Мандрівки історією · “Нерідко влучно написане послання чи лист мали вагоміше значення, ніж перемога на полі бою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЛІТОПИСЦІ РУСИ-УКРАЇНИ
Слово Просвіти, №46 за 2011 рік
Військовий писар (мал. С. Васильківського) // Из украинской старины. — С.'Петербург, 1900. — Таб.VII
Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею
Закінчення. Початок у ч. 44, 45 за 2011 р.
КОЗАКАМ БЕЗ ПИСАРЯ — ЯК БЕЗ ГЕТЬМАНА Якщо нам відомі перші козацькі гетьмани, то імена перших козацьких писарів загубились у круговерті історичних подій. Це пояснюється й тим, що майже на всіх паперах, що виходили від військового писаря, який мешкав на Січі, ми ніде не зустрічаємо його підпису чи імені. Лише раз під час польського сейму в Острозі січовий писар підписався на листі: “Іменем усього товариства, війська його королівської милості запорізького низового, що при нас є, Андрій Тарасенко, писар війська його королівської милості запорізького низового, власною рукою”. Звичайно, писар у кінці документа писав формулу: “Атаман Кошовий зо всім старшим і меншим низовим Войска Запорожского товариством” разом із прізвищем кошового, якщо той був неписьменним, якщо ж ні, формулу та прізвище дописував кошовий. Зовнішнім знаком гідності військового писаря була саме чорнильниця у довгій срібній оправі (каламар), яку він під час військових зборів тримав за поясом, а перо застромлював за праве вухо. На Січі при кожному військовому писареві був помічник, виборний військовий підписарій і іноді кілька осіб “канцелярських різних службовців”, але справжньої канцелярії в писаря Запорозької Січі не було. З’являється вона вже в часи гетьманської держави, де вся адміністративна влада творилася за прикладом січового товариства, в якому кошовий, осавул, суддя та писар становили військову старшину. “Коли визначився склад запорізьких властей, — вказує Дмитро Яворницький, — не можна сказати через відсутність точних даних”. Припускають, що чин кошового існував уже в XVI ст., а чину військового писаря тоді ще не було. Посада військового писаря була й у реєстровому козацькому війську. Ще у 1637—1638 роках Богдан Хмельницький був писарем цього війська і вів листування від його імені. Ставши гетьманом, використовував писарський досвід у керівництві новоствореної адміністрації та дипломатичних переговорах. Козацький літописець Самовидець характеризував Хмельницького як “козака росторопного в ділах козацких воєнних і у писмі біглого”. З початком виступу Хмельницького (1648) в лави його армії поряд із міщанами, селянами, дрібною шляхтою вступали й колишні київські спудеї, частина яких займала посади писарів різних полків та канцеляристів.
Можливо, саме таким спудеєм раніше був і Самійло Зорка, про якого ще один козацький літописець Самійло Величко пише, що він був секретарем у Хмельницького, родом із Волині. Саме його діаруш, як вказував Величко, він використовував при написанні свого літопису. Постать Зорки є досить загадковою. У тогочасних актах не залишилося згадок про нього. Тому дехто з дослідників вважав його вигадкою Величка, інші вважають, що іменем Зорки прикривався інший автор. Літописець пояснює, що діаруш Зорки зберігався в його товариша Сильвестра Биховця, військового канцеляриста, і саме його використав Величко. У своєму літописі він пише, що коли Хмельницький прибув із Чигирина до Січі, були на коші два дуже добрих писарі. Обоє в справі писарській мастаки, володіли досконало слов’янською і польською мовами. Старший був Стефан Браславський, а молодший — Самуїл Зорка з Волині. Старшого залишили на коші, а молодшого відпустили з Січі разом із Хмельницьким. Зорка протягом усієї козацько-польської війни залишався за писаря та секретаря при Хмельницькому, “про всі розмови й учинки достеменно знав і все просто й досконало описав у своєму діаруші”, — вказує Величко. Тож можемо припустити, що Зорка перебував у штаті канцелярії Війська Запорозького, де й написав свій щоденник. Існування Зорки визнавали М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович, О. Лазаревський, Д. Багалій, В. Липинський та інші історики. Апарат козацького управління, зокрема й військової канцелярії, складався в ході визвольної війни. Про це свідчить реєстр Війська Запорозького. У ньому зафіксовано писарів окремих полків та сотень: полк Канівський — “Герасим Савич писар”, полк Корсунський — “Іван Демкович Креховецкий писар”, сотня Прилуцька — “Петро Кончицкий писар”. У часи козацько-польської війни була створена Генеральна Військова канцелярія. Керівництво діловодством у ній здійснював генеральний писар. Створена в роки визвольної війни, за давніми традиціями, що збереглися з часів Київської Русі, а також на досвіді Запорозької Січі, польського та литовського правління Генеральна військова канцелярія діяла до ліквідації гетьманщини (1764 рік). Вона готувала документацію з різних питань державного та суспільного життя. Документи мали різноманітні назви й були чітко визначені щодо форми. Найбільш поширені — універсали, угоди, договори, привілеї, інструкції, статті. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар, якого часто називали “гетьманівським канцлером”. Штат канцелярії складався зі старших канцеляристів і служителів (підписків, протоколістів, реєстраторів, копіїстів, товмачів, повитчиків). Якщо в запорозького писаря відзнакою влади була чорнильниця, то в гетьманській державі атрибутом писаря, клейнодом, була державна печатка. Ім’я першого писаря Запорозької Січі не знаємо, зате достовірно відомо, що першим генеральним у гетьманській державі був Іван Виговський. Ще наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII століття він керував справами земського Луцького суду, потім служив писарем при польському комісарові. Тут познайомився з чигиринським сотником Б. Хмельницьким. У битві під Жовтими Водами Виговський, що воював на боці поляків, потрапив до татарського полону, звідки його й викупив Б. Хмельницький, зробивши своїм генеральним писарем. Цю посаду Виговський займав дев’ять років, аж до смерті гетьмана. Посаду генерального писаря в різний час займали також Степан Гречаний, Карпо Мокрієвич, Сава Прокопович, Андрій Базилевич, Василь Кочубей та інші. Високоосвіченим генеральним писарем був Іван Груша. Збереглося понад 30 листів, написаних Грушею латинською та польською мовами. Почерк Груші різниться від письма інших писарів: він дуже дбайливий, охайний, каліграфічний, його легко розпізнати. Груша був не просто канцеляристом, а політичним діячем. Він писав за дорученням гетьманів, вносив своє власне оформлення, добираючи відповідні яскраві вислови.
Листи, що виходили з генеральної канцелярії до різних російських установ та окремих державних діячів, писалися тодішньою українською мовою, яку в Росії називали “белорусским писмом”. Характер мови і графічні особливості письма вимагали перекладу цих листів на тодішню російську мову, що позначалось у таких випадках словами: “Список с листа белорусского писма”. У козацькі часи в Європі писали сепією — барвником, добутим із головоногих молюсків (каракатиць). Для деяких вельмож виготовляли чорнило із порошку дорогоцінного каміння, а в королівських канцеляріях до рідини для написання додавали навіть золото. Лікар Анатолій Пастернак дослідив, що в Україні того періоду найпоширенішим було чорнило з бузини. Його виготовляли за таким рецептом. Стиглі ягоди м’яли, заливали водою (найкраще дощовою), кип’ятили, через 15—20 хвилин рідину зливали в інший посуд, додавали чистої води і ще раз кип’ятили. Так чотири-п’ять разів. Одержаний розчин настоювали ніч, а наступного дня переливали у чистий казанок і знову кип’ятили на маленькому вогні, постійно перемішуючи, поки фарба не набуде концентрації рідкої сметани. Потім її розливали у пляшки, додаючи у кожну (щоб чорнило довше зберігалося) часточку залізно-купоросної чи галунової потрави. Перед використанням фарбу наполовину розводили водою — і чорнило було готове. Воно не розчинялося під дощем, не вигорало під сонцем. Як свідчать козацькі чорнильниці, зокрема й екземпляр, знайдений 1975 року під час археологічної експедиції Рівненського обласного краєзнавчого музею (керівник Ігор Свєшніков) на місці Берестецької битви (1651), козаки виготовляли різнокольорові рідини для писання. Віднайдена срібна чорнильниця, на відміну від відомих козацьких похідних каламарів, стаціонарна. Вона складається з трьох циліндричних чашечок із трипелюстковою покришкою на шарнірі, прикрашеною зверху виступом з кільцевим потовщенням. На звороті покришки латинські літери “І” “О” “С”. Найімовірніше, на думку Ігоря Свєшнікова, це початкові літери назв окремих видів чорнила, що були у циліндриках: Іn- caust (чорне чорнило), Ocrae (червоне чорнило), Cynober (чорнило жовтого кольору). Розмір чорнильниці — 8,5х9,5 см, висота — 6 см. Чорнильниця знайдена із залишками канцелярії Війська Запорозького. Поруч були фрагменти двох свинцевих каламарів. У музеях України зберігаються кілька козацьких похідних каламарів, що нагадують довгий вузький пенал. Їх козацький писар носив на поясі. Берестецький екземпляр був в якійсь канцелярії та використовувався для написання документів різнокольоровим чорнилом. Зокрема вохра використовувалась для написання початкових літер дипломів, універсалів та інших особливо важливих документів. Ігор Свєшніков вважає, що знахідка належала до обладнання канцелярії Війська Запорозького і разом з іншими речами її винесли з намету писаря Війська Запорозького Івана Виговського, якого у цей час разом із Богданом Хмельницьким татари захопили у полон. Також при написанні різноманітних документів козацькі писарі використовували й інші кольори. Зелену фарбу одержували з листя бузини або польового хвоща, синю — зі стебел плауна, пурпурову — з ягід крушини крихкої, і коричневу — з її кори. Чорнилом не тільки писали, його використовували й з лікувальною метою. Так, найкращим засобом від бешихи (рожі) було чорнило, виготовлене з жолудів та чорниці. Бузинове пили, додавши столову ложку меду при застудах та нежиті. Ним же виводили лишаї, різноманітні захворювання шкіри. Миючи голову, до води козаки додавали чорнило з вільхи та жолудів, тому і мали міцне волосся. До речі, відомостей про лисих козаків не маємо, лише про голених. Використовували козаки перо для писання і при лікуванні. Анатолій Пастернак вказує, що січовий писар за потреби своє перо використовував і як медичний інструмент. При опіках запорожці брали де-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
