Культура без провінції · “Кілька років тому відкрив свої зали обласний художній музей, де тепер постійно проводять різноманітні тематичні й авторські виставки”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЛЮБИТИ КРАСИВЕ…
Слово Просвіти, №46 за 2011 рік
— Якось я потрапив до одного колекціонера, — розповідає Микола Цуканов, — та був вражений побаченим, дві ночі не спав. Думав. Кілька місяців переглядав художні видання, різноманітні полотна, щовихідних їздив у інші міста, знайомився з художниками, колекціонерами. Можливо, в цих роздумах і поїздках визріла концепція майбутньої галереї. Адже все це треба показувати людям! Приміщення на вулиці Пашутіна (центр міста) Цуканов придбав — оренда була б наскільки економічно обтяжливою, що ставила б під сумнів саме існування галереї. До речі, про художню галерею як бізнеспроект у Кіровограді говорити не доводиться — кошти від продажу квитків чи картин навіть приблизно не можуть покрити видатки на утримання такого закладу. “Єлисаветград” усе-таки поступово торує шлях до самоокупності — практикує продаж магнітиків із зображенням різноманітних картин, листівок, пазлів, постерів. Щодо останніх, то Микола Цуканов упевнений — тут українцям треба відвоювати ринок, який сьогодні завалений китайським низькоякісним ширвжитком. Вони вивозять картини наших художників, а нам пропонують уже невисокої якості постери. Ті, які пропонує “Єлисаветград”, набагато вищої якості. Хочеться вірити, що це явище тимчасове, наше суспільство все-таки мусить стати багатшим, із часом широкий загал віддаватиме перевагу оригінальному мистецтву. Та якби не інший родинний бізнес, визнає Микола Цуканов, існування такої галереї навряд чи було б можливим. Так само й картинна галерея, точніше, постійно діюча виставка Андрія Кадегроба на третьому поверсі магазину “Мрія”, що на сусідній вулиці. Батьки Андрія — власники магазину, тому він, молодий художник, має можливість підтримувати таку виставку. Його мета — об’єднання творчої молоді міста. Саме галерея Кадегроба (так її називають у Кіровограді) разом із молодіжною медіа-групою “Весь Кіровоград” провела кілька благодійних аукціонів, а за виручені кошти закупили обладнання для одного з дитячих будинків, для обласної дитячої лікарні. Біля входу до “Мрії” — величезна металева бабка, яку виготовив художник по металу Євген Василевський. Його творчість оригінальна й неповторна, хоч поки що належно не оцінена. Так само ще не йдеться про прибутки й нещодавно відкритого художнього салону “Аполлон”, який пропонує і вироби народного мистецтва, і картини, і антикваріат. Тут працюють залюблені у свою справу люди, зокрема випускниця мистецького факультету Кіровоградського державного педуніверситету Олена Бахмач. На жаль, приватна ініціатива часом межує з некомпетентністю: той же “Аполлон”, маючи цілком добрі наміри, видав невеликий путівник по місту. Гарна поліграфія ще більше підкреслила недолугість текстів, у яких багато фактичних помилок, неточностей, просто неправдивих даних. Микола Цуканов вважає, що у країні склалася парадоксальна ситуація, коли маємо мистецтво найвищого ґатунку, чимало освічених і навіть забезпечених людей, але немає ланки, яка б їх об’єднувала. Одна з них — галерея “Єлисаветград”. Відвідувачі визнають: виставки у приватній галереї перетворюють наше місто на своєрідний центр образотворчого мистецтва. Микола Миколайович ними ніби намагається об’єднати Україну, представляючи художників Одеської, Дніпропетровської,
Закарпатської, Харківської художніх шкіл. Він мріє втілити у життя потужний проект, який би зібрав роботи художників із усіх куточків України і наочно продемонстрував: нашу державу об’єднує краса, творчість, прихильність до традиційного реалістичного мистецтва. Андрій Кадегроб хоч і представляє творчу молодь, теж схильний до реалізму в мистецтві. — Модерн — швидше частина інтер’єру, пляма, яка заповнює певний простір, — міркує художник. — Його купують, аби не завантажувати мізки, а реалізм — це те, що дороге, близьке, те, що хвилює, що потрібне душі. Чи часто відвідують кіровоградці нові, можливо, дещо незвичні культурні заклади? У Андрія Кадегроба — це окремі акції, куди сходяться однодумці або спеціально запрошені люди. А ось “Єлисаветград” постійно відкритий для відвідувачів. За словами працівника галереї Сергія Каракуліна, у середньому її відвідують 20 осіб на день. У галереї також організовують екскурсії для школярів. І дуже приємно, коли після загального огляду діти приходять групами чи поодинці, аби краще роздивитися те, що зацікавило, запало в душу. У нашому місті існували давні традиції масового інтересу до живопису. Сто років тому серед найбільших міст Російської імперії, куди приїздили художники-передвижники зі своїми славетними виставками, обов’язково значився Єлисаветград. Тоді щодня приходили подивитися на роботи художників близько двохсот відвідувачів. Такий інтерес пояснюється тим, що в ті часи у місті працювали знамениті рисувальні класи, організовані академіком Петром Крестоносцевим, які дали мистецтву чимало відомих імен. Сьогодні ж ситуація протилежна: у Кіровограді успішно діє дитяча художня школа (директор — Леонід Бондар), а от в одному з великих райцентрів — Світловодську — міська рада вже вкотре намагається закрити школу мистецтв, хоча видатки на її існування порівняно з іншими бюджетними витратами просто мізерні. Коли держава поводиться так, особливо цінні приватні, громадські ініціативи, паростки яких ми бачимо у нашому місті. Хотілося б, щоб Кіровоград не втратив шанс повернути собі славу одного з центрів образотворчого мистецтва, де люблять красиве…
Ще десяток років тому в нашому місті не було жодного більш-менш пристойного виставкового залу. Коли на початку 90-х колишня картинна галерея повернулася до свого первинного статусу — стала Спасо- Преображенським храмом, художникам та іншим майстрам прикладного жанру продемонструвати громаді свою творчість виявилося фактично ніде. Правда, відкрився художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна, де регулярно проходять виставки. Звісно, вони підпорядковані планові й тематиці закладу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
