Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Актуальне інтерв’ю · “Мені хочеться вірити, що в нашій країні написане слово ще комусь потрібне, що воно надасть можливість змінити ситуацію на краще”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ДДМ МИИТТРРОО ДДРРООЗЗДДООВВССЬЬККИИЙЙ:: «СВІТОВИЙ УСПІХ ЛІТЕРАТУРИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД РІВНЯ ПОВАГИ НАЦІЇ ДО СЕБЕ»

Слово Просвіти, №46 за 2010 рік

— Пане Дмитре, насамперед дозвольте привітати Вас зі здобуттям престижної премії ім. О. Білецького. Чи важлива для Вас ця премія? Чи можна сказати, що Ви тепер “офіційний” представник літературно-критичного процесу в Україні? — Ім’я Олександра Білецького багато важить для мене. Це людина колосального інтелекту, дивовижного літературознавчого гарту; погляд Білецького на літературний процес — завжди панорамний, системний. Сьогодні, мені здається, таких літературознавців уже немає. Це були останні з могікан, люди великого розуму й серця. У 30-і роки в ХХ столітті радянська система знищила тих, хто мав відродити Україну; були знищені й митці, і літературознавці. Історія української літературної критики — надзвичайно трагічна. З одного боку, справжній інтелект було вирізано, з іншого, тривалий часу нас було “офіційне” літературознавство — партійне, заідеологізоване, ялове. Писали про образ Леніна в українській та світовій літературі. Ось це літературознавство, “з Леніним у серці”, — показник колосального занепаду літературної критики. Й сьогодні ми не можемо оговтатися від цього потрясіння. Історія української літератури — річ трагічна. Розумію, що нам завжди приємніше говорити про здобутки, перемоги, сторінки світлі. Але в цьому трагедійному досвіді немає нічого поганого: він змушує нас весь час повертатися до минулого й відкривати забуті сторінки. Ми так мало знаємо про літературну критику початку ХХ століття, як, зрештою, і про літературу. Нещодавно з’явилася монографія Ігоря Павлюка про журналістику початку ХХ ст. на західноукраїнських теренах. Перекладено з англійської монографію Ірен Макарик про рецепцію В. Шекспіра в театрі Леся Курбаса. Ці праці відкривають не знану досі Україну. Ось що вкрай важливо робити — повертатися до себе через історію. Інакше ми будемо нацією викинутих у космос, вакуум. А природа не любить вакууму. Тож ми одразу станемо нацією-жертвою. Ми сьогодні — жертви минулого, яке обертається в пострадянських кодах чуми, оточені прокремлівськими інформаційними ресурсами, орієнтованими на плекання старих міфів. Я не вважаю себе “офіційним” представником. Будь-який офіціоз — це завжди смерть для індивідуальності. Коли ти “офіційний” — ти лише мертва порожня маска. Ти мусиш виконувати певну роль, грати за певними правилами, яких від тебе вимагають. Сьогодні більшість грає за правилами. Взагалі в українців є якийсь колосально жахливий синдром: заздрість і гіпертрофований егоїзм. Це затьмарює найкращі починання. Ми не вміємо шанувати одне одного, чути й розуміти одне одного, поважаючи Іншого, поважаючи прагнення іншого не погоджуватися з твоєю думкою. Якщо ти не маєш відчуття заздрощів, якщо ти бажаєш іншому справді добра, то, мені здається, в нашій культурі на тебе одразу накладають тавро: або ти жид, або москаль. А ми мали б навчитися просто шанувати одне одного. Шанувати себе й інших у культурі, в медійному просторі. Тоді буде сформовано спільний інтелектуальний простір розуміння й підтримки. Коли я кілька тижнів тому летів до Єревана на черговий перекладацький і видавничий форум, то в літаку було багато вірменів. Так-от, ця нація — нація взаємопідтримки. Вірмени говорять однією мовою й думають як громадяни своєї держави, а не раби, не виразники чужих інтересів. Звичайно, премія ім. О. Білецького — це світлий вогник у моєму теперішньому житті. Ситуація в Україні дає мало підстав для оптимізму. Це ситуація сюр-абсурду. Але ця премія накладає ще більше відповідальності, вона змушує працювати і працювати далі, як писав І. Франко. — Багато Ваших статей — це відповідь на сучасний соціокультурний і політичний абсурд. Чи має літературний критик йти у площину політики? — І так, і ні. Все залежить від умов. Сьогодні не писати про політично-історичні проблеми, не розглядати літературу через призму “політичного абсурдизму” — це зрада національних інтересів. Хоча за інших умов це було б абсолютно неправильно, хибно, заангажовано. Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але я повторю слова Маланюка: “Коли у нації вождя нема, тоді вожді її поети”. У нас сьогодні немає вождя. Віктор Ющенко не став очільником України, а спричинився до того, що до влади прийшла ПР. Це найбільший СЮР. Але трагічний, бо ми знову відкинуті на десятиліття назад. Мені хочеться вірити, що в нашій країні написане слово ще комусь потрібне, що воно надасть можливість змінити ситуацію на краще. Можливо, це романтичні погляди. Але хочу ще в свої літа трішки побути романтиком, аніж циніком. Хоча теперішня ситуація штовхає людину до варварства, до цинічності, подвійності (й потрійності). З людиною відбуваються страшні метаморфози. А все тому, що людина не відчуває свого зв’язку з історією, із землею. Тому вона прагне підлаштуватися під вигіднішу ситуацію, забуваючи, що всі ми — громадяни своєї держави, які мають дбати не лише за себе, а й за нашу історію. Сьогодні є багато підстав для протестів і незгоди. Нинішня державна політика — це політика брехні. У теперішньому уряді дуже мало людей, які реально можуть щось змінити на краще. Можливо, що цей історичний етап потрібний: маємо пережити періоди занепаду, щоб відродитися. Але в нас ці періоди відродження й смерті дуже часті. А від цього може зірвати голову. Нація “без голови” — страшне явище. Ніколи політичний ангажемент не має домінувати для літературного критика. Хіба що для публіциста. Критика літературного процесу — це критика художніх систем, це аналіз еволюції літературних феноменів, це виявлення складових сучасного гуманітарного простору, який формується у книжках. Політика може існувати, але як щось другорядне. Просто от що цікаво: політична доба накладає відбиток на стиль думання, на поведінку, зокрема й авторів, зокрема й на взаємодію читача й На початку листопада журі під головуванням академіка В. Дончика визначило лауреата премії імені Олександра Білецького за 2010 рік. Переможцем став Дмитро Дроздовський, перекладач, літературознавець, заступник головного редактора журналу “Всесвіт”, співробітник прес-центру Національного університету “Києво-Могилянська академія”, один із провідних літературних критиків нашої країни, член НСЖУ (висунутий на здобуття премії редакцією журналу “Всесвіт” і культурологічним тижневиком “Слово Просвіти”). Цієї відзнаки Дмитро удостоєний за літературознавчі публікації 2010 року. Пропонуємо читачам інтерв’ю з Дмитром Дроздовським у контексті здобутої престижної премії. Дмитро став наймолодшим лауреатом премії ім. О. Білецького за всю історію її існування. письменника. Коли ця комунікація стає неприродною, штучною, цинічною, екзальтованою, то це має знайти свій відгук і в роботі критика. — Для Вас критика — це наука, різновид академічного літературознавства, чи щось інше? — Критика для мене — це саме життя літературного процесу так, як воно є. В нашій традиції літературна критика не є складовою академічного літературознавства. Хоча на цьогорічному світовому конгресі з компаративістики в Сеулі йшлося саме про те, що літературна критика має набути академічного статусу. Критика — це стратегія розвитку простору літератури. Вона має бути живою, мобільною, оперативною, але також і якісною. Критика має поєднувати два центри: пристрасть серця й інтелектуальну рефлексію. Традиційне академічне літературознавство — це завжди інтелектуальна рефлексія, об’єктивована й відсторонена від “Я”. Я не люблю критиків розуму. Розумова інстанція мертва без інстанції душі. Якщо у статті немає прис-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин