Погляд · “Замість нарікати по кутках на постійну загрозу мові — треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
НАШІ ПОПЕРЕДНИКИ ЖЕРТВУВАЛИ БІЛЬШЕ
Слово Просвіти, №46 за 2010 рік
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано!Франківськ
Поняття захисту мови далеке від точного означення справ! жнього правозахисного процесу, суть якого у відновленні просто! го і зрозумілого, логічного по! рядку застосування мов. Цей по! рядок є незмінною ознакою сильної і вільної у світових сто! сунках держави. Справа для справжніх, системних державни! ків, які готові затамувати особис! ті емоції покривдженої націо! нальної гідності заради сухої, але жаданої і невідворотної справед! ливості й порядку. Така позиція діаметрально протилежна пози! ції вузькополітичній із наміром здобути владу, контроль над еко! номікою і долями бідних грома! дян. В Україні домінують саме такі “політики”, тому одні захи! щають мову, а не права громадян, а інші жонглюють правами лю! дини, “пришиваючи” їх до ро! сійськомовних заради брудної політики. Одні дратують інших, не даючи українцям зосередити! ся на більшому, ніж написання звернень на захист державної мо! ви, яких ніколи не читає стабіль! но байдужа влада. Ми вже так звикли захищати українську мо! ву і так відточили стереотипні і непомічні способи реагування, що тексти звернень і протестів ніби написані під копірку і під! писує їх та сама обойма поваж! них і стурбованих інтелігентів. Ось нещодавно міністр освіти і науки Табачник в односторон! ньому порядку вивів уряд із чис! ла співзасновників мовного кон! курсу імені П. Яцика. По радіо “Ера” резонно пролунав стурбо! ваний голос співзасновників від української громади і було вис! ловлено жаль, що міністр фак! тично вчинив протиправну дію, в односторонньому порядку пору! шивши угоду про конкурс, заре! єстровану в Мін’юсті України. Вочевидь міністр вважає пробле! му якісного вивчення української мови, на рівні з російською, пи! танням вирішеним і гарантова! ним державою. І справді, знання громадянами української мови повинно бути конституційною турботою держави. Питання ро! сійської мови варто залишити громадянам, які нею послугову! ються, а не політикам. Як не па! радоксально, але володіння ук! раїнською мовою мізерно впли! ває на захист мовних прав етніч! них українців. В Україні, особли! во серед молодої чиновницької і ділової еліти, практично всі іде! ально володіють українською мовою, а навчити державної мо! ви можна за декілька місяців будь!якого чиновника аж до пос! тового даїшника. Дехто гово! рить, що для того, аби громадяни і влада державну мову не тільки знали, а й користувалися нею в публічному житті, потрібна дер! жавна воля. Державна воля — це ніби якась шуба з панського пле! ча від того, хто на вершині влади. А якщо при владі виявилися осо! би переважно російськомовні у житті? Їм так зручніше і їх по! доброму ніколи не допросишся заявами, протестами і звернен! нями шанувати 10!ту статтю Конституції чи поважати право на етнічну самобутність більшос! ті населення — українців. Воче!
видь потрібні не милості владо! можців, а реальний, точно за Конституцією, правовий самоза! хист етнічної самобутності укра! їнців. Якщо за двадцять років не! залежності нікого не переконала постійна відсутність політичної волі до українського, то нехай і надалі продовжують підписувати заяви протесту і складати тексти звернень до розуму, честі й гід! ності влади, політична воля якої завжди буде такою, бо їм це не болить. Я свою порцію текстів звернень і пропозицій уже напи! сав і повторюватися не буду. По! ра нам забути і викинути з влас! ного лексикону явно неточний термін “захист української мови” і зосередитися на грамотній і добре фінансованій правозахис! ній діяльності в широкому спек! трі!комплексі прав етнічних ук! раїнців на власну самобутність. Ми ідеалістично сподіваємося на підтримку держави, досі не маю! чи правозахисної організації ет! нічних українців, у той час як в Україні вже давно працюють по! дібні організації меншин із під! тримкою нашої, а то й чужих держав. В Україні успішно пра! цює добре фінансована правоза! хисна організація “Русскоязыч! ная Украина”, діяльність якої охоплює набагато ширший спектр питань, ніж збереження і розвиток самобутності росій! ської етнічної меншини. А в полі правового діалогу з державою від етнічних українців виступає по! рожнє місце, бо чиновник із від! сутньою політичною волею і без сентименту до українського в ра! хунок не береться. З самого по! чатку наша еліта вважала зайвим мати етнічну правозахисну орга! нізацію, адже держава проголо! шена наша, українська. Заради омріяної державності ми готові були тимчасово пожертвувати чи почекати із відновленням істо! ричної справедливості, відмов! ляючи собі в твердості підтримки народного руху культурно!націо! нального відродження. Можли! во, зримі загрози незалежності-таки були і була виправданою ви! няткова толерантність і терпи! мість українців. Минуло досить часу, а нашої толерантності ніхто не зрозумів і не зробив шляхет! ного кроку назустріч. Тепер на! віть нашим новим учителям то! лерантності з Європи нашої то! лерантності замало і ніхто не го! ворить, що й українці мають пра! во на толерантність до себе і виз! нання української як мови дер! жави. Публічна двомовність — не здобуток нашого суспільства, а звичайна нетолерантність і не! лояльність громадян до власної країни, що поволі стає нормою всупереч нормі писаної Консти! туції. Час минув і ми, українці, бачимо, що помилялися у споді! ваннях. Жертвуючи турботою про себе заради розбудови дер! жави, українці втратили і пер! шість у її розбудові, і самі опини! лися перед загрозою власній ідентичності. Вочевидь правиль! ною була протилежна стратегія, івона неодноразово висловлюва! лася, але її не могли почути ті по! літики з націонал!демократів, які втягнулися в чужі політичні ігри і в чужі спокуси. Але все му! сить повернутися на своє, бо ма! ло самоназватися націонал!де! мократом, не маючи опори від сильної власною самобутністю великої української громади. Не може бути успішною політика від переважної більшості населення, яке захищає свою мову як націо! нальна меншина. Ми не підемо далі, поки не відновимо україн! ський етнос, а вже потім держава зміниться на краще сама собою і без обіцяних політиками реформі проривів. Політика повинна служити відновленню етнічної самобутності українців — у цьо! му сенс проголошення незалеж! ності України, інакше вона не має права на підтримку українців і всіх порядних громадян Украї! ни. Без відновлення повноцінної в комплексі самобутності етніч! них українців не буде і свободи громадян іншого етнічного по! ходження, адже конституційно цей процес відбувається в гармо! нії і без конкуренції мов чи етно! сів. Це шлях до стабільної і силь! ної держави, здатної захистити всі інтереси суспільства. Якщо продовжувати політичним спо! собом, з одного боку, “захищати українську мову”, а з іншого — “домагатися прав російської”, ми можемо породити власне Ко! сово. Про це вже після цих вибо! рів почали говорити аналітики. Якщо вчасно перейти від плакат! ного захисту мови і політичних гасел за другу державну до реаль! ного конституційного гаранту! вання етнічної самобутності, йдучи назустріч реальним потре! бам громадян, можна відновити єдність суспільства і збудувати сильну державу. Молодь це розу! міє, бо хоче жити не гірше за єв! ропейців. Молодь уже готова до справедливого порядку застосу! вання мов у контексті пошану! вання самобутності етносів, але міцно вкорінені в політику бідній супер!багаті “совки” різних мастей можуть усе зіпсувати ще до приходу молодої зміни. Тим паче, що більшість із них діють не своїм розумом, а за допомоги “стратегічних інвесторів” і керу! ються модернізованим курсом програми ВКПб. Вони затівають неприпустиму для будь!якої
Фото Олеся Дмитренка вільної держави дискусію, плута! ючи права людини з правами на самобутність і правами грома! дян. Ці демагоги, не один рік фактично безкарно розпалюючи ворожнечу між громадянами, які мають одну Конституцію, але чо! мусь говорять двома різними мо! вами. А з позиції Конституції формальний захист будь!якої мови, не обумовлений потреба! ми збереження етнічної самобут! ності, можна вважати державним злочином, бо це означає взаємну мовну конкуренцію і конкурен! цію всіх мов меншин проти мови держави, фактичне руйнування гуманітарних основ державної влади. Мовну ситуацію в Україні штучно ускладнено до краю, бо слово логіки і просвіти це поко! ління вже не почує. Тут не плака! ти за долею української мови треба, а реально працювати, від! новлюючи справедливість у кож! ному випадку порушення мов! них і самобутніх прав етнічних українців, а також права грома! дянина на державну мову. В цьо! му сенсі справжнього організо! ваного захисту української мови досі ще ніхто не починав. Були делікатні звертання до збірного образу Кота Василя, який усе слухає і їсть… Була просвіта ук! раїнців щодо національної свідо! мості й притомності, було від! родження традицій, але правово! го захисту ще не було. Котові Ва! силеві все одно, бо його політич! на воля — ковбаса, і русифікує він усе ніби й не зі зла, а користі заради, за гроші чужих людей. Уже не раз говорилося, що зро! сійщення України вигідне не ли! ше Росії — це вигідна всім чужо! земцям технологія знищення конкурентоспроможності нашо! го суспільства і держави, зручний і дешевий спосіб забезпечення своїх інтересів на теренах Украї! ни. Практично всі грантодаваль! ні і грантоїдні міжнародні струк! тури в Україні працюють на про! паганду так званої толерантності українців і під маркою боротьби з ксенофобією. Вони не те, щоб допомогти відродженню нашої етнічної самобутності — відляку! ють і відволікають етнічних укра! їнців від життєво важливої етніч! ної правозахисної діяльності у царині конституційного права на самобутність. Правозахисні ук! раїнські організації здебільшого є філіалами стандартних світових уніфікуючих структур і саме тому впритул не бачать порушень прав людини в численних порушен! нях прав українців на етнічну са! мобутність. Висновок однин — право на етнічну самобутність, утому числі й мовну може захис! тити і гарантувати собі за правом чисельної більшості лише сама українська етнічна громада і тільки за гроші, зібрані з особис! тих пожертв кожного незамож! ного українця. Всі громадські структури, які мають статутні завдання піклуватися про укра! їнську мовну, культурну, релігій! ну та іншу самобутність, повинні одержати юридичний статус пра! возахисних організацій, мати групу фахових правників і одер! жати добре фінансування діяль! ності, тісно контактуючи з прос! тими людьми. Пора нарешті усім зрозуміти, що справжня громад! ська правозахисна діяльність, а сучасна громадська діяльність інакшою не буває, не робиться безкоштовно. Це дуже потрібна і вартісна, реальна робота кон! кретних і дуже кваліфікованих людей!інтелектуалів, які заслу! говують на найвищу в суспільстві оплату праці від своєї нації. Гро! мадський діяч — функціонер, правник, який відважиться пра! цювати в українській правоза! хисній організації, повинен одержувати платню вищу, ніж на ринку правових послуг і мати це забезпечення постійно, знати про те, що і його родина теж буде захищена. Український чесний журналіст, публіцист, аналітик повинен мати достойний гоно! рар за інтелектуальний труд. Як! що народ хоче вижити і дати доб! ру перспективу молодим, він по! винен шанувати не політиків, а громадських діячів, фахових пра! возахисників, адже вони фактич! но жертвують кар’єрою у регіо! нах, де не в пошані українська мова. З часом, коли міцно вста! новиться практика і мода на су! дові справи захисту прав само! бутності етнічних українців, цей вид правових послуг може стати цікавим і для адвокатських кон! тор. Професійна сучасна громад! ська діяльність в різних сферах життя суспільства обов’язково за! цікавить молодь, адже це школа, яку мусить пройти кожен полі! тик!державник. Водночас україн! ці вирішать проблему зайнятості сотень молодих безробітних із дипломом правника. Просто зби! рати підписи за українську мову вже не треба. Краще презентувати проект конкретної акції чи прог! рами з метою і планом дій, кошто! рисом витрат і розрахунком необ! хідних для цього пожертв грома! дян. Підпис без пожертви нічого не вартий, а пожертва добра, коли є особиста причетність до справи. Наші попередники жертвували більше, дехто й власним життям. Замість нарікати по кутках на пос! тійну загрозу мові — треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу, довіривши за! хист власних прав професіоналам, яких серед українців достатньо.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
