Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Розсекречені документи викривали страшні злочини тоталітарного режиму, реабілітацією якого активно займається сучасна російська влада”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ПРОТИ КУЛЬТУРИ

Слово Просвіти, №46 за 2011 рік

пішли на співпрацю з режимом, — Андрія Малишка, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Павла Тичину, Юрія Яновського, які чудово показують, як спецслужби контролювали життя митців. Часом у справах містяться конфіскати з творами, щоденниковими записами, епістолярні матеріали, різноманітні нормативно-розпорядчі документи та звіти спецслужби керівництву комуністичної партії про придушення інакомислення. Надзвичайно цікавими є документи про так звану операцію “Блок”, які розповідають про боротьбу КГБ проти дисидентів у 70—80-х роках. На жаль, це лише інформаційні довідки спецслужби для керівництва партії. Оригінали справ, на базі яких вони складені (десятки оперативно-розшукових справ на дисидентів, з яких мало б бути видно, як здійснювався нагляд за ними та їх переслідування), знищені. Попри здобуття Україною незалежності, реабілітацію більшості засуджених радянською владою діячів культури і навіть возвеличення окремих із них у ранг національних героїв, документи, які розповідають про боротьбу проти них, залишалися таємними. Це було зумовлено насамперед політичними причинами, адже в Україні події 1989—1991 років, попри революційний характер, усе-таки не увінчалися чітким відмежуванням від радянської спадщини. Ба більше, тут відбулося плавне перетікання колишньої комуністичної еліти у керівництво нової держави. І очевидно, що ця нова/стара політична еліта не була готова говорити ані про переоцінювання минулого, ані тим паче про люстрацію. Значно інтенсифікувалася еволюція поглядів на українське минуле після 2004 року — очевидно, завдяки істотним змінам на політичному олімпі. До влади прийшли люди вже молодшого покоління, менше прив’язані до радянського минулого, здатні об’єктивніше його оцінити. І найголовніше — вони прийшли до влади в результаті протесту проти “кучмізму”, який не приховував своєї прив’язаності до радянського минулого. Тобто біля владного керма опинилися ті, хто мав можливість по-новому подивитися на історію і розумів необхідність цього в суспільних масштабах. Протягом 2008 — перших місяців 2010-го в Україні вперше започатковано системну роботу із розсекречення раніше таємних документів. Це вивело дискусії довкола тих чи тих питань українського минулого на якісно новий рівень. І разом із тим неабияк роздратувало Росію, керівництво якої неодноразово видавало офіційні обурливі заяви з приводу процесів в Україні. Адже розсекречені документи викривали страшні злочини тоталітарного режиму, реабілітацією якого активно займається сучасна російська влада. Публікація документів в Інтернеті, окремих збірниках, створення мережі електронних архівів зробили доступними цілі пласти досі невідомої історії, зокрема історії протистояння режиму і культури. Вперше було опубліковано оперативно-розшукову справу на Миколу Хвильового, одну з ключових фігур української культури 20—30-х років минулого століття, яка свідчить, як стежили за відомим українським письменником, втручалися в його життя та ламали долю. Готувалися до друку аналогічна чотиритомна справа про всесвітньо відомого режисера Олександра Довженка, збірник документів із уже згадуваної справи “Блок”. Документи з архіву спецслужби стали основою низки документальних фільмів. Розсекречені документи використовували не лише фахові історики та журналісти, вони стали джерелом для натхнення сучасних письменників. Василь Шкляр написав роман “Чорний ворон”. На такі документи спирається і один із кращих українських романів сучасності — “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко, центральна сюжетна лінія якого розповідає про архіви та секретні документи КГБ. Зміна політичної ситуації в Україні після президентських виборів 2010 року зупинила всю роботу. Гуманітарна політика нової влади загалом відзначилася різким поворотом до радянських зразків. Вона стала радянською іза змістом (реабілітація всього радянського, включно зі спробами виправдання політики Сталіна), і за формою (є результатом не суспільних дискусій чи обговорень, а вказівок і розпоряджень можновладців). Очевидно, це не могло не позначитися і на роботі з архівами, адже подальше їхнє відкриття означало подальше засудження радянського минулого. Новий керівник Служби безпеки Валерій Хорошковський у день свого призначення заявив про припинення роботи із розсекречення та оприлюднення документів, аргументуючи це тим, що “вся правда, яку треба було, вже оприлюднена”. Почалося системне згортання роботи з архівами, яке викликало засудження українських і закордонних громадських організацій. Скорочення доступу до інформації про тоталітарне минуле не лише призупиняє вкрай важливий процес його вивчення та засудження, а й створює можливості для його реабілітації, чи навіть більше, можливості для використання його методів і технологій у сьогоденні. Як засвідчили дії СБУ та нового керівництва держави, закриття архівів стало лише початком ширшого наступу на права і свободи громадян. Уперше за останні п’ять років журналісти заговорили про цензуру та утиски свободи слова, громадяни почали виходити на вулиці, захищаючи своє право на мирні зібрання. Очевидно, і з загальними демократичними правами, і з доступом до архівів надто рано підсумовувати результати нової політики. В Україні триває протистояння новосформованого громадянського суспільства із владою, що орієнтується на ганебні зразки тоталітарного минулого. Якщо влада, використовуючи методологію часів КГБ і відроджуючи минуле у сьогоденні, лише заганяє себе у глухий кут, то активні громадяни, навпаки, у минулому черпають натхнення для активності. Адже наші попередники, зокрема діячі культури радянського періоду, протистояли значно страшнішій системі. І культура врешті перемогла режим.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин