Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Таким, хто перетривав до кінця, приготовлено у небі вінець”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Життя і смерть отця Романа Береста

Слово Просвіти, №46 за 2017 рік

Холмщина знає. Його живцем четвертували і кинули до ями. Того дня було знищено дотла весь Ласків і в ньому замордовано до трьохсот людей. — А взагалі цього дня, 10 березня 1944 року, знищили ще кільканадцять сіл. Важко собі уявити, що люди, які це вчинили, коли-небудь осіняли себе хрестом. Коли наших людей виселили за Буг, нам у Холмі стало нестерпно, траплялося так, що у наші вікна і у вікно церкви летіло каміння, а під стіною на вулиці Любельській, там, де нещодавно стояв пам’ятник польському й радянському воякам, розстрілювали українських патріотів. Казали, що десь до двох сотень розстріляли. — Хто? — Мабуть, ті ж вояки, яких було зображено у пам’ятнику. Тільки з радянського боку це були енкаведисти. — Відомо, що ваш батько, отець Гаврило, через свої переконання мав велику повагу серед парафіян. — Були непоодинокі звернення до нього командирів загонів УПА про відправлення панахид за загиблими героями національного опору. І він не відмовлявся. Мабуть, потрібно було мати неабияку мужність, аби на таке зважитися у такий драматичний час. — А як отця Гаврила зустріла радянська Україна? — Відразу після переїзду до Луцька він був призначений настоятелем Феодосіївського храму і своїми промовами й зверненнями до парафіян одразу звернув на себе увагу не лише порядних людей. Уповноважений у справах релігії хотів позбутися надто незалежного настоятеля, прилучивши його парафію до кафедрального собору. Залишившись без роботи, батько деякий час вимушений був працювати аж у Кіровоградській області, а з січня сорок дев’ятого призначений благочинним у колишню гетьманську столицю — місто Чигирин. Тут йому було дозволено спорудити храм на Богдановій горі. Потім була ще Шевченкова Звенигородка. Як бачите, не дозволяли немолодому вже священику засиджуватися на місці. — Коли ви переїхали до Луцька (а нам відомо, що нова польська влада для збору відвела вам усього-на-всього два дні), чи не цікавилися тут іконою? — Ще й як! Вони не без чиєїсь інформації здогадувалися, що ікона може бути в Коробчуків. А якщо не в нас, то ми принаймні повинні знати, де чудотворна може бути. Пригадую, що регента Луцького собору Ганжука посилали аж за океан до владики Іларіона. А коли цей “турист” повернувся додому, то насів на мене: “Скажіть мені по секрету, як добре Вам знайомому, де може знаходитися ікона? Нею зацікавився луцький владика”. “Скажіть владиці, — відповіла я, — що не відаю”. А ще перед тим ми, сестри, їздили до Почаєва і нам сказали: “До себе ми її не візьмемо, бо комуністи відразу віддадуть полякам. Радимо вам заховати вдома”. І ми заховали. — Кажуть, що агенти з-за Бугу не раз приїжджали на Волинь і розшукували чудотворну. — Принаймні до Феодосіївської церкви, де правив мій батько, з цією метою навідувалися не раз. — Я чув, що й по селах нишпорили. — Напевне, на це мали згоду від наших властей. — Надіє Гаврилівно, виходить, ікона весь час переховувалася у вас? — Коли стало небезпечно, ми перевезли її аж в Станіславську область, в надійні руки. Але ті надійні руки, як відомо вам, трохи припсували її. — Ви маєте на увазі самодіяльного маляра, котрий поновив її так, що важко впізнати? Я думаю, що пан Анатолій Квасюк як чудовий фахівець добереться і до первинного шару. Правда, пане Анатолію? А. К.: — Ікона має три нашарування. Роботи буде чимало. Але коли доберемося до першого шару, то перед нами відкриється таємниця найдавніших віків і, можливо, воістину справжній образ діви Марії. — Коли цього сподіватися? — Постараємося до знаменитого празника Пречистої Богородиці. — І ще насамкінець. Де Ви, Надіє Гаврилівно, хочете, аби ця святиня зберігалася? Н. Г.: — До неї молилося не одне покоління наших предків. Хай моляться і далі всі, хто вірує в Бога і Україну. В Луцьку, я гадаю, найпристойніше місце нашій святині — в Троїцькому соборі. Це на свята. Але зберігатися вона мусить у музеї. — Дякую Вам, наша мудра берегине. Хай Діва Марія і її небесний Син бережуть Вас од напасті, як берегли їхні образи Ви в час лихоліття. Р. S. Поведінка Діви Марії у знаменитій битві під Берестечком розбудила в мені загострені емоції, кинула навіть у патріотичний гнів. Чому Вона не допомогла нам тоді? З відстані часу можемо засвідчити, що перемога нам ой як потрібна була тоді! Я законстатував: Даль на триста миль пахне порохом — за довіру Хміль платить дорого. Чорні хмарища, чорні з олова на козацькі впали голови. В’ються ворони, ситі ворони, гей, над горами, трупів горами. Три біди іде за бідою, а четверта аж за ордою. І розпитують біди ворона, чи далеко ще йти до Зборова? Біди сходяться з-під Замостя, кісточками шлях собі мостять... Що ж то коїться, що ж то робиться, чудотворна Богородице? Богоматере лихотворная, доокіл гримить біда чорная. І вже жалю ти не матимеш над побитими над схизматами? І невже разом з єзуїтами кров’ю й слізьми їх ти поїтимеш? Богоматере, Богородице, так не робиться, ой не робиться! І бужанами, і дулібами були з хлібом ми і в безхліб’ї ми. Захищалися не фортецями — в полі чистому берестечками. Поламали вже Холми й Києви стріли Куремси і Батиєви. З печенігами і ятвягами полоснулися ми відвагами. На своїй землі з негараздами хочем буть тепер самі ґаздами. Виявляється, що з нашими негараздами ой як нелегко нам стати на своїй землі ґаздами. Допоможи нам хоч на сей раз, Пречистая Мати. 2000 р. Петро ГНИДА, м. Львів Народжений 1897 року у львівській інтелігентній родині, після закінчення Академічної гімназії Роман-Мар’ян вступає на теологічний факультет Львівського університету. Після висвячення молодого, енергійного і сповненого найсвятіших планів отця Романа призначають на парафію села Борусів під Бібркою. Пробувши тут недовго, він переїжджає ще далі, на Тернопільщину, у село Бишків, де близько десятка літ віддано служить Богу і громаді. У Бишках, з ініціативи отця-пароха відновлено релігійне й національне життя. Із колишніх русинів намагається він зробити, завдяки просвіті й вихованню, справжніх українців. А коли на підрадянській Україні вибухнув Голодомор, отець створює у селі комітет допомоги голодуючим українцям. Саме тут, на Тернопільщині, зав’язуються тісні стосунки священика з Організацією українських націоналістів. Відбувши кілька організаційних конференцій, він пише, що переконався, що тільки ОУН, завдяки своїй всенародності та охопленню усе-національних ідеалів, спроможна повести за собою народ. У червні 1934 року нарешті о. Роман-Мар’ян Берест стає священиком села Полоничі (тепер це Буський район Львівської області). Приїхавши у село, отець застає у ньому розстрій культурного життя. У селі, де на тисячу населення припадало до чотириста поляків, розстрій українського життя був аж надто очевидний. Не було тут ані читальні, ані відділів різних культурних товариств, як от “Луг”, “Сокіл”, а “Просвіта”, за словами отця, діяла “десять літ на папері”. І уже з перших днів новий парох починає суцільне відродження національно-релігійного життя у селі. Так, його заходами переобрано новий склад відділу “Просвіти”, де (як свідчать про це та інше архівні дані фонду Товариства “Просвіта” ЦДІАУ у Львові) він став заступником голови. Згодом, потай від поляків, почалося будівництво читальні. Цікава також історія храму архистратига Михаїла у селі Полоничі. Старий храм, за словами старожилів, згорів 1895 року, натомість сучасне приміщення церкви було подароване полоничанам із села Новосілки, у котрій ще правив Маркіян Шашкевич. Активна діяльність отця Береста одразу ж викликала реакцію польських кіл. “Найбільше шкодив мені, — пише отець у своїх записках, — війт і писар”. Потім почалися реальні погрози розправи у випадку продовження активної національної і релігійної діяльності. А поліцай із сусіднього Задвір’я прямо сказав полякам: можете робити з ним, що захочете, я нічого не буду ані бачити, ані чути. Та о. Роман не тільки не злякався погроз, котрі лунали на його адресу, а ще й відповідав, що той, хто хоче з ним поквитатись, може зустріти його на вузькій стежині, котра веде від залізничної станції с. Задвір’я до Полонич. Коли врешті у селі постала читальня, то заходами священика з’явилась у ній чимала бібліотека, а також невеличкий театр, де місцева молодь брала участь у п’єсах відомих українських драматургів. Небракувало також отцю Роману Бересту недоброзичливців і серед своїх. Намагались звинувачувати отця у справі зі збором коштів на фонд “Просвіти” чи то ще якихось, на їх розсуд, огріхах. Як прийшли “перші совіти”, то в селі спочатку стали з’являтись червоні агітатори, що, збаламучуючи народ, на всі тони розмальовували чудове життя у Країні Рад. З’явився і в Полоничах такий. Зібрав людей під “Просвітою” й став розповідати казочки. Каже, все у нас є, нічого не бракує, промисловість працює на вищому рівні. Народ, що уже трохи знав, яке то щасливе життя там, за Збручом, підсміюючись собі у кулак, почав ставити цьому лектору каверзні запитання. От один дотепник і питає: а холєра є у вас теж? Той, вочевидь, не схопивши суть галичанського словечка й іронії, тут же, із запопадливістю, у тон попередній промові, став відповідатм: є! є!, мовляв, у нас усе є! Чим викликав шалений регіт юрби. Голова та секретар новосформованої ради, котрі й раніше були у неприязних стосунках зі священиком, одразу ж поставили його поза законом. Так почалося нове гоніння та нашу церкву й зокрема на священика Береста. Доля не помилувала й кривдників отця. Переїхавши до Полонич, о. Роман продовжував свої стосунки з підпільною Організацією українських націоналістів. І у такому ж дусі виховував дітей. Згодом це гроно, виплекане ним, стало клітиною ОУН в селі й у 1944—49 роках геройськи полягло на полі слави. Цього було досить, аби поквитатися з незламним священиком. Як наслідок — арешт. Уже ув’язненим він продовжував виконувати свою духовну місію, надаючи усю необхідну допомогу своїм співкамерникам. На волі залишилась родина отця — дружина Ірина, вишукана красуня з відомої інтелігентної львівської родини, яка пішла за своїм чоловіком по віддалених і занедбаних галицьких селах, та троє їхніх дітей — син і двоє дочок. Згодом і їх спіткала доля виселенців та скитальців по “необ’ятних просторах великої імперії”. Отець Роман-Мар’ян Берест проходив у т. зв. “Процесі 59-х”, де окрім нього серед засуджених був і, зокрема, Дмитро Клячківський, уродженець Збаража, пізніше славний керівник УПА на Волині. Вирок був однозначний — розстріл. У квітні 1941 року, коли засуджених везли на розстріл, отцеві вдалося кинути записку на клаптику паперу на вулицю. Вітер заніс його на чиєсь обійстя. Там було написано: “Нас п’ятдесять, їдемо на смерть, священик Берест”. (Остання інформація, на жаль, не пригадую видання, опублікована Ігорем Калинцем або ж Юліаном Редьком). Так закінчилося земне життя одного з багатьох українських священиків, та й не тільки священиків, а кожного свідомого свого чину громадянина, здатного, у міру власних переконань та сили духу, до кінця пронести свій нелегкий хрест, випити чашу терпінь, не скривившись, навіть коли було дуже гірко й нестерпно. Таким, хто перетривав до кінця, приготовлено у небі вінець. Такі спонукають нас бути незламними й мудрими, своїми прикладами заохочують до наслідування розпочатих ними діл, котрі вимагають продовження, навіть якщо для цього доведеться віддати все своє життя. На початку дев’яностих отця Романа-Мар’яна Береста реабілітовано. Хоча останків його не виявлено й досі, родині повернуто окуляри священика та частину приватного архіву. Історія життя і смерті отця Романа-Мар’яна Береста належить до тих багатьох величних і трагічних історій, котрі відбувались до і після приходу більшовицької влади в Західну Україну. Трагічна доля українського грекокатолицького духовенста, знищеного безбожним комуністичним режимом, вражає своєю масовістю і стійкістю, котру виявило духовенство до невідворотності долі і своєї особистої, і загалом долі нашої церкви та цілого народу. Знищений іще за нетривкий час т. зв. “перших совітів”, отцю не довелося побачити цілковитої (хоча і дочасної) руйнації церковного та національного життя краю. Не став він ані свідком сумновідомого собору 1946 року, котрим начебто греко-католицька церква об’єднувалася з московським провославієм, не гнали його у холодних телятниках у найвіддаленіші краї Совєтської імперії, і ще багато інших жахіть радянської дійсності судилось йому уникнути. А проте смерть його 1941 року, як і багатьох інших, можна цілком уважати за первомучиництво, за котрим, особливо вже з приходом “других совітів”, почалася ера гоніння на греко-католицтво, рівно ж як поява цілої плеяди новомучеників за віру та національні ідеали.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин