Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Першодрук · “Розвиток душі витісняв романтичну позу, стримував пафос. Пульс став тихішим, а слово теплішим, людянішим”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«І Вінграновський, як видіння…»

Слово Просвіти, №46 за 2012 рік

— Гадючко, гадючко, не кусай мого друга, він такий хороший поет… не кусай! Та що ж мені, Льонько, робити? — Та я ж тобі, Колю, сказав: візьми жердину і підійди до мене! — А де я знайду ту жердину? — Колю! Ліс навколо! Він знов: — Гадючко, гадючко! Доки я не знайду жердини, не кусай мого Льоньку. Не шипи… З одного боку і мене сміх розбирає, а тут… — Колю, — кажу, — смішно? Вона не шипить, але кожної миті може вкусити, розумієш? Ну, поки Микола там ворушився, гадюка відчула небезпеку і потихеньку поповзла від мене. Ми сіли, випили. А потім, коли приїхали додому, розказали жінкам і Рая зразу ж придумала на цю тему: “Лежать Вінграновський і Талалай на березі Дону, лежить гадюка. Талалай до неї звертається: “— Раєчко! А ти як тут опинилася?” А потім до Миколи: “— Колю, вони нас і тут дістали!” Потім ця гадюка приходила, ми її намагались ковбасою годувати — ковбасу кидали, вона втікала, звичайно. Ми виїжджали вже, машиною, зібрали намети, прощаємося з цим місцем і вона вилазить, стала і дивиться на нас, гадюка… х х х — Вчора риба, сьогодні риба, — почав ремствувати Вінграновський, — а хочеться чогось такого, якоїсь ковбаски або свіженького сальця, і горілочка закінчується. Давайте змотаємось в станицю та отого чогось такого прикупимо. Славко, заводь свою машину — звертається до Стаса Лосєва. Миколі дуже сподобалась назва станиці — Богоявленівка. — Яка красота! Як моє Богопілля. Аж дивно, що її не перейменували на Жовтневу чи Першотравневу... При в’їзді в станицю ми розпитали в зустрічних козачків, як проїхати до крамниці і що там можна купити. Козачки нас засмутили: ні ковбаси, ні горілки вже давно не завозили, можливо, ще є портвейн, а можливо, і його вже розхапали, а самогонку чужим у них продавати бояться. У магазині, крім продавщиці та, певне, прибиральниці, що мочила віник у відрі з водою і зволожувала підлогу, нікого не було. М. зайшов першим і першим привітався: — Добрий день, дівчата. Так у вас гарно, так прохолодно. Може б, ви дали мені стільця, втомився, хочу трішки відпочити іна вас, красивих, подивитися. Ось такі як ви, мені потрібні будуть і на масовки. Дівчата, яким було під сорок, певне слово “масовка” не зрозуміли, як і деякі інші українська слова. Микола, не переходячи на російську, продовжує роз’ясняти: — Хочу зняти вас у своєму фільмі. Я актор і кінорежисер, оце вибираю місце для зйомок. Може, ви бачили фільм “Повість полум’яних літ?” То я там головну роль граю. — Видели, видели — защебетали “дівчата”. — Ви там трішки молодший. У нас весной этот фильм в клубе показывали. А о чем ваш новый фильм будет? — Про козаків, дівчата, запорозьких і ваших донських. Оце я із своїми помічниками приїхав подивитися, де краще той фільм знімати. Ми вже чимало станиць подивились, але кращої, ніж ваша, не знайшли! “Дівчата” були розчулені і, певне, вже бачили себе в Миколиному фільмі і почали самі несміливо пропонувати приховані дефіцити. Знайшли і ковбасу, і горілку, і навіть пляшку дорогого як для нас коньяку, відмовлятися від якого, щоб не применшити себе в очах “дівчат”, ми не могли. — Що б ви робили без мене, висохли б, пересохли б без горілки, як будяки! Вчіться, як треба з людьми говорити. — Я, М. С., — сказав Славко, — і не таке можу збрехати, але так як ви очима, усмішкою, жестами — не зможу ніколи. — Славко, раз і назавжди запам’ятай — я ніколи не брешу, говорю тільки правду і люди це відчувають… — Художню правду! — додаю, сміючись. М. повертає в мій бік голову і теж сміється. А потім просить Славка зупинитися, щоб перехилити по чарочці, адже нам їхати до нашого намету майже десять хвилин. — Може, змотаємося в Константинівку? Це нове портове місто, але туди їхати не менше як півгодини. Там начальником міліції працює наш земляк з Макіївки, мене колись випадково познайомив з ним лісник Вадим Вікторович Чернов. — Пропоную я. М. вголос розмірковує: півгодини туди, півгодини сюди, а ще невідомо стільки там… Ні, не можна — ми ж тоді назад приїдемо вже без горілки! Навіть Славко нічого не зможе. Давай у магазин! Якщо там горілка була вчора-позавчора, то вона є там і сьогодні. Я не про вітрину кажу… х х х — Ось ти, Льонько, збираєшся писати про мене статтю і, може, й напишеш. Я тебе знаю, гада. А от чи ти знаєш, хто мій улюблений поет? Але без великих імен… — Мабуть, Миколо, знаю. Це Кость Герасименко… — Ти диви, — дивується Микола. — А звідки ти це знаєш? — З твоєї поезії. Ти часто з ним перегукуєшся. У Герасименка вірш “свої пахучі речення простяга, як дві руки”, а в тебе “слово пахне, як дитина”. У Герасименка “вітри бродять, через тин та в Португалію, з Португалії назад”, а в тебе “Ніжин іде додому від Полтави і просинається — у Полтаві знов!” А ось майже твої рядки “Ходять пси й дерева в’януть і вітри стоять” або “дорога прощальниця моя”, “задумаюсь, не дихає село”… А хіба не він за твоїм “Тангом 1945”? Хочеш, буду продовжувати? — Ні, Льонько, цього писати не треба... Ти ж і гад, Льонько. Це ж треба до такого дочитатись! Нічого від тебе не приховаєш. І взагалі — тебе послухати, так дійдеш висновку, що й поета Вінграновського немає. А може, К. Г. і твій улюблений поет?! Інакше ти б його так не знав. — А я й не приховував, що теж захоплювався його віршами. В юності я його любив найбільше. А ще я цікавився, яким він був як людина, яка насмілилась у страшних 30-х роках перекласти вірш розстріляного Гумільова і видрукувати у своїй збірці — за це могли б посадити. Та, певне, з його недругів ніхто цього не помітив. І коли мені С. Крижанівський розповів про нього кілька історій, я його полюбив ще більше. По всьому було видно, що В. сказане мною засмутило. Він і сам не підозрював, як часто в його віршах відлунюють рядки К. Г., і мені довелося його заспокоювати прикладами. З класики. — А ти знаєш, що рядок “чесней чеснот красоты” написав не Пушкін, а “Белеет парус одинокий” не Лермонтов, а “Я в твоих глазах увидел море” не Єсенін. Ці рядки вони поцупили в інших поетів і не лише ці. Виявилось, що Микола цього не знав і був приємно здивований. Та найбільше його здивували процитовані мною слова російського поета Ф. Сологуба: ось з’явиться молодий злодійкуватий поет, усіх нас обкраде і стане великим поетом, більшим, ніж ми. — Красота! — сказав Микола. — Але, все ж таки, коли будеш про мене писати, не дуже це підкреслюй, а то я забракую твою статтю. Ти ж не Дзюба, якого я трішки побоююсь. Якось за чаркою М., піднявши руку з відсутнім вказівним пальцем і хитро усміхаючись, знову запитав: — Льонько, ти хочеш про мене статтю написати, а чи ти знаєш, хто мій улюблений поет? Я на якусь мить завагався. Улюбленого, особливо в своїй ранній творчості, ще ніхто з поетів не зміг обійти. Він обов’язково буде присутній в якомусь образі, ритміці. Майже всі критики, пишучи про Вінграновського, цілком слушно помічали у його віршах відлуння ритміки та емоційної напруги Т. Ш. Але сказати про його улюбленого поета Шевченка це все одно що сказати: мій улюблений батько… Шевченко — це світ навколо нас із садком вишневим коло рідної хати. Шевченко був єдиним для нього авторитетом з усіх українських поетів. х х х Певне, в багатьох читачів поезії В. склалося уявлення, що писані вони “одним духом (на одному подихові) (ніби) — виплеснулися з душі і були записані зразу ж на папері — без жодної правки, не стільки написані, стільки записані. Насправді В. не був поетом-імпровізатором, хоча володів даром імпровізації. Скажімо, вірш В. “У синьому небі” настільки емоційний, легкий, летючий, народжений без будьякого зусилля — ніби на одному подихові. Насправді ж більшість віршів В. давалися важко. На жаль, чорновики поет не зберігав і простежити за його працею над словом ми не маємо змоги. Одного разу, показуючи мені варіанти ліричної мініатюри “Широка ніч, цвіркун під головою”, він скрушно зізнався “Ось уже місяць б’юся і ніяк… Невже і в Тараса таке траплялося?” В останні роки свого життя В. віршів майже не писав. Після його смерті я знайшов у його паперах лише кілька незакінчених і зокрема вірш, присвячений мені, один із варіантів якого він подарував мені зі словами: допишу потім або допиши сам. Його вірші не просто вражали — приголомшували своєю вибуховістю, вражали багатозначністю. …Читаючи його поезію, починаєш усвідомлювати надзвичайну силу слова, його можливості, його висоту, тобі відкривається різниця між поетом і віршотворцем. Виразно проступає особистість поета. Майстерність має свої межі. Досконалими можуть бути і вірші посередні. Ранні вірші В. були технічно різноманітнішими. Згодом поет ніби втрачає інтерес до техніки: розвиток душі витісняв романтичну позу, стримував пафос. Пульс став тихішим, а слово теплішим, людянішим. Текст підготувала Любов ГОЛОТА Редакція вдячна Раїсі Петрівні ТАЛАЛАЙ за люб’язно надані світлини з сімейного архіву …Якщо ви постійно вели щоденник і фіксували кожного дня все, що сталося, — не думайте, що воно саме так було. Навіть очима ми не бачимо всього, що навколо, а пам’ять це лише очі і тим більше те, в чому передається наш розум. Ми фіксуємо тільки невеличку частку дійсності, частку реальності, більша частина якої — не перед очима, а за нашою спиною. Л. Талалай

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин