СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Андрій МАЛИШКО (1912—1970) Недоміряна правда
Слово Просвіти, №46 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Не докуто словечка, бо впала туча, Не доміряно правди: вона колюча. А. Малишко ого самостійна дебютна книжка вийшла у пору паралічу української літератури і нагнітання чергового витка репресій щодо її творців.
З циклу “Запорожці”
Старовинна балада
Кінь з конем тупу-тупу. Вітер. Ворон у степу. Вітер. Ворон. Лихо з ним! Друже, друже, побратим! — Може, тут, в траву рясну, Ляж, засни, і я засну? — Сон як сон. Біда одна — Чарку випито до дна.
Плаче туча несходима, — Друг застрелив побратима.
Із сіделець зніс крутих, Вигріб жменю золотих. В землю кинув, на кончину, Із калини гіллячину, Хай росте… І лихо з ним! Друже, друже, побратим!
Рік минає, два минає, Полк з походу повертає, При шовковім знамені Їде вбивця на коні.
Віє вітер із долини, В’ється-гнеться кущ калини. Кущ калини гне гілки: — Ріжте, хлопці, сопілки. — Назрізали, все готово, Ті ж не грають, кажуть слово: — За що ти мене убив, Кров’ю землю обагрив?
Що за туча несходима? Де тут голос побратима?
Перед війною він, 28-річний, був уже відомим поетом, автором 8 збірок поезії. Факт промовистий: молодий поет прийшовся “до двору”. Його помітили і пригріли. Історія звичайна. Без найменшого натяку на внутрішній розлад. Учорашній селюк, як і більшість обільшовичених його ровесників-літераторів, щиро вірили у євангеліє від Леніна-Сталіна. Цих блаженних у своєму невіданні романтиків “на прив’язі” якщо й навідували сумніви, то тільки стосовно окремих фактів і явищ, а не центральної лінії непорочної партії. На авансцені країни-театру щодня відбувалося святкове дійство, а за лаштунки вони намагалися не зазирати навіть подумки. Та й форсована хвиля загального ентузіазму не сприяла думанню. І вони не думали — оспівували. Кожний у міру можливостей свого голосу. Малишків голос виявився суголосним епосі: дзвінкий, бадьорий, закличний — істинно комсомольський. Без тіні сумнівів і вагань — ні інтелігентських реф-
Звідки смуток нароста, Хто заціпив нам уста? Грайте, дудочки, готово, Ті ж не грають — кажуть слово: — За що ти мене убив, Кров’ю землю обагрив?
Полк стоїть, у сталь закутий, В гніві, в ярості, в огні. Мертво пада вбивця лютий При шовковім знамені.
* * *
Уставай, моє сонечко, з темного лугу, Бо тривожить минуле не раз і не двічі. Сплять в степу запорожці — товариш до друга Повернувся обличчям, порубаним в січі.
І так страшно дивитись на заплющені очі, На рубці кривавиці, і на плечі похилі, І ніхто з них ні пити, ні їсти не хоче. Милі мої. Тиша. Милі мої, милі.
Тож не бачать: заквітли лапки звіробою, І не чують: громи перекочують глухо. Листопад виграє золотою габою, Чи білянка-гулянка мете — завірюха.
Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю І сурма зарокоче в поході з полками, Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю, І шаблі-гартуванці дзвенять під руками.
* * *
За збитим полем Чарна Ніда, Вода холодна і німа, А вітер дме у даль без сліду, І скупо дихає зима.
І нам без сну й перепочинку Під ноги кида на путі Бураном зламану тичинку У сніговому забутті.
Ну, що ж, мине і ця година, І заросте передова, За бліндажем, де мерзла глина, Зів’ється чебер і трава.
Іржаву каску вкриє житом Долоня теплої землі, І забринять у небі вмитім Ширококрилі журавлі.
лексій, ні алюзій. Одне слово, сурмач. Так поет самоназвався. Так утверджувався. З такою репутацією був зачислений у коло правовірних. Талант він мав якості не найвищої, але пристойний. Пісенний, баладний, з нахилом до оповідності. З твердим прицілом на гуртові святці, на “ми”, а не на підозріле й непередбачуване “я”, що вже механічно забезпечувало й уможливлювало позірну правду. Вона у виконанні Малишка була галаслива й велемовна. Повністю позбутися її він так і не зміг. Як хронічна хвороба — то попускала вона віжки, то насідала знову. Усі 8 довоєнних книжок Малишка дружно упокоїлися в Бозі. Вижили тільки окремі вірші та
А ми з ночей, з доріг, з походу Колись прийдем, згадаєм ми Цю Чарну Ніду, чорну воду В вечірніх заметах зими.
* * *
Костьолів дзвін, холодна готика, Вечірні виблиски трамваю, Зоря в полях сивіє ґнотиком, Мені мій край не нагадає.
Гудроном вислана обочина І проводів злотиста пряжа, Дорога, рівна та накочена, Про рідну землю не розкаже.
Лише скупа маленька ягода Шипшина, схожа на заграву, Мені нагадує вже загодя Дніпровську дальню переправу,
І крик гусей за очеретами, І плахту вечора картату, І під осінніми наметами Мою батьківську рідну хату.
Живи, безумствуй, рвися з вирію, Верстай важку свою дорогу Огнем, боями, даллю сірою До отчого свого порогу.
Ніжність
“Я на каменю буду спать, Аж доки північ промайне, Все буду ждать і виглядать, Бо милий мій забув мене;
Нехай січе мене пісок, І в’ялить сонце осяйне, І помирає голосок, Бо милий мій забув мене;
Я буду їсти сухарі, Ковток води — вино сумне, Ридма ридати до зорі, Бо милий мій забув мене…”
Отак, коли цвіте весна, Дзвенять мости і ручаї, Чиясь-то молодість ясна У двері стукає мої.
І я виходжу в гомін трав, І припадаю до сліда, Бо, значить, хтось мене чекав, А, може, й зараз вигляда?
Бо там, де неба тихий плин, Чекають очі золоті.
“Запорожці” — цикл, за іронією долі, з 8 поезій. Цикл усічений, з роками збагачений поетом кількісно і якісно. Вірші ці явили Малишка — знавця фольклору, неабиякого стилізатора, майстра сюжету із вродженим чуттям і налаштованістю на камертон української історії. Щоправда, дозованої й однолінійної. Плідний розвиток балади й пісні, вміння портретизувати людину з народу, як і набута згодом своєрідна малишківська манера, — нейтралізували якоюсь мірою прісну елементарність і той нормативний скоропис, без яких немислима поезія підневільної пори. Малишко — поет прямоказання. Ні алюзій, ні недомовок. Увесь як на долоні. Піднесений. Гучноголосий. Риторичний, як того вимагала риторична епоха. Домінуючі ознаки — фольклорність і оповідність. Стилізації Малишка вигадливі й винахідливі. Він розмаїтий ритмічно й інтонаційно, схильний до сентиментальності, до зменшувальних суфіксів, невід’ємних від українського мелосу. Його пісенні тексти мічені знаком індивідуальності, що буває рідко. Пречудові “Ксеня” і “Старовинна балада” з циклу “Запорожці”. Маємо пісенність і сюжетність у їх цілісності. Серед віршованої новелістики трапляються речі високої мистецької вартості. Природність голосу обумовлена походженням автора. Того середовища, про яке не без зверхності відгукувався високолобий Шевельов, а все ж
А я спізнивсь на п’ять хвилин, Немов комета у путі.
Моя сторінка
Під тим вікном ізнов цвітуть бузки В росі важкій, у зернах синьооких, Повиті в щебет; але те вікно Не розчиняється мені назустріч, І білозуба посмішка її, Осяяна у кароокий пломінь, І шепіт слова, й таїна сердечна Уже давно мені як дивний сон.
В осінню непогоду, під дощем Ми тут удвох, обнявшися, стояли, Мішаючи краплини дощові З терпкими поцілунками. А взимку За тим вікном нам вогник пломенів, І серце біля серця стукотіло, І загоріла золота долонька В моїй руці тремтіла, наче птах.
— Приходь же завтра, тільки щоб без жартів, А то не вийду. От візьму й не вийду! — І сторожко-тремтяче обнімає, І на щоці мені лишає жар Солодкої надії, і до хати Біжить… А я ще довго сам-один Стою вночі, і шепіт завірюхи Мені співає дивною струною, І сніг цвіте, і сяє чорне небо.
Давно було. А ще й сьогодні чую, Коли у щебеті цвітуть бузки І тепла ніч вдягає оксамити, Оте тремтяче і солодке слово: “Приходь же завтра!” Ніби знов вікно Розчиниться — і теплі ніжні руки Впадуть на плечі в сяєві зорі, І вже не сном, а невимовним щастям Торкне цілунок щоки загорілі Під тим вікном, де я колись любив.
Сніданок
Ще мліє пруг степів. Ворони над потоком У сивих ковдрах бродять одиноко.
По трепету листви, по снах і ситих злаках Росте світанку тон у синіх зодіаках, Відзорюється шлях, із молодої мли Пора сніданку кличе за столи; Пора наїдку, щоб іти по ділу Птахам, тваринам і людському тілу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
