Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Актуальне інтерв’ю · “У нас усе заповнює кітч, вульгарність, інтелектуальна порожнеча”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ТЕАТРАЛЬНІ «ЙОЛКІ-ПАЛКІ»

Слово Просвіти, №46 за 2010 рік

РЕПЛІКА критика ще не доросла до об’єктивного, відстороненого сприйняття текстів цієї авторки поза контекстом авторської суб’єктивності. Ми, критики, часто залежні від статусу автора. Це хибний шлях. І “священних корів” потрібно критикувати. Спокійно, тверезо, виважено. Я проти того історичного культу, який існує навколо Оксани Забужко. Безперечно, вона цікава авторка, я шаную її як дивовижну поетку, але її прозовий стиль — це монструозні екзерсиси, орієнтовані на епатаж, на культ жорстокості. Часом вона порушує дуже багато етичних принципів — і в житті, і в творчості. Тому як людський авторитет для мене вона не існує. Але як поетка вона справді дуже сильна. На жаль, про це мало пишуть. — А як щодо культу Ліни Костенко? Вас інколи називають одним із найпотужніших творців цього “культу”? — Ліна Костенко якщо і створила культ, то своїм життям, своєю громадянською позицією. Насправді вона не потребує культів. І я досить критично ставлюся до її творчості. Мене цікавить ключ до її нового прочитання, позбавленого зашореності. Я спробував у такому дусі написати післямову до вибраного Ліни Василівни “Річка Геракліта”, що незабаром з’явиться у видавництві “Либідь”. З іншого боку, якщо існують відверті цинічні тенденції до творення антикульту Ліни Костенко, не підкріплені справжнім вдумливим прочитанням, то обов’язок критика — забезпечити рівновагу, врівноважити шальки терезів. У нас є “плеяди” тих, хто працює на шельмування творчості Ліни Костенко, на обпльовування високої поезії. На жаль, до цього доклалася й Оксана Забужко, зокрема у своєму останньому романі “Музей покинутих секретів” — у цьому насправді сильному епічному романі, який хибує на ідеологічну заангажованість та нотки цинізму. Невже ми ніколи не переборемо культ ненависті одне до одного в літературі? Але ми маємо критикувати одне одного розумно, естетично, виважено, а не тримати сокиру за спиною, щоб знести голову опоненту. — Але ж саме Вам випало вивести Ліну Костенко на сцену під час презентації “Берестечка” в березні цього року. Багато хто розгледів у цьому знак: молоде і старше покоління поєдналося. Ви — та людина, яка здатна об’єднати різні історії, різні покоління. — Той вихід — цілковитий збіг. Хіба що всі збіги заплановано в небесній книзі буття (сміється. — Ред.). Я вдячний долі і людям, які познайомили мене свого часу з Ліною Василівною. Таких, як Ліна Костенко, у нас більше немає. Це останні з могікан за рівнем розуміння, людської чистоти, високої моральної етичності й естетизму. Мені справді б дуже хотілося бути силою, здатною об’єднати, а не розколювати. Свого часу я писав багато гострої критики на український постмодерний УКРСУЧЛІТ. Сьогодні я трішки переглянув свої позиції: так, потрібно знати ці тенденції, критично (виважено-критично) до них ставитися. Але найвизначніша робота не в критиканстві, а в конструктиві. Потрібно утверджувати справжню літературу, якої в нас так мало. Потрібно робити все задля того, щоб українська література була представлена за кордоном. Світова література не знає про Л. Костенко, М. Вінграновського, Г. Тютюнника, В. Стуса, М. Матіос… Є лише поодинокі перекладацькі спалахи, але саме від української критики залежить представлення найкращих здобутків своєї літератури у світі. Ми ж або бездумно PR-имо культові імена, сприяємо бездумному ідолопоклонництву, або ж пишемо в такому дрібному калібрі, що наші писання Європа й Америка просто не помітить. У нас немає дисципліни думання, немає критичної дисципліни. Європа — це простір критичного розуму, що виростає з потужної традиції та культури етичної відповідальності. Потрібно працювати, не розділяючи, а об’єднуючи. — Що сьогодні може вивести українську літературу на якісно інший рівень? — Розвиток літератури — природний процес, який має свої закони. Колись радянські мудрагелі хотіли скерувати літературу в певне русло. Що ж, і річки за Союзу повертали в протилежний бік. Мені б дуже хотілося, щоб у нас з’являлося якнайбільше історичних романів, можливо, які б стосувалися тем альтернативної історії. “Шестиднев” Петра Кралюка в цьому плані для мене є вкрай цікавою спробою оживити часи Василя- Костянтина Острозького. Історія знову має стати метанаративом. Але це не повинні бути сухі, обважнілі, затягнуті романи у стилі Нечуя-Левицького. Сьогодні вкрай потрібно дерзати. Мені взагалі здається, що літературу на якісно інший рівень може вивести передовсім авангард, модерн. Але в нас авангард — це порожнє блюзнірство, література цинізму й брутальності, коли немає нормальних, “людських стосунків” між текстом і читачем. Проте саме авангардна література має стати рушієм естетичних зрушень. Але це авангард, який глибоко знає свою культуру. Дмитро Донцов міг критикувати російську літературу, знаючи її достеменно (дозволю собі розлогу цитату, яку я дуже люблю в Донцова): “Назагал тип, пануючий у російській літературі, се тип безвольної л ю д и н и, а має він там невичерпаний запас нюансів. “Російські класики, — пише наш сучасник, російський професор Ященко, — в суті, речі не класики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати сю слабість хибами самого життя… Мрії про будучність і повна нездібність здійснити сі мрії в теперішності, нездібність до акції, до творчої борні. Чацкій Грібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та інші Гамлети Тургєнєва, Обломов і Райський Гончарова — безплідні балакуни і нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, “лішніє люді” — ось типи російської літератури… Се людина без власної волі, що без принуки ззовні кроку не зробить. …да как-то устроен русский человек (писав Гоголь в “Мертвих душах”. — Д. Д.), как-то не может без понукателя… <…> …русский человек — какойто пропащий человек. <…> Хочешь все сделать — и ничего не можешь. Все думаешь — с завтрашнего дня начнешь новую жизнь, с завтрашнего дня сядешь на диету, — ничуть не бывало: к вечеру того же дня так объешься, что только хлопаешь плазами и язык не ворочается, как сова, сидишь, глядя на всех…”. Можливо, Донцов видається занадто категоричним, але його погляд аж ніяк не можна назвати неаргументованим. Ось, що в моєму розумінні є авангардним. Це крок уперед, це ламання банального, це виламування з традиції провінційності. Але авангард буде цікавим лише тоді, коли він виростає з традиції, коли він, полемізуючи з традицією, стоїть на її основі. Ігор Костецький був близьким саме до такого розуміння авангарду. В його концепції Шекспір — письменник авангардного типу, бо він ішов супроти традиції, він не боявся дерзань і великих кроків уперед. — Наскільки світовій культурі потрібна культура українська? — Я б не ставив питання так. Європу, наприклад, цікавить усе, що є самобутнім. Це тільки Росія прагне підім’яти все під себе, не розуміючи, що сучасна стратегія російської культури — це шлях смерті. Європа нині сама переживає кризу духовності, але в Європі функціонує як висока культура, так і масова. У нас усе заповнює кітч, вульгарність, інтелектуальна порожнеча. Цього року в Борисполі натрапив на дивовижний рекламний щит біля терміналу “Б”: “Радо вітаємо в Україні. Унітази на будь-який смак”. Ось це те, чим Україна зустрічає зовнішній світ. Твори Андруховича певною мірою увійшли в німецький, польський інтелектуальний простір. І це добре. Важливо, щоб ми тут, на материковій Україні, випрацювали притомне бачення сучасного літературного процесу. Повага до себе допоможе іноземцям краще нас сприйняти. Кожен твір у принципі мав би отримувати численні рецензії в періодиці: головне, щоб матеріали були аргументовані. І не потрібно ані ганити, ані хвалити, а лише явити сутність явища й розташувати його в колі певних тенденцій. У нас завжди на книжку або накидаються, готові розірвати, або захвалюють. Міри немає. Мене вразила цьогорічна реакція на заяви Юрія Андруховича. Він висловився про те, щоб Крим і Південь відійшли Росії. Це викликало чималий резонанс і негативне ставлення до пана Юрія. Але всі матеріали, які з’являлися, можна було чітко поділити на “за” і “проти”. І в жодному не було спокійного, виваженого аналізу ситуації, в контексті якої з’явилася ця фраза. Зрештою, і Андрухович може помилятися, чому ж це полемічне висловлювання підносити на такий рівень, ніби його вимовив Президент України? Андрухович більше часу проводить у Німеччині, Австрії й Польщі, ніж у Криму. Але будь-яке критичне висловлювання потрібно аналізувати, шукати раціональне зерно, а не бездумно приймати або відкидати. Ми часто керуємося миттєвими емоціями й браком інформації, незнанням ситуації. Наш Крим владний Київ уже давно “здав” Росії. Й про це треба було писати десять років тому, а не сьогодні. — На Вашу думку, літературна критика в Росії потужніша від української? — У Росії є свої потужні інтелектуальні острівки. Мені імпонує, як сучасну російську соціокультурну ситуацію діагностує Віктор Єрофєєв у програмі “Апокриф”. У нас програми такого рівня немає. Але в Росії рівень духовного варварства ще більший. Що можна очікувати від країни, де пляшка молока коштує дорожче, ніж пляшка горілки? Мені особисто здається, що українській критиці й літературознавству варто було б багато чого повчитися в іспанських колег. Ми й досі часом боїмося понять “нація”, “націоналізм”, “народництво”. Іспанська література початку ХХ століття виросла з “націоналізму”. Але ці поняття там стали модерними. Сьогодні теми національної ідентичності, націоналізмів центральні в іспаномовній літературі (також у латиноамериканській літературах). — А коли в України з’явиться свій лауреат Нобелівської премії з літератури? — Коли Україна почне поважати себе. Якщо для нинішнього Інституту національної пам’яті голод 1933-го не був геноцидом, то про які Нобелі можна говорити? І це тоді, коли оприлюднено матеріали британського журналіста Ґарета Джонса. Нам варто повчитися в грузинів і вірменів щодо поваги до себе й своєї історії. Вірмени на кожному кроці говорять про свій геноцид, їм також дуже важко балансувати у просторі між Росією та Туреччиною. Але це гідна країна, яка поважає свою мову й свою історію. Нобель буде тоді, коли Україна почне шанувати себе й допомагати представляти у світі найякіснішу літературну продукцію. У нас Ліна Костенко, Валерій Шевчук — імена, безперечно, гідні Нобеля. Але ж це не Ле Клезіо й не Варгас Льйоса. Наша держава не робить стільки для просування творчості цих авторів, скільки Перу й Іспанія зробили для Льйоси. Світовий успіх літератури залежить від рівня поваги нації до себе. Теперішня влада — це наші працівники, ми привели їх до влади, аби вони працювали задля блага України, задля нашого блага як народу України. А не вони мають кидати нам кістку, аби псяча нація була спокійна й сита. Ще років двадцять у нас не буде кардинальних змін. І за цей час ми можемо наздогнати за рівнем розвитку літератури або Польщу й Францію, або Гондурас і Ямайку. Спілкувалася Ганна ТРЕГУБ Микола ЦИВІРКО Скажіть на милість, яким чином стрекотливі дівчатка з навколотеатральних структур добувають номер вашого мобільного телефону і час від часу досить наполегливо запрошують вас відвідати елітну виставу з вартістю квитків від 1300 гривень? У цей день телефонних пропозицій було аж дві. Зважаючи на теорію ймовірності, факт, гідний Книги рекордів Гіннеса. Не встиг пояснити стрекотусі з “Колізею”, що я не олігарх, із яким вона мене, здається, сплутала, як пролунав другий дзвінок. Цього разу свою турботливість щодо мене і моїх діточок-онучат виявляв не хто-небудь, а столичний департамент культури. А втім, службове посвідчення телефоном, тим паче, мобільним, пред’явити не можливо. Тому довелося повірити дівчиську, яке тараторило без упину, на слово. Та саме слово… Зворушило мене не те, що на новорічну ялинку всього за 150 гривень за участі “провідних акторів театру імені Івана Франка” запрошують… на початку листопада. Тобто за два місяці. Це, мовляв, тому, що квитки дуже швидко розходяться. Смертовбивство, не інакше, за кожний квиточок! Ну, та гаразд. Усе це я уточнюю, запитую, перепитую українською мовою, а на іншому кінці уявного дроту легко і невимушено відповідають мені мовою північно-східного сусіда. Як кажуть, впритул і бровою не повівши. Раніше, во врем’я оно, в такому разі хоча б вибачилася мамзелька: нє хачю, дєскать, кавєркать чюдєсний украінскій язик. А тут цвенькає без перебою. Банальна як для нинішніх часів ситуація, чи не правда? І кожен, хто в такій ситуації побував, погодиться, що далеко не завжди подібний діалог досягає межі, коли, відкинувши делікатність і тактовність, перебиваєш настирливе і незворушне цвірінькання і запитуєш: “А що, в департаменті культури столиці України українською мовою вже не послуговуються?”. Ви думаєте, культур-дєвочка знітилася, осіклася, замовкла розгублено?.. Еге! Не на тих нарвалися. “Ну, пачєму жє. Проста, панімаєтє, каґда я абращяюсь на украінском, то міня начінают руґать. А ваащє-та я па абразаванію (увага, шановні читачі, у кого слабке серце, прошу далі не читати!) украінскій філолог”. А “ваащєта” мою героїню, як я зрозумів, давно вже ніхто не “руґаєт”. Бо не “абращяєцца”. Та і я її не лаяв, а лише так, поцікавився. Часописи, що мають репутацію жовтих і спеціалізуються на суцільній чорноті, практикують рубрику “Дожилися!”, сенс якої дуже простий: усе у нас погано, все у нас не так. Не полюбляю ні жовтизни, ні чорнухи. Але ж дожилися — як тут інакше сказати. І дивуватися вже сил немає. Тож припиню свої “ахи” та “охи”. Але ось що насамкінець побажаю вам, любі друзі: щоб від таких “українських філологів” не утворилися в майбутньому, мов клони, такі самі “українські вчителі”, “українські лікарі”, “українські пілоти” тощо. Бо на “йолочку” можна не піти — і квит. Хай ходять ті, що “руґают”. А як уберегти себе і своїх нащадків від неправедних, отруйних зерен-знань, які, наприклад, сіятимуть у наші голови адепти російсько-малоруської псевдоісторії? А чи не лякає вас перспектива лягти під скальпель у руках неука? Не приведи, Господи!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин