Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Від першої особи · “Україна стала тим експериментальним майданчиком, на якому комуністичний режим набув досвіду приборкання і знищення культури”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

КОМУНІСТИЧНИЙ РЕЖИМ

Слово Просвіти, №46 за 2011 рік

У Галузевому державному архіві СБУ є кримінальні справи на засуджених письменників і оперативно-розшукові на тих митців, що пішли на співпрацю з режимом. Ці документи — свідчення того, як спецслужби контролювали життя митців. Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, директор галузевого архіву СБУ (2008—2010) Спільна риса всіх тоталітарних режимів — бажання цілковито контролювати суспільні процеси. Воно поширюється на політичну сферу, виливаючись в однопартійну систему й існування політичної поліції. На соціально-побутову, проявляючись у різних приписах та інструкціях, які грубо втручалися у приватне життя громадян, регламентуючи його. Звичайно, контроль повинен був поширюватися і на культуру, чи не найнебезпечнішу для режиму сферу, бо вона передбачає свободу самовираження і не підлягає жорсткому контролю. Натомість для ідеологів і практиків тоталітаризму культура повинна була залишатися лише інструментом пропаганди та впливу на населення. Така “культура” — своєрідний пряник, який поруч із батогом (репресіями) мав утихомирювати суспільне незадоволення, що періодично з’являлося. З цього погляду ставлення комуністичних режимів до культури та її діячів, попри певні національні особливості, було загалом однаковим на всій території, охопленій радянським впливом після Другої світової війни. Найбільшою особливістю протистояння режиму проти культури в Україні була його тривалість (понад сімдесят років) і завзятість (десятки, а то й сотні тисяч знищених фізично діячів культури, і незчисленна кількість покалічених духовно). Україна стала тим експериментальним майданчиком, на якому комуністичний режим набував досвіду приборкання і знищення культури. Протистояння тут почалося задовго до завершення Другої світової війни, відразу після ліквідації УНР 1921 року. Саме кінець 20-х—30-ті роки минулого століття стали часом найкривавіших жнив у ліквідації української культури. Спочатку цензура й утиски творчості, згодом залякування митців, їхнє духовне ламання, а відтак і брутальне фізичне знищення через табори і страти. Методологію, апробовану в Україні у 1920—1930 роки, після 1945 року використовували для встановлення тоталітарних режимів у Польщі, Німеччині, Угорщині й інших країнах комуністичного табору. УРСР як дуже своєрідне, квазідержавне утворення стало результатом своєрідного компромісу двох сил, що активно боролися між собою у 1917—1921 роках — українського національного руху та роців. Тільки 1934 року репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України — це в час, коли до піку терору ще було далеко. Своєрідним фокусом трагедії української культури цього періоду стало 3 листопада 1937 року, коли за вироками позасудових органів були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий та інші. Загалом за один день було страчено понад 100 представників української інтелігенції. Знищення не обмежилися цим днем. Окремі діячі культури, такі як поети Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан та інші пішли на компроміс із владою. Їм зберегли життя, проте позбавили свободи творчості й використали у ролі трубадурів режиму. Попри постійні запевнення у лояльності, радянська влада ніколи не довіряла їм, залишаючи під пильним наглядом спецслужб. Практично на кожного з них спецслужби завели спеціальні справи, в яких накопичувалися компрометуючі матеріали, які слугували інструментом впливу на того чи іншого митця, а часом, як це сталося, наприклад, із відомим українським гумористом Остапом Вишнею, підставою для репресій через втрату лояльності до режиму. Всесвітньо відомий юрист, автор терміна “геноцид” Рафаель Лемкін ліквідацію творчої еліти України в 20—30-х роках вважав елементом ширшої політики винищення, а саме радянським геноцидом українців. “Перший удар, — пише він про цей період, — спрямований на інтелігенцію — мозок нації, щоб паралізувати решту організму”. Наступними кроками геноциду стали ліквідація національної церкви та масове винищення голодом 1932—1933 років головних носіїв української національної ідентичності — селян. Таким чином, зламана духовно й фізично Україна мала стати інтегральною частиною радянської імперії. 1939 року Радянський Союз розширив свої володіння, зокрема за рахунок приєднання західноукраїнських земель, що до того належали Польщі. Протягом двох років (1939—1941) Західна Україна пройшла пришвидшений курс встановлення комуністичного режиму із притаманними йому репресіями проти політичних і громадських діячів та людей мистецтва. Жорстока окупаційна політика СРСР врешті призвела до спалаху масового збройного повстання місцевого населення, яке тривало до середини 50-х років. Боротьба Української повстанської армії більше проявилася у народній культурі (сотнях народних пісень, відомих до сьогодні), аніж у професійній. Проте й серед її учасників були люди, що писали прозові та поетичні твори, підпілля навіть видавало їх окремими збірками. Та все ж цей період був передусім часом збройної боротьби, а як відомо, коли говорять гармати, музи мовчать. Після розгрому збройного підпілля головною силою спротиву тоталітарного режиму у 60— 80-ті роки знову стає творча еліта. Масові повстання політичних в’язнів у концтаборах ГУЛАГу в 1953—1954 роках, революція у Будапешті 1956 року, заворушення у Польщі змусили радянський режим піти на лібералізацію і послабити тиск. Завдяки цьому українська культура знову поступово почала відроджуватися і швидко виходити за рамки, визначені режимом під назвою “соцреалізм”. Черговий культурний спалах вилився в явище шістдесятництва (особливо яскраве в літературі, образотворчому мистецтві, кіно), яке дуже швидко почало зазнавати репресій з боку влади і змушене було перейти по суті в підпілля, видаючи власні твори у так званому самвидаві. Таким чином режим штовхав багатьох митців, що не ставили собі за мету жодних політичних цілей, у політичну опозицію, перетворював їх на активних діячів дисидентського руху. І хоч загалом розмах репресій 60—80-х не набув масштабів 20— 30-х років, українська культура зазнала дуже серйозного удару. Репресії проти окремих її діячів не обмежилися утисками у творчій сфері (цензурування, заборона друку), а вилилися в серйозний психологічний пресинг, гоніння через офіційну пресу як зрадників. Їх оголошували психічно хворими і запроторювали до спеціальних психіатричних закладів, до тюрем і таборів, і навіть ліквідовували фізично. Та на відміну від репресій 30-х, йшлося не про смертні вироки, оголошені режимом, а про “тихе” фізичне усунення неугодних. Так, після кількаразового жорстокого побиття невідомими 1963 року помер поет Василь Симоненко, 1970 року за досі нез’ясованих обставин вбито художницю Аллу Горську, 1979-го знайдено повішеним композитора Володимира Івасюка. Показовою для цього покоління є доля відомого українського поета й дисидента Василя Стуса. Утисків від комуністичної влади він зазнав уже 1965 року, коли Україною прокотилася перша хвиля репресій проти “шістдесятників”, спричинена, зокрема, новим курсом влади під керівництвом Леоніда Брежнєва, яка пішла на згортання хрущовської лібералізації. Заборона на публікацію творів не зупинила Василя Стуса, він і далі писав, вірші з’являлися друком у самвидаві чи за кордоном. Тому 1972 року стався перший арешт, вирок — 5 років позбавлення волі й 3 роки заслання. Стус повернувся до Києва 1979- го, проте на волі був недовго. У травні 1980-го знову арешт, його визнано особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджено на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Перебуваючи у таборах, намагався передати на волю власні вірші, за що піддавався суворим покаранням, збірку з близько 300 його віршів знищили табірні наглядачі. 28 серпня 1985-го відправлений у карцер Василь Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер він при досі нез’ясованих достеменно обставинах у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. У той час новий радянський керівник Михайло Горбачов на весь світ розповідав про “перестройку” і “гласность” у СРСР. Роки тюрем і таборів не зломили багатьох дисидентів, які, вийшовши на волю, активно включилися у національно-демократичний рух, що наростав в Україні з кінця 80-х років. З одного боку, він був продовженням попередніх етапів українського національного руху, з другого — відголоском загального національно-демократичного руху, що охопив країни Центральної і Східної Європи наприкінці 80-х років. Оксамитові революції 1989— 1990 років завдали непоправних ударів комуністичним режимам у своїх країнах і в загальносвітовому масштабі. Врешті під їхніми ударами розвалився СРСР, комуністи втратили владу в інших державах. Остаточною крапкою у цих процесах, яка засвідчила незворотність падіння тоталітаризму в Центральній і Східній Європі, стало проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Усе це тривалий час було відоме в Україні та за кордоном лише завдяки спогадам учасників подій, тих небагатьох, кому вдалося вирватися за межі, підконтрольні режиму. А в самій Україні інформацію про це ретельно приховували в архівах спецслужб, і періодично знищували. Прихід до влади Хрущова означав не тільки певну лібералізацію режиму, а й спроби цілковитого знищення слідів його злочинів. 1954 року відбулося серйозне чищення архівів із метою знищення документів, які могли пролити світло на злочини режиму. Те саме повторилося 1990 року, коли керівництво КГБ дало наказ про знищення цілих масивів документів, зокрема матеріалів 5-го Управління КГБ УРСР, яке мало за завдання боротьбу з інакодумцями. Серед знищеного — надзвичайно цікаві для літературознавців матеріали рецензування художніх творів, які могли б виявити сліди стороннього втручання в авторські оригінали, механіку спотворення першоджерел. Окремі унікальні документи збереглися до наших днів випадково. До прикладу, надзвичайно цікава і насичена інформацією справа-формуляр на видатного режисера і письменника Олександра Довженка містить резолюцію КГБ “матеріали архівної справи-формуляра №836 на Довженка О. П. знищити як такі, що не представляють оперативної і історичної цінності”. В Україні найцікавіші документи, що стосуються протистояння між діячами культури та радянськими спецслужбами, зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Тут кримінальні справи на засуджених письменників Миколу Зерова, Євгена Плужника, Миколу Куліша, Василя Стуса, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка та десятки інших, оперативно-розшукові справи на письменників, що

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин