонує музей? — У “Пропозиціях Шевченківського національного заповідника та Канівської міської ради до плану заходів по відзначенню 150-річчя з дня повернення Тараса Шевченка в Україну (2011 рік) та 200-річчя з дня його народження (2014 рік)” передбачено “будівництво підвідного магістрального газопроводу середнього тиску від ГРС хутір Хмільна до Шевченківського національного заповідника” за 25 млн гривень, “реконструкція міського каналізаційного колектора” за 2 млн гривень, “реконструкція та благоустрій вулиць, пов’язаних з туристичним маршрутом “Останнім шляхом Кобзаря”. Усе це, безперечно, треба, але на це повинні бути надані інші гроші. Першочергово, що треба зробити, — відкрити музей-заповідник. Потім негайно слід робити те, що недоробив, бо переїхав до Києва, Ігор Ліховий. На генеральному плані визначено охоронні землі, тобто такі, які не можна чіпати. Сьогодні їх розбазарюють, розкрадають: продають по 10, 20, 40 соток. Цього не можна робити. Тому ми спланували спільне засідання з Комітетом Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, згодом з Комітетом, який займається будівництвом, для того, щоб Верховна Рада виробила закон, що стосуватиметься Національного заповідника. Минули роки, ми маємо необхідні нам Батурин, Чигирин, Шаповалівку і Конотоп. Але Чернеча гора — це святиня світова, це поза будь-якою черговістю, поза пріоритетністю, бо це пріоритет пріоритетів. — Наш читач Микола Дутчак пише: “Публікуйте, будь ласка, час від часу, що робиться з Та! расовою церквою. Якщо не поч! неться будівництво, то нас, просвітян, порівнюватимуть із тими шарлатанами, які через ЗМІ видурюють у людей гроші”. То чи почалося будівництво? — Усі гроші, зібрані з 2003 року, перераховані на “Укрреставрацію”, але в мене тепер великі сумніви, чи
Фото Олеся Дмитренка не “застрягли” вони у зв’язку з кризою. 22 травня цього року Президент схвалив проект надбрамної Тарасової церкви. Уже повинно було початися будівництво. Але нічого й близько нема, оскільки дирекція заповідника чинить перешкоди спорудженню церкви. Прикриваючись тим, що церква не потрібна, воюють із “Просвітою”, з народною ініціативою. Колишні партійці й комсомольці не розуміють, що це сакральне місце, воно без Бога бути не може. Музейники мотивують тим, що деякі їхні співробітники ходять до храму Московського Патріархату. Хай собі ходять. Ми декларували, що Тарасова церква буде складовою музею, буде понад конфесіями. Хоч би яка конфесія попросила відправити службу Божу — будь ласка. — Хто гальмує будівництво? — Його гальмує директор заповідника Мар’ян Піняк. Він посилається на те, що, мовляв, багато недобудовано, потрібні гроші на будівництво. Президент визначив, що ця церква повинна бути, але ж Президент пообіцяв, що Національний музей-заповідник буде готовий до цьогорічного Дня Незалежності. Де він? Та ми не встигаємо з такими темпами будівництва і такими темпами розвіювання коштів і до 150-річчя перепоховання Шевченка. Тому засновуємо організаційний комітет, до якого увійдуть Борис Олійник, Андрій Чебикін, Євген Шевченко, Іван Заєць, Михайло Косів, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Василь Шкляр, Володимир Біленко (заступник головного редактора “Сільських вістей”), Анатолій Гайдамака. Оргкомітет щодня збиратиме інформацію про хід робіт, робитиме звернення — все, що потрібно в цій ситуації, щоб до 150-річчя перепоховання реставрацію завершити. — Чи можливо це зробити за такий короткий термін, коли втрачено стільки часу? — Це необхідно. Працівники “Укрреставрації” обіцяли, що зроблять усе за чотири місяці, але треба працювати день і ніч. — Чи не завадить зима? — Внутрішні роботи можна виконувати. Тепло підведено. Треба робити все, щоб не затікало, бо одне будують, а друге руйнується. Сподіваємося, що відповідальні особи дотримають обіцянки, і вже невдовзі постане оновлений музей, а при вході до нього — надбрамна Тарасова церква як символ єднання.
Спілкувалася Олена ШУЛЬГА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
