Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаймо... 5 “Завдання нинішнього покоління — глибоко осмислити наслідки голодоморів...” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Соціальні, моральні і психологічні наслідки голодоморів в Україні у ХХ ст.

Слово Просвіти, №46 за 2013 рік

Петро БРИЦЬКИЙ, просвітянин, доктор історичних наук, професор, м. Чернівці Голодомори в радянській Україні призвели не тільки до величезних демографічних втрат, а й до негативних соціальних, моральних і психологічних наслідків, особливо серед селян. Уже під час першого голоду 1921—1923 років в Україні найбільше постраждало сільське населення, тобто ті, хто виробляв продовольство. Селяни становили в той час близько 80 % населення республіки, зокрема українці — від 83 до 87 %, тому їхні втрати незрівнянно великі. Чому саме українські селяни зазнали найбільшого терору? Тому що були рушійною силою Української революції. Їхні численні збройні загони чинили мужній опір спочатку в 1917—1920 рр. військам радянської Росії, а згодом свавіллю більшовицьких чекістів, грабунку продовольчих загонів і насильницькій колективізації сільських виробників. Сам Й. Сталін вважав українських селян рушійною силою “українського національного сепаратизму”, його соціальною базою. І головне те, що вони були основними носіями українства й важко піддавалися зросійщенню. Завдяки селянам в Україні збереглися, вистояли впродовж сотень років українська мова, культура, звичаї, традиції. Ось чому В. Ленін, Й. Сталін і їхні поплічники прагнули зламати опір українських селян, зміцнити контроль над Україною, викорінити національний дух в українців. Саме В. Ленін першим використав масовий голод селян в Україні в 1921—1923 рр. як інструмент покорення селян. Свідченням цього є його таємний лист до секретаря ЦК РКП(б) В. Молотова до членів політбюро від 19 березня 1922 р. У ньому він пише: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і безпощадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будьякого опору… Усі міркування вказують на те, що пізніше зробити нам цього не вдасться, бо ніякий інший момент, окрім відчайдушного голоду не дасть нам такого настрою широких селянських мас”. У цьому листі, як у дзеркалі, відображені псевдогуманізм і аморальна культура “вождя світового пролетаріату”. Одним із негативних соціальних наслідків стало цілковите зруйнування виробничої бази України, особливо сільського господарства. У промисловості стояли фабрики і заводи. Відбудувати й запустити виробництво бракувало засобів і не було кому. Відбулося розорення і промислових об’єктів, і робітників. Більшість із них були знесилені й виснажені внаслідок голоду йне могли не тільки працювати, а й вижити. Значна частина їх померла. Був зруйнований транспорт. Навіть між великими центрами не було регулярного сполучення. Потяг із Катеринослава до Харкова йшов раз на тиждень (вартість квитка 25 млн рублів). Якщо паливо в дорозі закінчувалося, то відчіплювали останній вагон, рубали на паливо й їхали далі. Цей факт свідчить, до якого ступеня дійшла руйнація. У сільському господарстві взагалі був занепад. Через відсутність кормів загинула величезна кількість коней та рогатої худоби. Зокрема на Донеччині залишилося не більше третини коней. На Запоріжжі на 1 січня 1922 р. налічувалося 160 тис. коней, а на кінець лютого — 50 тис. У великих селах з кількома тисячами мешканців залишилося 20—30 коней, а в деяких селах — жодного коня. Загалом загинуло 1,5 млн голів рогатої худоби і близько 1 млн коней. Машини та інший сільськогосподарський інвентар (сівалки, плуги, борони, навіть коси і серпи) здебільшого вивезли до Росії. Тому засівати й обробляти землю не було чим і не було кому. Внаслідок цього значна частина (третина і більше) землі залишалася необробленою. Аналізуючи соціально-економічне становище в Україні 1922 р., український педагог і журналіст І. Герасимович, автор книжки “Голод на Україні…”, на основі інформації та власного спостереження прийшов до сумного висновку, що “російський імперіалізм страшною чумою більшовицького режиму нищить здорове населення України, перетворює в руїну фабрики, а багатий і плодородний край — в дику пустиню. Одним словом, з раю творить найстрашніше пекло на землі”. Голодомор 1921—1923 рр. не тільки позбавив життя сотень тисяч працюючих селян, ай зруйнував їхні господарства, залишив пусткою їхні оселі. Причиною цього була політика більшовицької партії. Установивши насильницьким шляхом свою владу та здійснивши експропріацію в поміщиків і капіталістів, більшовики зробили те саме у селян. Унаслідок колективізації і голоду більшовики домоглися остаточного розшарування селянства, спрямувавши селянських люмпенів на цькування працелюбних заможних селян, яких презирливо називали “куркулі”. Московська влада знищила найпродуктивнішу, найбільш національно-свідому частину землеробів України. У процесі голоду гинули цілі сім’ї та родини, а ті члени сімей, які залишилися живими, розбрелися безнадійно в пошуках харчів і щезали безслідно. Між рідними рвалися зв’язки на багато років або й назавжди. Автору довелося спілкуватися з окремими з “приблудних” на Поділля дітей, які не пам’ятали ні імені батьків, ні прізвищ. Їм давали прізвища за назвою тих населених пунктів, назву яких вони запам’ятали або де їх підібрали. Одного з них розшукала сестра через 40 років у 60-х роках. Родина була (і є) осередком суспільства. Зі зруйнуванням родини руйнувалося суспільство. Голод призвів до розладу суспільних зв’язків, на яких трималося суспільне життя. Про яке формування громадянського суспільства чи політичної нації після цього могло йтися? Більшовицький режим не був зацікавлений у цьому в період запеклої боротьби українських повстанців, і тому цілеспрямовано й послідовно руйнував українське суспільство, не допускаючи його консолідації. Щой призвело до розриву історичної пам’яті українського народу. Наслідком голодомору став занепад освіти й культури в Україні. Школи місяцями, а той по півроку не працювали. Голодували учні й учителі. Більшовицька влада розглядала їх як дрібну буржуазію й зовсім нічим не забезпечувала, учителі пайок не отримували. Значна частина з них померла, інша роз’їхалася хто куди в пошуках їжі. Знищена була й українська наука, українська культура. Працівникам Всеукраїнської академії наук у другій половині 1921 р. зовсім не платили зарплати. Видання книг припинилося. У Петрограді на місяць було видруковано 1 493 500 примірників, в Україні для Української академії наук — 1. У 1921—1922 роках точилася політична боротьба проти “буржуазної” інтелігенції. Кілька десятків тисяч російської інтелігенції московський уряд примусово відправив за кордон, значну частину української — за межі України до Сибіру або на північ Росії. Російській пощастило більше — залишилися живими, українській — гірше, не всі вижили. Процес ліквідації національно-свідомої інтелігенції України, еліти нації, активізувався і в період організації голодоморугеноциду українського народу в 1932—1933 рр., який зіграв роль інструмента для здійснення основної стратегічної політичної мети більшовицької партії Росії: загальмувати подальший розвиток УРСР у національному дусі, для чого необхідно було призупинити “українізацію”, зміцнити тотальний контроль ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним над Україною, щоб вона, бува, не відійшла від Москви. Так загинула від голоду або внаслідок репресій значна частина інтелекту української нації, що загальмувало розвиток українського суспільства. Одним з наслідків голодоморів в Україні було виродження суспільної моралі, втрата кращих людських цінностей, чеснот. З’явилися сексоти (“сєкрєтниє сотруднікі”), розвинувся конформізм, відбулася деградація моралі, що так негативно вплинуло на консолідацію українського суспільства впродовж десятиліть і до сьогодні. Найстрашніше те, що свідками, а інколи й учасниками страшного занепаду людської гідності були діти. Переживаючи за спотворення психіки дітей, щоб ці вкрай негативні риси людської моралі не стали основою душевного складу, прогресивні громадські діячі України звертали увагу на цю проблему, вболівали за майбутнє дітей і закликали до їхнього фізичного та морального порятунку. Зокрема професор Київського медичного інституту Володимир Підгаєцький у розпал голодомору у квітні 1922 р. писав: “Перед нами лишається ще проблема врятування нашої молоді, дітей, що жиють і народжуються від наслідків голоду, від біологічних впливів його на природу людини, на її здатність до боротьби за існування, на її розвиток — як фізичний, так і розумовий. Нам загрожує ще не менше лихо, а саме: знищення в наступному поколінні фізичних, інтелектуальних і моральних якостей, утворення з них націй і класів другорядних, недорозвинених, рабів — чиї б вони не були. Під загрозою того нещастя, може більшого ніж цілковите вимирання національно-біологічного колективу, ми мусимо кинути гасло: “в дітях наше майбутнє, наша доля і воля!” У боротьбі з голодом окремої уваги вимагають до себе справи живлення дітей, які мусять стояти на першому місці у всіх заходах. У боротьбі з голодом в першу чергу діти і усе для дітей”. Майбутнє молоді України хвилювало й педагога Василя Арнаутова, голову народної освіти Одеської губернії (згодом викладач Інституту народної освіти у Харкові), який 1922 р. у дослідженні “Голод и дети на Украине” зауважив: “Здоров’ю дітей, які переживуть це пекло, буде завдано непоправної шкоди, що загрожує фізичним здегенеруванням. Але може бути ще гірший моральний розклад, який вніс голод у ряди дітей. Вони ж є свідками того страшного занепаду людської гідності, якого за жодних обставин не можна було зауважити в минулому. Страшно й подумати: чи може морально виправитися дитина, яку стихія голоду пригнула до самої землі і примусили не тільки дивитися, а й бути учасником усіх огидних справ, виконуваних дорослими внаслідок їхнього звіриного егоїзму? Яке поняття про людську природу може винести дитина з оточення, в якому їй доводиться ховатися від дорослих, сильніших людей, або й від своїх власних родичів, щоб вони її не з’їли?” У цій же праці він повідомляє про масові випадки божевілля і вбивства на тлі голоду, а також голодовий психоз і людоїдство, зареєстровані в Донецькій, Запорізькій, Миколаївській та ін. губерніях. Висновок про спотворення моралі молоді внаслідок голодомору зробила також відомий педагог і громадсько-освітня діячка, колишній член Центральної Ради УНР професор Софія Русова. Виступаючи на міжнародному жіночому конгресі 16 травня 1923 р. у Римі, вона заявила, що “деморалізація молоді є одним з найсумніших наслідків голодомору як результат більшовицької окупації”. Можна уявити, до якої міри морального занепаду призвів нечуваний голод населення України, психологія якого під безнастанним впливом різних звірячих актів більшовицького режиму цілковито втратила людські почуття. Автор газети “Український Червоний Хрест — голодним” (Київ, 17—23 квітня 1922 р.) О. Лесюк зазначив, що голодуючі люди “…спускаються поволі до такого стану, коли людині все одно… До стану, що вже поза межами життя… Коли немає обов’язків… Немає любові… Нема дітей… Нема і голоду… Вже немає нічого: все, все однаково… Це передчасна смерть розуму, кінець людині, коли ще тіло може і хоче жить…” Голодомор 1932—1933 рр. верхівка більшовицької партії на чолі зі Сталіним запровадила як спосіб припинення національного відродження (українізації) під приводом “усунення викривлень у більшовицькій національній політиці”. Свідченням цього є лист Й. Сталіна до Л. Кагановича від 11 вересня 1932 р. і постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. Вони поклали початок розгрому навчальних і культурних закладів і масовим репресіям української інтелектуальної еліти, яка за кілька років була знищена. Це завдало великої шкоди в сфері освітнього та культурного розвитку, а також суспільній моралі українського народу. Агресивна насильницька більшовицька політика щодо упокорення українського селянства призвела до розорення віками встановленого селянського виробничого устрою до такого рівня, що його продуктивність впродовж багатьох десятиліть залишалася низькою. Була розірвана наступність у передачі досвіду від старших поколінь до молодших. Після дозволу отримання паспортів молодь масово покидала села, що привело до їхнього обезлюднення і навіть зникнення з мапи України. Отже, усе це свідчить про те, що голодомори в Україні, які відбулися з вини більшовицької влади, завдали величезної шкоди українському народу в його поступальному політичному, соціальному й культурно-освітньому розвитку, загальмувавши його потенційні можливості. Завдання нинішнього покоління — глибоко осмислити наслідки голодоморів і спрямувати енергію на інтенсивний соціально-економічний і культурно-освітній розвиток українського суспільства.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин