Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Все наше життя ми прожили з Україною в серці”. Пам’ять 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Зі світлою згадкою про Петра Матулу

Слово Просвіти, №46 за 2017 рік

Арсен ЗІНЧЕНКО, доктор історичних наук, професор 2 жовтня 2017 року відійшов у вічність Петро Матула — відомий громадський діяч української громади в США, учасник організації будівництва пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському у Саут Бавнд-Бруці, публіцист і пропагандист життя і творчості визначного українського духовного просвітника. Цей матеріал, підготований до сороковин його упокоєння, є не лише пошануванням його пам’яті, а й світлою згадкою про Митрополита, розстріляного 27 листопада 1937 р. Петро Матула народився 1928 року у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді “книговодом” (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю. Напередодні арешту батько втік із села й опинився у Краматорську, на Донбасі. Там улаштувався книговодом на заводі ім. Сталіна. Петро Матула згадував, що “через декілька місяців ми (мама, сестра і я) приєдналися до нього. У Лисичій Балці ми вже зазнали голодомору, але дякуючи мішкові зерна, що його мій дідусь закопав на стоянці корови (яку забрали від нас до колгоспу ще раніше), ми вижили”. Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи він успішно закінчив, а п’ятий перервала війна. Про радянські “методи” перевиховання промовисто свідчить ще один спогад. “Пригадую, як одного разу зібрали нас, дітей із декількох шкіл, у місцевому театрі і там нас повчали: як тільки побачите, що ваші батьки чи дідусі й бабуні пишуть чи говорять такі символи, як ХВ чи БОГ, ви повинні їх негайно заявити в міліцію, бо то вони комунікуються з білогвардійцями і кажуть “Хотим Войны, Белые Отряды Готовы”. Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після “воєнної перерви” у 1945 р. і закінчив у 1949 р. 1943 року родина Матул вирушила самотужки на Захід: їм пощастило потрапити у товарний вагон потягу. Таким чином вони потрапили до Брецлау в Польщі (тепер Вроцлав). Хлопцеві тоді було 15 років. Їх долучили дот. зв. “остарбайтерів”, до праці на фабриці Круппа. Коли ж наприкінці 1944 року наблизився фронт, батьки вирішили рухатися далі на Захід. Таким чином Матули дійшли до Баварії. Спочатку жили в якійсь клуні, батьки ходили по людях просити їсти, а невдовзі їх розібрали місцеві “бауери” (фермери) для роботи в господарствах. Жили в різних бауерів аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 року. Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була мережа українських таборів. У них українці влаштували організоване життя: були церкви, школи, театри, виголошувалися наукові доповіді, були спортивні й молодіжні організації, був Пласт і т. ін. Табір, у якому перебували Матули, був у місті Ваґнера, Байройті. Школу цього табору визнало німецьке міністерство освіти. У тій школі Петро Матула закінчив середню освіту в 1949 році. Велику частину мешканців українських таборів американці й англійці передали совітській адміністрації і їх вивезли в СССР. Матулам удалося засвідчити, що вони начебто з Галичини й не потрапити в ту страшну пастку. У Західній Німеччині сім’я Матул пробула 6 років, а наприкінці 1949 р. дістала дозвіл їхати в Америку. Ще 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, з якою згодом одружився. Пані Ольга Матула багато років присвятила благодійній діяльності Сестринства Св. Ольги при УПЦ Св. Андрія, що у Вашингтоні. Постійним місцем перебування в США для родини став штат Нью-Джерсі. Спочатку Петро Матула знайшов місце у ресторані, де мив посуд, наступна робота — миття автомобілів на бензозаправці, далі — у цеху, де виробляли якісь металеві деталі, там він працював на токарному станку, як на фабриці Круппа в Німеччині. Кількома місяцями згодом пан Петро вступив до інженерного коледжу. Після його закінчення 50 років він пропрацював інженером. Спочатку на фірмі, яка будувала “хмародери” і “великі мости”. А вечорами впродовж чотирьох років ходив до школи здобувати ступінь магістра. 1966 року родина переїхала на околицю Вашингтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після тривалої праці в ній 2002 року пішов на пенсію. Своїх дітей подружжя Матул виховали українськими патріотами. “Все наше життя ми прожили з Україною в серці, — наголошував пан Петро. — Вся наша діяльність була спрямована на користь України. Але ми заколихали себе в одну наївну нереальність: ми були переконані, що як тільки з України зняти пута, все населення України, принаймні всі українці, зразу стануть принциповими, національно свідомими, українськомовними Українцями!”. Порівнюючи американський та український способи життя, Петро Матула зауважив прикметну відмінність: “Я колись був вийшов із таким підсумком: індивідуально американці можуть бути наївними, але гуртом вони створили собі державу, якій заздрить світ; індивідуально українці є мудрими, а ось гуртом не зуміли вибороти собі державу з життям у добробуті”. Петро Матула був серед тих американських українців, які бачили сенс свого життя в організації спільнодіяння української громади. Йому належить чільна роль в організації такого спільнодіяння у справі побудови пам’ятника видатному українському просвітникові, педагогові, історикові, духовному очільникові Української Автокефальної Православної Церкви Митрополитові Василеві Липківському (1864—1937). Петро Матула був не просто учасником, а осередковим організатором цієї великої справи від початку й до кінця. Як свідок подій виклав їх у документованій книжці під назвою “Історія пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському” (Вашингтон, 2009). Він відзначає, що ідея спорудження пам’ятника завдячує виданню о. Петром Маєвським і Братством ім. Митрополита Василя Липківського “Проповідей на неділі і свята: Слово Христове до українського народу” (1969 р.), які відкрили велич духу Митрополита та його діянь у творенні УАПЦ 1920-х років. Петро Матула брав активну участь в одній з українських молодіжних організацій США — Об’єднанні демократичної української молоді (ОДУМ) від початку її заснування 1950 року. Разом із двома активними ОДУ- Мівцями інженером Олексієм Шевченком та докторами Юрієм Криволапом й Анатолієм Лисим вони й стали пропагувати необхідність монументального від­значення пам’яті Митрополита. П. Матула з документальною точністю зафіксував послідовність створення Комітету Пам’ятника (16 лютого 1976 р.), одержання благословення на спорудження пам’ятника від тодішнього Митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника), організацію просвітницької діяльності Комітету задля пропаганди діянь і спадщини Митрополита Василя Липківського. Чималий внесок у цьому належить самому Петрові Матулі. Його перша стаття стала своєрідною програмою у втіленні в життя задуманої справи — “Дорожімо Своїм Рідним — плекаймо пам’ять про Великого Митрополита України бл. П. Василя Липківського”. “У послідуючих дописах я продовжував впроваджувати Митр. Липківського, представляючи його погляди на різні теми на основі його проповідей, напр., про якість українця, про відродження України, про кобзарів. У дописі про ОДУМ і пам’ятник Митр. В. Липківському я знову представив Митрополита цитатами з його проповідей”, — писав П. Матула. Ці публікації сприяли створенню інформаційної основи для ширшого і глибшого ознайомлення української громадськості зі спадщиною Митрополита, а відтак — формуванню громадської думки й організаційних підстав для збирання пожертв на майбутній пам’ятник. Не обходилося без перешкод і незгод щодо вибору місця для пам’ятника, вибору виконавців моделі, скульптурного й архітектурного образу пам’ятника. Петро Матула не раз вживав заходів “дипломатичного маневрування” для подолання розбіжностей та особистих амбіцій. Це йому вдавалося розв’язувати успішно завдяки тому, що він не тільки виявляв послідовність і наполегливість у просуванні масштабного задуму, а й умів тактовно відступати неначе в тінь, аби не заважати рухові вперед. Важливу роль Петро Матула відіграв у справі залучення до розроблення моделі пам’ятника відомого скульптора Петра Капшученка (кінець 1981 р.), в організації непростих перемовин із митцем у коригуванні проекту й розробленні архітектури постаменту. Зрештою, 23 жовтня 1983 р., в річницю Першого Собору Церкви Митрополита Василя Липківського, відбулося посвячення пам’ятника на меморіальному українському цвинтарі у Саут Бавнд-Бруці. Головну доповідь на цій події виголосив Петро Матула. Зважаючи на сказане, Петро Матула заслуговує на найбільшу вдячність, теплий спомин і Вічну Пам’ять.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин