Пам’ять · “У невичерпній любові до рідного краю, до народу, до всього живого на землі й криється таємниця творчого таланту”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЙОГО ТАЛАНТ — ЗАВЖДИ З НАМИ НЕЗАБУТНІЙ ВАСИЛЬ СІРИЙ
Слово Просвіти, №46 за 2011 рік
Юрій КИСЕЛЬОВ, член Правління Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Хоч і щедра на таланти Слобожанщина, та небагато є справжніх особистостей, які не лише досконало знають свою справу, а й поєднують її зі служінням рідному народові, його боротьбою за краще життя, духовне та національне відродження. Саме таким був наш непересічний земляк Іван Данилович Низовий — знаний український поет, журналіст, громадський діяч, організатор літературного процесу на Луганщині. Народився Іван Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району на Сумщині. Там минуло його сирітське (у півтора року втратив батьків), злиденне колгоспно-кріпацьке дитинство. Підлітком він вирушив у небезпечну дорогу на “комсомольські” будови Півночі. Писати вірші Іван Низовий почав рано, і вже 1960 року в періодичних виданнях були надруковані його перші поетичні твори. Активне літературне життя поет-початківець продовжив під час служби у війську (найзнаменнішою подією був для нього семінар творчої молоді в Одесі 1963 року, де він познайомився з Василем Стусом, Володимиром Яворівським та іншими тоді молодими, а в майбутньому — відомими письменниками). А невдовзі після демобілізації побачила світ перша збірка поезій молодого талановитого автора “Народжуються квіти”. Виходили друком нові книжки, була робота в періодичній пресі Львівщини та Луганщини, на Луганському обласному телебаченні, а ще — навчання на Вищих літературних курсах при Московському Літінституті імені Горького… Але по-справжньому літературний і публіцистичний талант Івана Низового засяяв із початком у Радянському Союзі “перебудови”, що для України вилилася в новий етап національно-визвольних змагань. Чи не першим виступом на захист української мови на Луганщині в ті часи була публікація в обласній газеті “Молодогвардієць” статті Івана Даниловича “Бути народом”. Іван Низовий весь час на передньому краї боротьби за здобуття й утвердження української національної державності. У 1992—1998 роках очолював Луганську обласну організацію Спілки письменників України. Саме тоді вийшла низка його поетичних книг патріотичної тематики, — “Запрягайте, хлопці, коні”, “Нема переводу”, “Покотьоло”, “Вівтар”, “Це — мій вертеп” (і ще багато незгаданих тут); а як керівник спілчанської організації, він багато зробив для творчої молоді Луганщини, активно працюючи з авторами-початківцями, найталановитіших із них прийняв до Спілки (серед них — відомі тепер літератори Олена Дурова, Надія Кошель, Станіслав Лосєв, Олекса Півень, а також нині покійні Олег Бішарев, Іван Донич, Олег Орленко та інші). Саме в цей період Іван Низовий був натхненником створення при обласній письменницькій організації молодіжної літературної студії імені Микити Чернявського, яка стала справжньою творчою школою, майстернею та лабораторією для багатьох юних авторів — і майбутніх спілчан, і аматорів. За редакцією і з передмовою Івана Даниловича вийшла в світ колективна збірка молодої луганської поезії — “Недике поле”. Окрема сторінка життя Івана Низового — його громадсько-політична діяльність. Яскравими прикладами поезій, написаних у роки незалежності, є вірші “Собор”, “Пишаймося походженням своїм”, вірші-присвяти Левкові Лук’яненку, Юлії Тимошенко, Вікторові Ющенку та іншим знаним співвітчизникам. Упродовж кількох років Іван Данилович очолював Луганське міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Відстоював ідеї свободи й незалежності України, не лише працюючи за робочим столом, а й промовляючи до людей, сіючи слово правди в душі ще не зміцнілих у своєму національному самоусвідомленні луганців. Виступав на багатотисячних мітингах, був разом зі своєю однодумницею й соратницею — донькою Лесею і на столичному Великому Майдані кінця 2004—початку 2005 року. Адже свій вибір громадянина письменник ще замолоду зробив раз і назавжди — за будь-яких обставин бути Українцем. Бути народом… Іван Низовий — різножанровий митець. У його творчому арсеналі — поезія та публіцистика, гуморески й вірші для дітей, поетичні переклади та спогади-мініатюри, лірика та “антилірика” (термін, винайдений Іваном Даниловичем на позначення поетичного вирішення аж надто прозаїчних проблем). Мабуть, у цьому розмаїтті, а головне — у невичерпній любові до рідного краю, до народу, до всього живого на землі й криється таємниця творчого таланту українського Майстра Слова. Заслуги Івана Даниловича перед українською літературою неодноразово відзначали в Україні й за її межами — він лауреат літературних премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнародних літературномистецьких премій імені Богдана й Левка Лепких, імені Олекси Гірника, а також премії за кращий ностальгійний твір — ораторію “Лелече”. Та найвищим визнанням справді непересічної особистості, патріотизму й порядності митця була людська шана до нього. Івана Низового постійно запрошували до луганських навчальних закладів, він часто виступав у трудових колективах, читаючи поезії громадянсько-патріотичного і ліричного змісту. Зрештою, він не виокремлював цих творчих напрямів, про що й зазначив в одному зі своїх давніх віршів: “О лірико душі! Я ні на мить Тебе на громадянську та інтимну Не зможу й не захочу розділить!” До останніх хвилин життя кімната Івана Даниловича в приватному будинку на околиці Луганська слугувала йому творчою лабораторією. У тяжкій недузі митець відчував допомогу й підтримку друзів-однодумців. Хоча поета Івана Низового тепер немає з нами, поезія його житиме завжди. Вічна йому пам’ять.
Відійшов у вічність Василь Сірий. Відійшов жорстоко й несподівано. Ще кілька днів тому з ним спілкувалися, а коли запитували про здоров’я, пан Василь відповідав, що з цим у нього добре. А виявилося… Півроку тому Василь Сірий поховав свою вірну дружину, з якою прожили тернисте життя. Для нього це стало настільки тяжким ударом, що навіть зовні змінився. Уродженець Одещини, де він побачив світ 4 квітня 1926 року, Василь Сірий після закінчення Одеського педінституту викладав у школі географію. Улюбленій справі віддав 14 років, доки не звільнили з роботи за “неприпустимі” висловлювання про компартію. Після цього Василь Сірий написав книжку “Пагубность однопартийной системы и её последствия”, у якій зібрав антилюдські висловлювання “вождя світового пролетаріату”, підписані ним документи про “червоний терор”. Як наочний приклад, пан Василь навів дані про розстріл протягом двох діб 156 мешканців рідної Кодими. За таке “вільнодумство” його звинуватили відразу за п’ятьма статтями Кримінального кодексу СРСР, серед яких — “зрада Батьківщини”, “антирадянська агітація і пропаганда”… Василь Сірий не злякався, обіцяв викрити на суді тих, хто незаконно позбавив його улюбленої роботи, а також одеських партійних високопосадовців. З остраху перед таким розголосом Одеський обласний суд направив Сірого на експертизу до Всесоюзного інституту загальної та судової психіатрії ім. проф. В. П. Сербського, де йому слухняно поставили діагноз “шизофренія параноїдальної форми”. Це дозволило суду розглянути справу пана Василя без його присутності, без свідків. Його запроторили до дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні, де Сірий пробув 13 років і 3 місяці. Вижив пан Василь тільки завдяки своєму міцному організмові. 1994 року Асоціація психіатрів України встановила, що він ніколи не страждав на психічні захворювання. Із 1989 року Василь Сірий поринув в активне громадське життя. Саме він у 1993—1994 роках створив Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську та Кіровоградську обласні організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Добрі справи Василя Сірого у цій іпостасі можна перераховувати довго. Активно працював Василь Сірий у дніпропетровській “Просвіті”, віддаючись цій роботі до останнього подиху. Земля Вам пухом, пане Василю!
Дніпропетровська обласна організація Всеукраїн4 ського товариства політв’язнів і репресованих, Дніп4 ропетровське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
