“Процес приготування та випікання хліба здавна у народній свідомості постає як священнодійство”. · 8 Народний звичай · с. 8сторінка оригіналу ↗
Не цурайся хліба-солі
Слово Просвіти, №46 за 2013 рік
Микола ТКАЧ, етнолог, письменник Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Обрядові страви У давнину зі святістю хліба міг порівнятися хіба що вогонь, без якого, як і без хліба, не можна було уявити жодну оселю. Споконвіку в українській хаті на почесному покутному місці — на столі — має лежати хоч шматочок хліба, накритий хустинкою. І коли траплялося, що за вечерею в родині з’їдали весь хліб, мудрий господар усе одно відкладав окрайчик під полотнину. А якщо до вечері хліба не вистачало, то позичав у сусідів, але окрайчик свого хліба обов’язково зберігав: “Чужий хліб не ситий, хоч і смачний”, “Чужий хліб рот дере”, “Чужий хліб боком вилізе”, а “Свій хліб — краще чужого книша”. Нині хліб купують, однак і за таких умов він зберігає свою силу й нехтувати ним не годиться. Хай то буде і не власне хліб, а хлібні вироби: печиво, бублики, коржики, але виготовлені чи придбані кимось із родини. Зі своїм хлібом приходять і на нове місце проживання — переселення, новосілля. Тут хліб завжди виступає як головний ритуальний символ. А вносити хліб до нової оселі має обов’язково голова сім’ї. “Голова родини, — зазначає В. П. Милорадович, — заходячи в супроводі членів сім’ї, інколи родичів і сусідів із хлібом і сіллю в руках, каже: “Дай же нам, Господи святий, в добрий час у новий дім увійти, хліб і сіль унести, щоб Господь послав нам у сім домі хліба і солі й усього добра до кінця віку…” За звичаєм, занесений до хати “новосільний” хліб крають і ним причащаються всі члени родини, а також гості, причетні до новосілля. Так само і хліб та хлібні вироби, з якими приходять гості, господар має покласти на стіл і ним має почастувати присутніх за столом. Нехтування цим звичаєм вважається неповагою до гостя і пов’язується з певними прикметами та повір’ями. Піднесення хліба до рівня священного символу, очевидно, відбулося через його й досі незамінні поживні якості. “Грушка — минушка, — мовить народне прислів’я, — а хліб — кожен обід”. А ще таке: “Риба — вода, ягода — трава, а хліб — усьому голова”. Деякі науковці припускають, що квасний хліб нібито виник унаслідок недбалого ставлення предків-господарів до посудини, в якій замішували прісне тісто на корж. Мовляв, вона не була належно очищена, тому залишки тіста сквасилися й забродили. Ця думка дещо вульгарна й зневажлива до пращурів. У своїй звичаєвій практиці вони споконвіку мали особливе, побожне ставлення до цього продукту харчування, — отже, посудина з-під тіста не могла залишитися нечищеною, і таке припущення неприйнятне. Існує також думка, що квасний хліб уперше виник у Єгипті, і передумову його виникнення пов’язують із практикою пивоваріння з ячменю. Звідти його нібито перейняли римляни, греки та євреї. На початку другої половини середньовіччя квасний хліб став домінуючим продуктом у всій Європі. Римський письменник Пліній Старший у своїй праці “Naturalis historia” зазначає, що давні греки й римляни готували з подрібнених зерен особливу страву-хльобанку (рим. аlіса). Усі сучасні каші також вважають прототипами хліба. Хліб у вигляді рисової каші й досі відомий у Китаї та Японії. В Україні також здавна відомі подібні страви із зерна, крупи та борошна. Із цього приводу цікавим видається походження самої назви “хліб” як продукту переробки зерна. Слово “хліб” споріднюється з такими словами, як “хлібати” , “хлебати” , “хлебтати” , “хлептати”, “хльобати”, “хльопати”, “хлюпати”, “хляпати” (сніг хляпає), “хляпавка”, “хльобанка”, “хльопанка”, “похльобка”. Синонімами до слів “хльобанка”, “похльобка” є слова “бевка” (затірка з борошна), “баланда” , “кваша”, “затираха”, “соломаха”. Із-поміж них для нас важливим є назва “кваша”.
Кваша — праматір хліба Кваша — давня (може, навіть архаїчна) українська страва, яку традиційно готують напровесні, у великий піст, напередодні та в період християнського свята Благовіщення, що в календарному циклі пов’язується з весняним рівноденням, а в дохристиянському бутті — зі святом Лади. У давній українській традиції вона є обрядовою стравою на свято Благовіщення. Готують квашу з гречаного або житнього борошна. Борошно розводять водою, доводять до рідкого стану, усолоджують, заброджують (раніше це робили з допомогою солоду — пророслого зерна, пізніше стали використовувати дріжджі) і потім варять. Зварену квашу присмачують конопляним молочком із потертого сім’я або олією. Тепер квашу мало хто готує. Але, пам’ятаю, в дитинстві це була найулюбленіша страва. Її готували майже в кожній родині. Щоправда, аби кваша вдалася, важливо витримати до тонкощів увесь технологічний процес: усолодження, бродіння, варіння. Коли кваша усолоджувалась і бродила (зазвичай на печі), ми, діти, раз у раз заглядали до неї, аби не проґавити слушну мить, щоб кваша не вибігла під час бродіння. А коли квашу заварюють, то щоб удалася, до неї приказують: “Говоріть гоже та Боже, щоб наша кваша вдалася”. Кваша як образ первісної матеріальної субстанції згадується й в українських народних легендах про створення світу. “На самому початку, — каже народний оповідач, — не було ні неба, ні землі, а була тільки темрява і вода, змішана з землею так, ніби кваша, а Бог літав Святим Духом понад водою, яка шуміла піною”. Інші назви кваші: соломаха (“Житньої соломахи бузиновим молоком запивати”, — мовиться в одній із пісень, записаній Михайлом Максимовичем), або тетеря (“Троянцям всім дали тетері” — це вже з “Енеїди” І. П. Котляревського). В одному з народних прислів’їв говориться: “Соломаха-затираха, як затремо, поїмо” . Соломаха і тетеря були улюбленими стравами запорізьких козаків. За свідченнями Павла Чубинського, тетерю готували не лише з житнього та гречаного борошна, а й із перетертих сухарів. На Покутті, за свідченням Романи Кобальчинської, “соломахою” називають суміш із товченого часнику, олії та води — така собі хльобанка-мачанка. Таким чином, можна припустити, що саме хльобанка-кваша (соломаха, тетеря) стала праматір’ю сучасного хліба.
Найбільший винахід Деякі перекази стверджують, що Бог сам посіяв для людей пшеницю. Він перший ходив за плугом, і є першим хліборобом. Про це йдеться і в різдвяній колядці: Що в полі-полі плужок оре, за тим плужком сам Бог ходе, Пречиста мати істик носить, (варіант: їсти носить) Бога просить: “Уроди, Боже, жито-пшеницю, жито-пшеницю, всяку пашницю”. На думку багатьох науковців, людина спекла корж — перший прісний хліб — із пшениці як однієї з перших освоєних зернових культур. Однак квасний хліб, очевидно, почали випікати не з пшениці, а з жита. На це вказує прислів’я: “Житній хліб пшеничному калачеві дід”, а також те, що квашу та соломаху готують, як правило, з житнього або гречаного борошна. М. Ф. Сумцов зауважує, що сама назва “хліб” означала “житній”. А пшениця йшла на калачі. Перші хліби, ймовірно, випікали (а квашу чи соломаху варили) не з борошна, а з товченого зерна, яке попередньо замочували водою та пророщували: “Хто товче, той хліб пече”. Товчене проросле зерно, залите водою, заброджувало і ставало солодом. Із часом до нього почали додавати перетерте на камені зерно — борошно. А пізніше в посудині стали залишати трохи забродженого тіста — закваску або розчин, щоб не готувати солод щоразу. Залишене тісто було символічною передумовою відродження живого буття (критичною величиною), а хліб, що сходив, — виявляв ознаку воскресіння життя. В міфопоетиці борошно асоціюється з первісною матерією. Вважається, що з решток борошна (критичної величини) було ство-
Серед розмаїття традиційних свят і обрядів українців майже кожна національна страва на якесь із них буває обрядовою. Але найпоширенішою обрядовою стравою є хліб. Хоча ми про те ніколи не думаємо, та хліб — це наша повсякденна обрядова страва. “Можна сміливо стверджувати, — каже М. Ф. Сумцов, — що народне життя з усією повнотою його історичного розвитку, з усім його минулим і сучасним наповнене обрядовим вживанням хліба”. І тому щоденне причастя хлібом — це символічне причастя до життя. Завдяки цьому в народі склалася система звичаїв, прикмет, повір’їв, що пов’язані з його приготуванням, споживанням і ставленням до нього.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
