Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 46 (631), 17—23 листопада 2011 СПІЛКА ПОВИННА БУТИ В ЕПІЦЕНТРІ ПОДІЙ 19 листопада в Києві відбудеться II етап VI письменницького з’їзду ТАЄМНИЦІ ЗАКРИТИХ АРХІВІВ
Слово Просвіти, №46 за 2011 рік
Що таке Спілка письменників сьогодні? З ідеологічної надбудови вона мусить стати письменницькою твердинею, аби в період криз і руйнацій втримати на плаву творчу і видавничу діяльність своїх письменників, підтримувати літніх і хворих членів НСПУ, організувати чітку систему молодіжних грантів, явити силу духу і слова, чину і волі в ім’я української літератури.
ПИСЬМЕННИК І СУСПІЛЬСТВО Історія Спілки письменників розпочалася не десять і навіть не двадцять років тому: попри всі ідеологічні впливи, партійний контроль і карні санкції, що межували з розправами, українські письменники вповні розділяли долю свого народу, сприяли розвиткові й поширенню рідної мови, дбали про тяглість творчих поколінь, творили власну видавничу базу. Це завдяки письменникам на повен голос прозвучали гострі суспільно-політичні питання, пов’язані зі свободою слова, історичною пам’яттю, національною освітою, становищем рідної мови, культури, віри, правдою про репресії й Голодомор, про Чорнобиль, Всеукраїнський референдум 1991 року. У Спілці стрімко зароджувалися громадські й політичні рухи в Україні й розвивалися не лише завдяки мужньому чину окремих письменників, чиї імена всім відомі, але насамперед — самовідданій творчій діяльності кожного з членів Спілки. Тому Спілка й додала до своєї назви визначення Національна: з’явилися нові книги, літературно-критичні розвідки, публіцистика, телеі радіопередачі, що відкрили народові, спраглому істини, тяжку і криваву правду, яка не обіцяла негайного щастя і благоденствія, але виховувала силу духу, будила генетичну пам’ять, совість, бережливість у ставленні до основоположних духовних національних цінностей. Ось чому “п’ята колона” в українському суспільстві, її представники у законодавчій і виконавчій владі зробили все для того, аби українська книга й український письменник віддалилися від читача, аби український інформаційний простір звузився, а з екранів ТV і газетних шпальт зникли письменницькі імена. Безперечно — найтяжче було правити Спілкою в часи перемін Юрію Мушкетику, але його толерантність, послідовність, самовідданість стали запорукою цілісності письменницької організації, яка обирала Юрія Михайловича тричі поспіль (як виняток) на посаду голови. В. Яворівський до цієї посади прийшов 2001 року, діставши перевагу над суперником у 2 голоси. Здавалося б, саме він, близький до В. Ющенка й Ю. Тимошенко, очільник Комітету ВР з питань культури й духовності, зробить для НСПУ все можливе як законотворець і
Фото Олеся Дмитренка представник чинної влади. Натомість не зробив навіть елементарного, того, чим завжди переймалося керівництво Спілки: протягом останніх десяти років не відбулося жодного (!) письменницького багатолюдного вечора, всі письменницькі акції не мали належного інформаційного забезпечення і висвітлення. Навіть міжнародне шевченківське свято та шевченківські дні були відлучені від прямих телеі радіотрансляцій. Жодних заперечень із трибуни ВР у виконанні голови НСПУ Яворівського не прозвучало. Отож не варто стверджувати, що його депутатський мандат був охоронною грамотою громадської і творчої діяльності НСПУ чи слугував соціальному захистові літніх письменників. Депутат В. Яворівський запропонував встановити 40- відсоткову надбавку до пенсій творчих працівників десять днів тому — після того, як письменницьке кермо почало вислизати з його чіпких рук. Ця пропозиція приречена на провал, бо голова Комітету ВР В. О. Яворівський палець об палець не вдарив, аби об’єднати членів творчих спілок чи у вирішенні соціальних питань, чи на підтримку та розвиток духовності українців.
ПИСЬМЕННИК І ВЛАДА Чи підтримує українська влада українських письменників, художників, кінематографістів, народних майстрів, театральних діячів та інших митців? Питання риторичне, бо факти — річ уперта. Скільки українських книжок, фільмів, вистав припадає на стражденну українську душу? Нині митець виживає не завдяки, а всупереч тому зачарованому колу, в якому опинилася українська культура. Звісно ж, в окремих областях представники влади змушені під тиском громадської думки й волі виборців шукати співпраці з митцями, коли йдеться про знакові події й дати в житті української держави. Обласні творчі спілки співпрацюють із владою, здійснюючи соціально значимі видання (Голодомор—33, жертви війни в Афганістані, історичні й краєзнавчі літописи й подібне). Часом діяльність обласних організацій набагато яскравіша, ніж та, яку веде В. Яворівський, бо вона конструктивна і не залежить від особистих стосунків із владою. Та й чи може НСПУ бути в глухій келійній опозиції до влади, коли йдеться про формування видавничих програм, проведення державних свят, днів української писемності і мови, врешті, — про державний імідж України, її мови, культури? І якщо питання “письменник і влада” стоїть так гостро, то чому жодного творчого пленуму з цих та інших життєво важливих питань протягом останніх десяти років у НСПУ не відбувалося? Якщо на початку дев’яностих Спілка була генератором національної ідеї, а письменники стали і є очільниками громадських організацій, рухів, популяризаторами демократичних ідей та ініціатив, а 2004 року — бастіоном Помаранчевої революції, то нині вона голосно мовчить. Усе протистояння табачниківщині, іншим антиукраїнським, антидержавним тривожним проявам зводиться до волань керівництва НСПУ про засягання на майно та “безкінечні перевірки правоохоронних органів”. Навіть цьогорічне взяття дверей Спілки на величезний замок і голосний крик із плаката над тим замком “Владо! Дай Спілці жити!” стосувалися не зазіхань влади на свободу слова й творчості, а… штрафних санкцій, накладених на рахунки орендарів Спілки, які розполовинили її, вивісивши на броньованих дверях біля конференц-залу золоту табличку з написом “Приймальна народного депутата”. Ні, не В. Яворівського чи когось іншого з депутатів-письменників. Ідеться про приймальню скоробагатька, депутата-бютівця Сенченка і ті десятки квадратних метрів, відчужені для нього на десятки років Кримом та Яворівським у знаковому домі письменників. Чужі люди і чужа мова опосіли флігель НСПУ, інші кімнати Будинку письменників, на розі якого поки що втрималася дошка “Охороняється
Закінчення на стор. 10
МОВНА СТІЙКІСТЬ
“ПРОСВІТА” СЬОГОДНІ
КУЛЬТУРА НА БАРИКАДАХ
ЛЮБИТИ КРАСИВЕ
14–15
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
СПІЛКУ ОЧОЛЮЄ ЛЮДИНА, А НЕ ЇЇ ДЕПУТАТСЬКИЙ МАНДАТ У різні часи письменники були (і є!) депутатами різних рівнів — не перераховуватимемо володарів депутатських мандатів, бо можна починати від І. Франка, можна — від радянських часів чи від Верховної Ради першого демократичного скликання, коли понад два десятки письменників-депутатів входили до Народної Ради, вершительки доленосних рішень. І нині серед народних депутатів є члени НСПУ, які пройшли у ВР саме тому, що є яскравими творчими особистостями. Вони підтверджують, що НСПУ більше дає “для мандата”, аніж мандат для Спілки. До речі, за останні роки лави Спілки поповнилися новобранцями, які спершу здобули депутатський мандат, а потім проявили себе і в творчості. Чи впливають ті й інші депутати на творчу, організаційну й господарську діяльність Спілки? Без коментарів, бо Яворівському вистачає власного мандата: депутатська недоторканність слугує для обмеження доступу і членів письменницької Ревкомісії, і перевіряючих державних органів до фінансово-майнових документів. Коли ж ідеться про державне вирішення вже названих проблем життєдіяльності НСПУ, то не мандат того чи іншого депутата їх вирішує, а колективна ініціатива, воля, позиція. Юрій Мушкетик ніколи не був депутатом ВР, але регулярно добивався, аби очолюваний ним секретаріат НСПУ зустрічався з найвищими керівниками держави, а в результаті — виходили прозові й поетичні серії, газета, виділялися квартири, ухвалювалися закони, зокрема — Закон про мови. Отож не в кожних руках мандат є зброєю, що охороняє НСПУ й авторитет письменників. Особливо коли йдеться про фінансову та господарську діяльність Спілки. Чесний аудит набагато дієвіший, і Ви, колеги, в цьому переконаєтеся.
“ХЛЮПНИ НАМ, МОРЕ, СВІЖІ ЛАВИ!”, або ЧИ ПРИРОСТАЄ СПІЛКА МОЛОДИМИ ТАЛАНТАМИ Навчити бути письменником неможливо, бути ж літературним наставником — щасливе батьківське право відомих письменників. Знаємо безліч прикладів, коли не лише індивідуальне опікування, а й системна робота з творчою молоддю сприяла появі в літературі цілих поколінь. Річ не лише в наявності в Спілці посади секретаря по роботі з молодими, кабінету молодого автора, творчих вечорів і презентацій. Це те ставлення, ненав’язливе патронування, яке відчиняє двері Будинку письменників людям дуже особливим, вразливим, часом закритим або й зневіреним на шляху до свого першого поетичного чи прозового дебюту. Безкінечно побиваючись над своїми економічними негараздами, нікчемними можливостями, невмінням бути “менеджерами і продюсерами” для нових імен, НСПУ фактично розгубила й відлякала тих початківців. Нині вони почасти дебютують без її участі й сприяння. Самостійно знайшовши спонсорів і видавництва, молоді автори вже не пов’язують свій творчий шлях із НСПУ. Таких прикладів десятки, якщо не сотні. І справа не лише в індивідуальному виборі в кожному індивідуальному випадку. Молоді письменницькі імена — це нові ідеї, наповнення старих міхів молодим вином, уміння знайти відповіді на виклики доби — від присутності української сучасної літератури в Інтернет-просторі до спілкування з літровесниками інших країн, нові форми популяризації українського художнього слова, не кажучи про цікаві творчі ідеї та їхню реалізацію. Саме “свіжі лави” здатні пересилити багаторічну рутину, певний бюрократизм у роботі з творчою молоддю, самій діяльності Спілки. Натомість спостерігаємо то масово-авральний прийом до НСПУ літературних пенсіонерів, то поспішний збір літературних піонерів — через побіжний розгляд перших книжок або ж запозичення зі смолоскипівських літературних семінарів, а загалом — абсолютну неувагу й неповагу до молодих. Що в результаті? Байдужість до Спілки як творчої організації, несуголосність молодих митців із творчими традиціями і громадською позицією Спілки, що, попри все, ще жевріють у її стінах. Що пропонуємо? Активну присутність молодих 20—35-літніх письменників у керівних органах НСПУ, надання їм можливостей самим планувати і здійснювати літературні заходи завдяки цільовому фінансуванню з активів Спілки. Молодіжне крило Спілки слід послідовно увиразнювати, підтримувати, пропагувати, бо тільки так можна утримувати читацький інтерес до сучасної української літератури. Нині маємо прекрасні творчі прориви, здійснені літераторами середнього покоління на Волині, Закарпатті, Галичині, Слобожанщині. НСПУ зобов’язана піднести ці імена до того рівня, аби вони поставали не регіональними, а загальноукраїнськими здобутками, а столичні презентації відкрили їм шлях до широкого читача, в публічні бібліотеки, на радіо й телебачення. Не лише книжкові форуми й ярмарки мають бути місцем оприлюднення книг, бо виросло вже ціле покоління, яке не читає, не відвідує літературних книгарень і не знає імен українських письменників. Навіть студенти численних гуманітарних ВНЗ України їх не знають! Ми повинні відродити традиції 60—70 років, коли молоді поети збирали численні аудиторії. НСПУ не може бути тлом для одного-трьох імен, бо не особисті амбіції та піар-можливості керівників рухають літературним процесом. Не майнові скандали, а гучні всеукраїнські літературні заходи мають пропагувати Нашу Спілку, зробити її епіцентром мистецьких подій. Чи пам’ятаєте щось подібне з Яворівським на чолі?
ЯВОРІВЩИНА Виголошена 19 жовтня і затверджена VI письменницьким з’їздом звітна доповідь В. Яворівського при публікації була ним суттєво переписана: додалося нищівного негативу на адресу опонентів, облесної жалібності в каяттях, патетики в оцінці суспільно-політичної ситуації, натяків на підпільну співпрацю прихильників В. Баранова з утаємниченими представниками влади і ще багато такого, що вміщається в народному прислів’ї-діагнозі “Це та Солоха, що курей полоха”. В публіцистично-політичній манері В. Яворівського це не новина: воюючи з письменниками, він користується брудними натяками, напівбрехню видає за чисте золото правди, обмову — за присуд, плітки — за перевірену інформацію… І все лише задля того, що дуже хоче залишитися на третій термін і докерувати Спілкою до повного й безповоротного… Навіть, усупереч Статуту, згоден не на чотири літа, а на один рочок. Для чого? Аби встигнути сховати кінці у власноруч скаламучену воду? Розправитися з опонентами? “Ощасливити” черговими обіцянками і залякати з верховнорадівської трибуни — не абияк, а — аж запитами до Генеральної прокуратури?.. Хай іде з Богом. Можливо, напише автороман “Найдовша ніч претендента” і тоді — тремтіть, письменники, якщо вірите у законність письменницького Статуту, який гарантує право обирати й бути обраним… Наш “незлобивий” Володимир Олександрович клянеться, що “не викидає будь-яких компроматів” і лагідненько вмовляє письменників “охолонути, поміркувати, подумати”, а тим часом пересмикує та перекручує кожне критичне зауваження — ні, не до його персони, а до
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
