Сторінка · с. 6сторінка оригіналу ↗
Оригінал українською · переклад оновлюється
Л Лееввккоо РРііззнниикк:: «Письменник — не «сповідь душі», а «крик душі»
Слово Просвіти, №46 за 2012 рік
“Я відчув себе в літературі відтоді, як навчився читати…” — Кілька років тому Ви відзначали два ювілеї — свої 70, а також — 45-річчя літературної праці. Як вважаєте, який ювілей вагоміший для письменника — пізнавально-життєвий чи фаховий? — Для мене обидва ювілеї вагомі, бо 45-річчя літературної праці випливає з прожитих 70 років. — Чи є нині українська література виразником ідей національної еліти? — У поважній своїй частині є і завжди буде. Звідки візьметься національна еліта, якщо в нації не буде вироблена ідейно-духовна основа художнім, художньо-публіцистичним, публіцистично-критичним словом. А що тепер є чимало еротичновульгарного писання (інколи — лише для забави), то — що ж?!. Викиди демократії, неусвідомленої свободи слова! — Чи цікавитеся книжками, де автори досліджують психологію творчості? — Цікавився в юності, коли починав писати, — і Золя, і Мопассан, і Чарльз Сноу, і Лев Толстой, і Шевченкові повісті зі щоденником, і що потрапляло до рук… Тепер немає часу, і, зрештою, є дещо й зі своїх спостережень, якими охоче поділився б із “неофітами”… — Ви 12 років головували у ЛОСПУ. Що доброго було в ті роки? А про що не хотілося б згадувати? — “Відсидів” я у Спілці 25 років, тому ті дванадцять головування зливаються у пам’яті в єдину вервечку… Але згадувати ці роки не хочу, бо на перший план виходять моменти не вельми похвальні. Не згадуватиму диктату обкому партії над Спілкою, розвалу книгорозповсюдження, книгодрукування… Приємні спогади про письменників Києва й із областей, з якими пощастило познайомитися, потоваришувати. — Чи часто змушуєте себе сісти за стіл? І взагалі — є якась система? — Я себе не змушую сідати за стіл. Це стіл змушує мене наблизитися до нього, коли там назбирається “критична маса” різних записів щодо того чи того задуму. Я не можу працювати системно… Одначе коли “тягнеш” роман, то мимоволі виробляється “система” щоденного чи майже щоденного “сідання”, аби не переривати плину “романного” думання. Бо як перервався на кілька днів, то хоч усе спочатку починай… Бо тривалі перерви позначаються на цілості тканини роману, — він ніби зі шматків чи полатаний… — Сюжет Вашого роману “Повінь” (“Каменяр”, 1982) визначило те, що Ви — інженер-ґрунтознавець за фахом? — Не те, а певні критичні висновки зі спостережень над ієрархічною драбиною радянського способу життя. Фаховість лише дала матеріал. Мав під руками… не треба було кудись іти, щось вивчати… — Мирон Голуб із Вашого роману “Маргінал” вважає, що “поет … є провідником в обидвох напрямах … від Бога до нас, а від нас — до Бога. Такий дар не можна закопувати”. Ви знаєте багатьох поетів. Чи дотримуються вони цієї настанови у житті? — Правдиві поети, що творять за покликанням, а не для забави, такими завжди були, є і будуть. Мимоволі. “Біблія” і всі найстаріші світові твори написані в поетичній формі. Поет отримує натхнення від Бога, а “озвучивши” Боже передання, немовби звітує перед Богом: чи правильно й уповні виконав “доручення”, щоб було Богові вгодне поширення цього “слова-передання” у світ. Тому дар, завдяки якому поет “приймає” “Боже передання”, фіксує його в естетично прекрасних формах, він — рідкісний, і “закопувати” його не можна. Мій Голуб як високоосвічена людина відчув у синові той інструментарій повною силою й хотів, попри те, що в бізнесі син процвітав, офірувати його таки на Боже діло. Знаю таких поетів… Кожен якоюсь мірою відповідає покликанню… Якоюсь мірою! — Ви вели коли-небудь щоденник? — Намагався, але для цього треба бути “системним” педантом. Я волів замість сторінки щоденника написати абзац якоїсь новели чи повісті. — Чи можна людину (передусім — молоду) навчити писати? До речі, є повідомлення в одному з останніх чисел “Літературної України”, що в КНУ імені Т. Шевченка створюється Літературний інститут. 11 вересня, за повідомленням Михайла Наєнка, вже відбулося перше розширене засідання робочої групи зі створення Інституту. Як вважаєте, можна очікувати приплив молодих поетів, прозаїків, драматургів, критиків? — Був колись Літературний інститут ім. М. Горького в Москві. Але там вчили вже “готових” письменників. В університетах Америки є курси чи відділення, де вчать віршувати. Навчити писати неможливо, але навчити молодого письменника не “винаходити велосипед” треба, — якщо є в цьому необхідність… і він сам у гурті колег не дасть собі ради… і не має “Словника літературознавчих термінів”. А як буде з влаштуванням на роботу випускників такого інституту? Іван Драч закінчив сценарні курси, але поетом так і залишився… “невченим”. — Під чиїм впливом Ви взялися за літературну працю?
— Я відчув себе в літературі відтоді, як навчився читати, відколи прочитав “На уходах” Андрія Чайковського, “Катерину” Тараса Шевченка, “Робінзона Крузо” Дефо, — і вже від читання художньої літератури ніхто не міг мене віднадити. Читав, що до рук потрапляло! Був спочатку невтомним читачем. У 9 класі взявся за перо. Написав вірш і надіслав у “районку”. Звідти прийшла невтішна відповідь, але — на школу… Поки лист потрапив до мене, його перечитала вся школа, всі дивувалися: “Левко — пише!”. Бо до мене в школі ніхто не отримував листів із преси, де було зазначено: “Дякуємо за вірша, але, на жаль, редакція не схвалила до друку. Присилайте ще”. Ось я й збагнув, що мушу “писати”… Щоправда, поновив працю аж на останньому курсі інституту…
“Не треба лізти на колінах до Західної Європи” — Українське письменство, українська культура вже стали складовою частиною загальноєвропейського літературного простору? — Не “вже стали”, а завжди були. Тільки імперські літератури й культури затінювали українську як бездержавну. А європейські імперії закривали на неї очі як на джерело сепаратизму, що був ненависний і небезпечний і в себе вдома. Адже Іспанія не пропагує літератури басків, Франція — Провансу, Німеччина — лужицьких сербів тощо. Поляки, самі розділені між імперіями за Австрії, вдавали, що в Галичині нема українських книжок, газет… переповнені імперським синдромом “Старої Польщі”. Тому не треба лізти на колінах до Західної Європи, де імперський синдром ще не вивітрився, а належить писати для українців, черпаючи з усього багатства української мови. А хто вже дуже хоче слави “європейського”, то нехай пише такою ж мовою, як пишуть європейські “імперські” писаки, що їх легко перекладати англійською… для широкого ринку. “Ринкова література”! Зрештою, нам би дати українському читачеві такі твори й стільки творів, щоб він не озирався за “ринковою літературою”. Ось і українська культура, хоче того чи не хоче хто з імперців, буде складовою і європейської, і світової без плазування.
— Хто Вам близький із письменників за манерою письма? — Для мене кожна книга, майстерно написана, стає “близькою за манерою”, — хотілося б так само написати… Але тримаюся лише власного письма. — Вживання ненормативної лексики в творах. Сергій Жадан на повному серйозі запитує: “Як можна описувати певні соціальні чи субкультурні середовища, ігноруючи особливості їхньої лексики?” Ваші коментарі щодо цього? — Ненормативна лексика — в надуживанні — дурна мода. Можуть бути лише окремі випадки для колориту, але іронічно, щоб читач не сприйняв як “нормативну”. Проте й у змалюванні “певних соціальних чи субкультурних середовищ” можна належним чином її обійти. Стефаник описував буйства селян, які орчиками забивали один одного й, безумовно, вживали ту “лексику” вповні. Але образи тих селян під його пером абсолютно не втратили ні правдивості, ні соціальності, ні пластики змалювання. — Коли Ви дійшли до Франкового “Нам пора для України жить”? — У тій духовній атмосфері, що панувала в моїй родині, збагнув доволі рано. Тато воював в Українській Галицькій Армії, багато про це розповідав. І коли учитель подарував “З вершин і низин”, то легенько вирізав той листок… і сховав із “Батурином” і подібними книжками в куферок між мамині святочні убори, — в надії, що під час обшуку не заглядатимуть між жіночі спідниці… Зрештою, інакшої ідеології в Нараєві серед українців і не могло бути. — Як переконати нинішніх владних мужів, що найприродніша форма організації незалежного суспільного організму — національна держава, про це переконливо говорив ще на початку минулого століття Іван Франко? — Мене Франко переконав. Намагаюся переконати своїх читачів. Говорю про це учням… Інакшого способу не знаю. Ще б мати уряд і Верховну Раду, які були б у цьому переконані… — Літературна премія для письменника — зайвий поштовх для інтенсифікації письменницької праці чи подяка за вже зроблене? — Звичайно, премія — за якусь заслугу. У Німеччині, зі слів одного німецького письменника, гостя нашої Спілки, — це можливість видати нову книгу. Він казав, що написав п’ять романів і видав завдяки тому, що коштом премії за перший роман видав другий, і так третій… п’ятий. Варто б перейняти досвід. Я за преміальні видав три книжки.
Сучасний український письменник Левко Різник родом із Бережанщини, що в мальовничому Опіллі Тернопільської області, із села Нараїв. Батько — Йосиф Дмитрович — із великої нараївської родини Різників- Гриників, мати з родини Павлюків-Ладанівських, що мешкала в містечку Поморяни Золочівського району Львівщини. Майбутній літератор після закінчення Нараївської СШ успішно набув кваліфікацію агронома-інженера у Львівському сільськогосподарському інституті, після чого наполегливо працював у двох напрямах — і як інженер-ґрунтознавець, і як прозаїк. Ставши 1978 року членом Спілки письменників, невдовзі перейшов на роботу у Львівську організацію СПУ, яку протягом 1993— 2005 років й очолював. У доробку Левка Різника чимало (понад 20) прозових книг, за які його нагороджено літературними преміями ім. Андрія Головка, ім. Олеся Гончара, ім. Богдана Лепкого (“Львівська слава”), ім. Ірини Вільде, ім. братів Лепких і журналу “Літературний Тернопіль”. Нині продовжує творчо працювати. Як саме? Про це й розмовляємо з Левком Різником.
«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗
