Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми всі із хліба виростали, сину, із праці себто — чуда із чудес”. 9 Народний звичай · с. 9сторінка оригіналу ↗

Акція «Хліб пам’яті»

Слово Просвіти, №46 за 2013 рік

Замішувати діжу перед сходом сонця дає не лише символічну, ай природну перевагу. Відомо, що коли сонце сходить, — весь живий світ активізується. Отже, набагато активніше бродитиме й сходитиме тісто. Борошно на хліб звичай велить просівати на сито. І це не лише для того, щоб видалити сміття та крупинки, а й щоб “хліб ситніший був”. “Коробом сонце — ситом дощ”, — каже народне прислів’я. Із ситом пов’язано багато прикмет і ворожінь. Відьма, кажуть, позичає сито на великі свята, у перший день посту та після заходу сонця. Загалом же місити діжу та пекти хліб — робота трудомістка та непроста, така, що потребує доброго хисту і вміння. За неписаним правилом, хлібне тісто слід місити, доки воно не почне відставати від рук. Це одна з головних передумов того, що хліб (пироги) удасться. Тому, аби добре вимісити діжу тіста, треба добре потрудитись. Вимішане до ладу тісто за звичаєм перехрещують, промовляючи: “Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа благослови, Боже, на добрий схід”, закривають діжу віком і ставлять у тепле місце — зазвичай на край печі. На черінь печі, що гарячий, ставити діжу не годиться, бо тісто може запектися і знизу не зійти. Те саме може статися з тістом, якщо посудину поставити на гарячу плиту. Доки тісто сходить, усі в хаті мають зберігати спокій. Дітям забороняють галасувати, сперечатися тощо. На капустяному листі У традиційній українській практиці хліб готують звичайний або на опарі, коли борошно для розчину ошпарюють окропом. Такий хліб і м’якіший, і довше не черствіє. Ретельно вимісивши тісто, господиня готується до печі: до випічки хліба, яка також має свої тонкощі й хитрощі, аби хліб удався, і, звісно, — свої звичаєві правила та прикмети. Та ще більше уваги до себе потребує піч чи духовка, коли в ній має пектися хліб або будьякі інші хлібні вироби. Не допалиш, — хліб буде глевкий, перепалиш, — попідгорає та перепечеться. Також має велике значення, якими дровами буде натоплена піч. Найкращими вважаються дрова з плодових дерев — яблуні, груші, вишні, сливи, абрикоси. Непогано брати дуб і клен, а найгірше — вербу. Як кажуть старі люди, “на вербі хліба не спечеш”. Від дров залежить не лише якість випічки, а й смак хліба. Найсмачніший хліб — це той, що спечений на дровах із плодових дерев. Підпаливши піч чи запаливши духовку, за звичаєм слід перехрестити вогонь і сказати: “Господи, благослови своїм Духом Святим”, або: “Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа благослови, Господи”. Коли цього не зробити, “може трапитися будь-яка оказія”. Коли хліб уже зійде, а в печі догорятиме (так має бути), господиня вигортає його з діжі і качає паляниці. Коли ще не користувалися формами, покачані паляниці складали на лаві, на полотняному рушнику, який посипали борошном, щоб вони потроху сходили. Перш ніж сазапахом. Спочатку, кажуть, він починає “ходити по хаті”, а коли “перестає ходити”, то вже час виймати. Ще кажуть, що вчасно вийнятий хліб чи пироги мають найкращі смакові якості — вдаються. Старі люди ніколи не довіряли ніяким годинникам. Вони визначали готовність хліба та хлібних виробів тільки за запахом. Коли хліб (пироги, паски) виберуть із печі чи духовки, його знову кладуть на лаві на полотняний рушник, змочують водою і накривають рушником, щоб відпарився. Раніше вибирали хліб (і саджали) дерев’яною лопатою. Народна загадка так змальовує цей процес: “Повен хлів рижого товару, прийшла чорна та й вигнала”. Після того як хліб відпариться й вистигне, першу хлібину (пиріг) традиційно кладуть на стіл для їжі, а решту складають на хлібну полицю, що звичаєво в українській хаті влаштовували на головній стіні, на незначній відстані від стелі між покутнім та пічним вікнами. Хліб, який удавався, рівномірної консистенції по всьому перерізу, з тонкою рожевою скоринкою, гладкою поверхнею, не ліпитиметься, матиме приємний запах і смак. Тоді й господиня була весела і в доброму настрої. Свіжоспеченим хлібом чи пирогами пригощають родичів, сусідів, обдаровують дітей. Для дітей такий дарунок називається “від зайця”. Василь Скуратівський, говорячи про цей давній український звичай, зауважує, що коли починали краяти свіжоспечену хлібину, то перший окраєць віддавали дітям. Загалом же в українській звичаєвій традиції терміном “від зайця” наділяється будьякий шматочок хліба, яблуко, грушка чи залишок іншої страви, що нею обдаровують дітей, повернувшись з поля, лісу чи якоїсь дороги або з мандрів. Звичай цей досі зберігається не лише в селах, а й у містах. У повоєнні роки то були для дітей чи не найдорожчі ласощі. принести до Музею до спільного столу поминальних хлібів 22 та 23 листопада. Пам’ятати і пом’янути сьогодні невинно заморених голодом тисяч українців є моментом гідності для кожного з нас. Висока звичаєва повага до хліба зумовила символічний вияв високої поваги до людини через пошанування її хлібом. Тому, за давнім звичаєм, в Україні на ознаку високої шани гостей зустрічають хлібом-сіллю. Хліб має підносити дівчина або жінка на рушнику — “голий хліб, як і дитину, не подають”. Чоловіки зазвичай лише обмінюються хлібами під час тих чи інших ритуалів. Це випливає із світоглядних засад. Чоловік уособлює активні (нематеріальні) сили, а жінка — пасивні (матеріальні). Активні сили зароджують дію — невидиме буття, а пасивні — проявлене буття. У природі чоловіча стать засіває ниву, а жіноча приймає й родить, тому і в звичаєвій традиції чоловікам належить посівати, а жінкам — підносити хліб як знак родючості. Хлібом-сіллю не лише зустрічають дорогих гостей — беруть хлібину або щось хлібне, йдучи в гості, особливо коли до чиєїсь оселі йдуть уперше. Той, кому вручають хлібину, має поцілувати її, відщипнути від неї шматочок, присолити і з’їсти — причаститися. Інколи хлібину лише цілують і ставлять на стіл. Як символ добробуту й гостинності, хліб, за давнім розумінням, зумовлює відповідну зворотну реакцію. Тому, починаючи будь-яку господарчу справу, звичаєво беруть із собою хлібину чи шматок хліба, часто у парі із сіллю, водою або вином. Коли справа пов’язана з обробітком землі та вирощуванням рослин, — беруть хліб і вино. Із хлібом і вином роблять перший вигін худоби на пашу. Коли справа пов’язана з якимось будівництвом, тоді за звичаєм починають її з хлібом і водою. Скажімо, перед будівництвом нової хати господар ставить у склянці воду й кладе шматок хліба. Хліб і воду використовують також, коли вибирають місце забудови. Коли справа пов’язана з людськими взаєминами, якимись угодами, домовленостями-тощо, — беруть хліб і сіль. Наприклад, ідучи домовлятися про якусь господарчу чи духовну роботу (охрестити дитину, прийняти пологи, побути за куховарку), беруть хлібину й щіпку солі. У тих випадках, коли проводиться обрядова подяка робітникам за чесну працю, завершення роботи чи її частини, пошанування гостей, заохочення до роботи, тоді разом із хлібом-сіллю подається ще й вино (горілка). В українській мові вираз “хліб-сіль” є виявом гостинності, дружніх стосунків та приязного ставлення до людини. Нехтування хлібом-сіллю — ознака недоброзичливого, зневажливого, а то й ворожого ставлення. “Він тепер такий багатир, що ніколи і в хлібосолі з нами не бува”. Тож, запрошуючи на гостину, в давній звичаєвій українській традиції кажуть: “Приходьте, будьте ласкаві, до нас на хліб-сіль”. А прийшовши в гості чи заставши родину за обідом, годиться, привітавшись, сказати: “Хлібсіль вам, добрі люди”. А господар у відповідь має припросити на хліб-сіль. За звичаєм припрошують тричі: уперше — для годиться, вдруге — про людське око, а втретє — на знак поваги.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин