Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаймо... · “Диктатор думав про завершення плану ліквідації українського етносу, який мав великий досвід національно-визвольної боротьби”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

як наслідок комуністичного будівництва в СРСР

Слово Просвіти, №46 за 2013 рік

полі колосків, вони ставали жертвами людоїдів. Щоб вижити, селяни, їхні діти втікали до міста. Міліція на виконання постанови ЦК КП(б)У “Про боротьбу з дитячою безпритульністю” від 6 травня 1933 р. виловлювала їх, відправляла за місто, а немічних від голоду дітей у спеціальні бараки, де вони помирали. Американський історик Т. Снайдер, аналізуючи матеріали праць українських і зарубіжних учених, стверджує, що “в українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день: одного дня на початку 1933 р. харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб.., а в бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей”. Відомий український дослідник голодомору-геноциду В. Марочко стверджує, що у травні 1933 у бараках і дитбудинках Харкова перебували понад 27 тис. дітей. Тисячі з них щоденно помирали, а до міста прибували нові жертви комуністичного терору. Замість рятувати дітей, ЦК КП(б)У 1 серпня 1933 р. прийняв постанову про масове переселення безпритульних дітей з міст у голодне вимираюче село. Смертність дітей, за неповними підрахунками, сягала понад 50 % від загальної кількості жертв Голодомору. Впродовж 1932—1933 рр. загинуло в кільканадцять разів більше українських дітей і жінок, ніж у роки Другої світової війни. У січні 1933 р. лютував голодомор, а керівник ДПУ УСРР В. Балицький зі своїми 16 тис. кадрових працівників, сотнями тисяч міліціонерів і сільських активістів за період від 1 грудня 1932 р. до 25 січня 1933 р. знайшли у напівмертвих українських селян 14956 ям, 621 “чорну комору” і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучили 1718,5 тис. пудів виробленого хліборобами зерна. У першій половині поточного року, стверджував колишній працівник Укрдержплану С. Сосновий, в Україні щохвилини помирало 17, щогодини понад 1000 і 25 тис. людей щодня. Сталінський режим у процесі створення колгоспів втягнув селян у виробничі відносини, що будувалися на примусовій праці, тотальному контролі за їхнім життям, обмеженні прав і свобод, несправедливому поділі продукту їхньої праці у натуральній формі між ними і державою. Це була кріпосницька система відносин. Селяни були відсторонені від керівництва так званими колективними господарствами. Сталін у доповіді “Про роботу на селі” 11січня 1933 р. на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК партії, відзначаючи “успіхи” радянської влади в сільському господарстві, заявив: “Ми (тобто партія, а не колгоспники — П. Ч.) покликані керувати колгоспами…, а політвідділи МТС і радгоспів (каральні органи партії. — П. Ч.) є одним із тих вирішальних засобів, за допомогою яких можна буде усунути усі хиби”. Які хиби мав на увазі диктатор? Можливо, лише економічного характеру? Ні. Він думав про завершення плану ліквідації українського етносу, який мав великий досвід національно-визвольної боротьби і не сприйняв ідеї марксизму-ленінізму. Доля радянської влади і соціалістичного будівництва вирішальною мірою залежала від продуктивних сил України, про що постійно говорив Ленін і його соратники. А тому “етнографічний матеріал мав бути змінений” засобом Голодомору, а територія України заселена російським населенням. Як стверджував у депеші в Рим італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго, за інформацією високопосадовців із ГПУ, “катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню і Середньою Волгою”, де переважно жили українці. За даними консула, режим мав за мету ліквідувати українську проблему — винищенням від 10 до 15 млн людей, переважно селян. Оскільки “национальный вопрос”, за Сталіним, “есть по сути дела вопрос крестьянский”. Керівництво більшовицької Росії, а потім СРСР усвідомлювало, що для відродження російської, але вже радянської імперії необхідно поглинути Україну, а для цього якнайшвидше ліквідувати соціальне джерело українського опору — селянство. Воно, стверджував Сталін, “є основною армією національного руху…”. Селянство було також носієм релігійних традицій і тим суспільним середовищем, де зміцнювала свої підвалини православна церква, проти якої більшовики вели війну не на життя, а на смерть. Підсумовуючи результати колективізації на I Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р., тиран усіх часів і народів заявив: “Труднощі, що стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно про них говорити… Ваші… труднощі, товариші колгоспники, це дитяча іграшка”. Наслідки “дитячих іграшок” комуністичного режиму чи не найжахливіші за всю історію людства. На Уманщині Олександра Рабенко з’їла 7 своїх дітей, її брат — рідного сина. У селі Масиняківці Кіровоградської області, де народився відомий український письменник С. Плачинда, у “сталінській грі” з селянами України загинуло понад 911 дітей. Вижили лише двоє, він і сусідська дівчинка. Якщо визнати, що кількість жертв Голодомору 10 млн осіб (справжня цифра не встановлена), то діти серед них становили понад половину. У вересні 1933 р. за шкільні парти не сіло понад дві третини учнів. За три голодні роки кількість учнів і педагогів у багатьох сільських школах становила 2—4 % від загальної чисельності попередніх років. Колективізацією і Голодомором-геноцидом керівництво більшовицької партії на чолі зі Сталіним утвердило тоталітарну систему влади в країні: було ліквідовано приватну власність, зокрема на землю; розпочався процес ліквідації людини індивідуально мислячої, самостійної, національно й політично свідомої не лише в партії, а й у всіх соціальних групах і класах; держава забезпечила себе безкоштовною робочою силою через ГУЛАГ, а сільськогосподарське виробництво через колективізацію і перетворення селян на кріпаків. “Репресії в галузі соціалістичного будівництва, — згідно з заявою Сталіна на XVI з’їзді ВКП(б) 1930 р. — стали необхідним елементом наступу…”. Невід’ємною складовою сталінського плану геноциду українського народу було згортання українізації і посилення репресій проти інтелігенції, виселення понад 1 млн українців і заселення їхніх земель росіянами. Державний терор і голодомор-геноцид мали ще одну мету: зупинити, а потім знищити, розчинити в російській культурі українську культуру, яка переживала у 1917—1930 рр. великий розквіт і піднесення. Селянство, що становило 23,3 млн із 31,2 млн населення України було основним носієм національних і культурних традицій, соціальною базою українського національного відродження. Сталінські репресії проти так званого “ухилу до українського націоналізму”, що “розрісся до державної небезпеки” і “став головною небезпекою” (з доповіді Сталіна на ХVII з’їзді ВКП(б) у січні 1934 р.), знищили все живе, що могло свідчити про національно-політичну окремішність українського народу в політичній, господарській і культурній сферах його життя. У боротьбі з національно-визвольним рухом в Україні сталінський режим розстріляв і замучив у таборах протягом 20—30-х років ХХ ст. ціле покоління українських патріотів: понад 200 письменників, у творчості яких чітко і повно проявився національний, ідейний і духовний зміст та європейський демократичний напрям розвитку, десятки тисяч діячів інших галузей культури, серед яких усіх бандуристів, що зібралися на свій форум у Харкові, Українську автокефальну церкву, Українську академію наук, зруйнував основи національної освіти і педагогіки. У добу державного терору й голодомору-геноциду в Україні було закрито державні курси української мови й українознавства (1930 р.), академічну історичну секцію на чолі з М. Грушевським (1931 р.), українські школи всіх типів, газети й журнали за межами республіки, заборонено “Український правопис”, запроваджений 1929 р., термінологічні словники, лінгвістичні та лексикографічні праці мовознавчої спадщини 20—початку 30-х років як “шкідницьку й націоналістичну, спрямовану на відрив української мови від російської”. Статистика Голодомору-геноциду українського народу жахлива, й істина про неї зберігається у кремлівських архівах Москви. Не маємо ми й об’єктивних даних щодо чисельності українського й російського населення тоді й сьогодні. Автори праці “На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе” (Выпуск 1. Государственное учебно-педагогическое издательство Москва—Ленинград, 1932 р.) стверджують, що 1931 р. на теренах СРСР мешкало 81 млн 195 тис. українців і 77 млн 791 тис. росіян. Після голодомору українців на теренах радянської імперії насильно стали записувати у росіяни. За Всесоюзним переписом 1939 р. 86,8 % населення Краснодарського краю, яке до цього в абсолютній більшості складалося з українців — нащадків Чорноморського козацтва, зареєстрували як росіян. 1989 р. українців в УРСР налічувалося 44,2 млн осіб (1926 р. — 31,2 млн), натомість чисельність росіян у СРСР зросла за відповідний період з 77,8 млн до 145,2 млн. Сталінський режим “зробив з України “оплот”, але вона нагадувала гігантський концтабір, сторожові вежі, закриті кордони, тупа й важка праця, смерть і безнадія” панували не лише у наполовину вимерлих селах, а й у містах. Терор комуністичної влади і потоплення в крові національновизвольного руху 20-х років, голодомор-геноцид українського народу в 30-х роках відсунули на понад 50 років небезпеку розпаду СРСР. Масові репресії й терор були основними засобами комуністичного будівництва і єдино можливим способом виживання політичного режиму, що тривав понад 70 років. Голод, що постійно супроводжував простих будівників так званого соціалістичного суспільства, зупинив цей наступ і став вагомою причиною ліквідації комуністичної утопії — СРСР — на початку 90-х років XX ст. Російська Федерація, яка добровільно оголосила себе правонаступницею радянської імперії, що визнало міжнародне співтовариство, несе повну відповідальність за винищення українців, небачену трагедію в історії людства. Геноцид українського народу 1932—1933 рр. спричинив зміну генетичного коду нації, стверджував не без підстав один із перших дослідників проблеми американський учений Д. Мейс. Він визначив основні ознаки постгеноцидного суспільства, що перешкоджають нам будувати незалежну соборну демократичну Україну. Це постійне відчуття психологічного тиску, страху й комплекс меншовартості; викривлена культура, її сурогатність, майже відсутність українськомовного культурного середовища через байдужість влади до проблем державної мови та намагання запровадження двомовності; часткова амнезія національної історичної пам’яті, що гальмує процес її відтворення, виховання у громадян національної і політичної свідомості; відсутність національної еліти, натомість гіпертрофоване поширення регіональної, представники якої не усвідомлюють відповідальності перед народом і державою, не мають уявлення про перспективи розвитку, проте у їхніх діях чітко виражені меркантильні та прагматичні цілі, жага до влади та нагромадження капіталу, а як наслідок стагнація економіки й багатовекторність політики. Голодомор-геноцид придушив глибинний “рефлекс свободи” в українців, а також більшу частину морально-правових рефлексів і перетворив їх у цьому сенсі на правових і моральних нігілістів, що майже консервує процес створення громадянського суспільства й національної еліти. Як наслідок, за понад 20 років незалежності влада, у складі якої значна кількість високопосадовців — колишні комуністи, що стали корупціонерами, олігархами, політиками і злодіями, обібрала всю країну. За оцінками ООН, за межею бідності нині перебуває понад 80 % українців. Менше ніж 1 % населення країни розпоряджається та споживає 85 % національних багатств України. Понад 75 % належить 400 найбагатшим сім’ям. Сьогодні частка заробітньої плати у собівартості українських товарів становить 6 %, тоді як у країнах Західної Європи сягає 45 %. Пересічна місячна зарплата українця 2011 р. становила 329 доларів, у Польщі — 1360, Чехії — 1450. Натомість сумарний статок сотні найбагатших українських бізнесменів становив 54 млрд дол. Державу нищить тотальна корупція. Україна посіла 152 місце в індексі сприйняття корупції за “Транспаренсі Інтернешнл”. Як наслідок валове виробництво продукції (ВВП) у нас навіть не наближається до 200 млрд дол. і на 15 % менше, ніж 22-мільйонної Румунії, на 30 % — ніж 10-мільйонної Чехії і у 3,1 раза менше, ніж у Польщі. Натомість за період незалежності олігархи вивезли з України близько 167 млрд дол. Із них лише за останні два роки понад 73 млрд дол. Сьогодні, як ніколи, даються взнаки наслідки Голодомору-геноциду 1932—1933 років: українці за мізерну оплату своєї праці відмовляються від притаманних їм форм поведінки, свободомислення і прагнення до волі; відчутний моральний розклад свідомості й особистості, покірливо терплять розкрадання створеного ними національного багатства, руйнування їхньої культури владою, а особливо її головної складової — рідної мови; нерідко, щоб не померти знову ж таки з голоду, плазують перед тими, кого називають олігархами, хамами й бандитами, зрікаються своїх природних прав, якими користується населення європейської спільноти й Америки, понад 6 млн синів і дочок поневіряються на заробітках у зарубіжжі. Пам’ять і вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. потрібні сьогодні Україні для відновлення історичної справедливості, очищення й облагородження наших душ, думок і свідомості для піднесення національної гідності українського народу і держави й інтегрування їх до європейської спільноти. Від редакції. Через брак газетної площі статтю друкуємо зі значними скороченнями та не подаємо численних бібліографічних посилань професора П. М. Чернеги.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин