Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Літературний портрет · “Та це ж велика українська поетеса, рівня або й вища за всіх шістдесятників”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Софія Майданська

Слово Просвіти, №46 за 2018 рік

Дмитро ПАВЛИЧКО Фото з сайта Національного музею літератури України під час ювілейного вечора-концерту Софії Майданської І 1975 р. в передмові до публікації в журналі “Дніпро” добірки поезії молодої, невідомої ще поетеси Софії Майданської, я писав, що вона серед справді самобутніх талантів “виокремлюється”. Звертався до читачів: “Придивіться до цього широкого і точного мислення. Кожен вірш — відкриття, свіжа метафора, ювелірно відгранована в слові… Софія Майданська, на моє переконання, добре розуміє нелегкість нашого письменницького, громадянського обов’язку. На її шляху ще будуть нові, вагоміші здобутки”. 1977 р. у видавничій рецензії на її першу книжку “Мій добрий світ” мені пощастило (інстинктом підказано було) написати: “Софія Майданська вперто й послідовно цурається поетичних трафаретів, можна сказати, гидує ними. Шукаючи нового виразу для своїх почувань, вона відмовляється не тільки від затертих стилів поетичного письма, а й від традиційних катренів, що так надокучають своєю монотонністю під пером недосвідчених авторів. Правда, молода поетеса блискуче володіє найскладнішою класичною строфою — Сонетом і це ще раз доводить, як професійно високо розуміє своє завдання авторка. Поєднання форми вільного вірша і сонета дає ефект незвичності, відчуття зв’язку часів, закладене в цьому, здавалось би, тільки формальному прийомі. Для Софії Майданської взагалі характерне це відчуття зв’язку різних епох, це, так би мовити, одна з філософських ліній її ще невеликої, але вже багатої творчості. Встаю з придорожнього каменя, на якому до мене сиділа мурашка, а ще до неї згасала тут зірка, бо слід залишився від куль”. “Так вона себе мислить — “Де мій початок” — “у явищах природи й суспільства, які розвиваються, впливаючи на себе навзаєм, причому суспільні акценти в Софії Майданської чітко позначені соціальною конкретикою. Це видно не тільки у відверто декларативних її поезіях, але і в тонко вирізьблених мініатюрах, де говорить сама душа, начебто й не словами, а самими жестами думок…” 1983 р. я написав знову схвальну видавничу рецензію на дві драматичні поеми Майданської “Двобій” і “Повернення Орфея”. Ці речі вже впевнено демонстрували в нашій літературі не тільки поетесу, а й появу в її особі драматурга, людину, здатну поєднувати події часів Київської Русі з подіями часів ХХ століття і не будь-де, а в Латинській Америці, в Чилі. Там виступаючого проти Піночета студента Майданська показала в образі античного співака Орфея. “Двобій” — це надзвичайно яскрава картина боротьби за людяність між княгинею Ольгою і матір’ю князя Володимира, Святославового сина, Малушею. Я писав: “Двобій іде між Малушею, рабинею Ольги, й самою княгинею, або навіть ширше — з жорстокими обставинами життя, в яких перебувала дочка вбитого древлянського володаря Мала”. Я підкреслював: “Двобій” — твір, що відповідає всім вимогам, які може до нього поставити історик і психолог, поет і режисер. Поема написана так, що її можна ставити в театрі (на що варто надіятися), вона може стати й основою кінофільму, тобто в ній є відчуття діалогу, живі розмови, хоч цілком природою вона має риси драми тільки для читання”. Одначе драма “Двобій” не була надрукована. 32 роки ця річ, майстерно написана, чекала свого часу. В журналі “Київ” 2015 р. з’явилася. Майданська переробила її. Наново писалося немало рядків, а найважливіше — авторка відредагувала сцену прощання закоханих Малуші й князя Святослава. Красуня Малуша і Святослав, князь, вогонь молодий на престолі, пара долею вибраних, таємничим коханням об’єднаних людей. Уночі, у княжій світлиці, вони розмовляють. Святослав зізнається, що він зраджує Малушу, вранці від’їжджає сватати “жону з дреговичів”. Малуша просить: “Якщо мене ти любиш, я благаю — не виганяй, не покидай…, бо завтра останній гридень і останній раб мене у стайні зможе зґвалтувати. Якщо дізнаються, що я стала наложницею князя Святослава, — ніхто мене торкнути не посміє”. Думаю, Майданська мала право змалювати сцену прощання Святослава з Малушею як мовчазний, мужський, напівсилуваний акт кохання. Але вона, як жінка, надає незайманій дівчині Малуші сміливість і право сказати: “Даруй мені, мій княже, материнство, воно єдине визволить мене від пут, які я скинути не в стані”. А її пута — це рабське становище при дворі княгині Ольги. Діалог Малуші й князя Святослава — головна і найсильніша правдою сцена в драмі “Двобій”. Насмілюся сказати — це рівень Шекспірівського мислення в нашій драматургії. Можливо, материнським передчуттям сповнена Малуша вірила в те, що її син від Святослава буде обраним долею. 1986 р. я знову написав схвальну видавничу рецензію на поетичну книжку Софії Майданської “Повноліття надії”. Для мене на той час авторка цієї збірки вже була попереду моїх друзів шістдесятників, очолювала групу сімдесятників. “Софія Майданська, — писав я, — увійшла в українську поезію як сформована майстриня й зайняла в ній поважне місце. Культивуючи вільний вірш і сонет, полярні, але не суперечливі поетичні форми, вона показала, як можуть вони співіснувати, доповнювати одна одну, працювати на сучасний зміст. Нова книжка Майданської “Повноліття надії” відзначається тією ж, уже відомою нам, високою культурою форми й мови, якою так уміє чарувати поетеса. Збірка, одначе, демонструє розвиток цього таланту, тут поруч з ювелірної чистоти сюжетним каноном знаходимо звичайні вірші піднесеного ладу, поруч з верлібрами — оригінальне й цікаве засвоєння форми українських козацьких дум. Софія Майданська з усіх наших поетів молодшого покоління найсильніша саме пануванням над формою, вона знає, що таке влада стилю. В неї не знайдеш словесного несмаку, розхристаності, що їх деякі критики схильні видавати за новаторство лише тому, що неоковирною писаниною відрізняються вірші деяких визнаних “класиків”. Певна річ, самою формою в поезії не осягнеш багато, поезія — це думка й почуття, це створений світ у слові, який неодмінно прагне впливати на реальність, постаючи з неї як її духовне відображення, але тільки той, хто володіє формою, може володіти й вогнем почувань і самим матеріалом духу. С. Майданська — приклад. Книжка відкривається поемою “Полотна”, філософським твором, що малює образ матері, узагальнюючи й розвиваючи його до розмірів незнищенних сил біосу й самого епічного життя. Поема має безліч відтінків і відходів від головної теми, ліричних вставок і т. ін., але все ж сприймається як цілість, як драма самотності і як спів про нездійсненне щастя, як туга за минулими часами. Це — гімн мирові. Філософські роздуми “Полотен” знаходять своє продовження в наступному розділі книжки “Варіації на теми українських дум”, але перед згаданим розділом стоїть дуже конкретний цикл “Земля моїх батьків”, анфілада портретів земляків поетеси, портретів реалістичних, живих і сучасних. Ці земні поезії урівноважують розпливчату небесність деяких творів цієї книжки. Окремий тематичний вузол складають вірші про кохання “А ви були одні, як дивне диво”. Це твори про найінтимніше почування, щемливі, щирі, з блиском написані речі. Знову перед нами зринає образ жінки, яка осмислює силу спопеляючого й неминучого кохання, мучиться його таїною, несправедливістю, але тут же співає хвалу його благородній і животворчій стихії. Фактично всі теми, які зачіпає чи висвітлює С. Майданська в книжці, не нові, але всі вони під її пером оновлені, зматеріалізовані свіжими думками й метафорами. Зрозуміло, книжку С. Майданської можна тільки вітати, чекаючи на чимскоріше її видання”. ІІ Я стежив за публікаціями творів Софії Майданської, але наприкінці 80-х років мене захопила політична діяльність. Першу книжку поезії Майданської “Мій добрий світ”, видану 1977 р., я прочитав, написав про неї, навіть виписав поезії, які мені сподобалися. Спустившись на цілунку дно, закрий очі, щоб не всліпнути від щастя. Спустившись на дно сміху, затули вуха, щоб не оглухнути від радості. Спустившись на дно болю, стисни уста, щоб не застогнати від самоти. * * * Кущ глоду рік чекав свого цвітіння. Минає день, І цвіт вже облетів. Полинула б до тебе, Тільки знову Бажання гомонять мені: — Не квапся. Чим ближче зустріч, Тим розлука ближче. Мене, пам’ятаю, зачарували ще два вірші з тої книжки: “Скриня” і “Співанка про Василинку”. Ці твори мають суто гуцульський настрій. “Скринь” таких бачив я багато в Стопчатові, була така “Скриня” і в моєї матері. Там ховала мати свою дівочу одежину, свої вишивані сорочки і зелені “японські” хустини. А долю Василинки, описану Майданською, я живцем бачив у тих дівчатах і жінках з мого села, що їх поґвалтували “приблуди олов’янолиці”, або постріляли на лісових стежках “визволителі” зі Сходу. Василинка прикривала своїм тілом “різьблені ворота” і “зелені любистки” Карпат, де діяла Українська Повстанська Армія… Моя дипломатична шестилітня служба у Словаччині і в Польщі перервала моє стеження за характером зростання дивовижного, багатогранного, начебто франківського письменницького обдаровання Софії Майданської. Будучи в Польщі, я зустрівся в Познані з професором, літературознавцем місцевого університету ім. Адама Міцкевича Богуславом Бакулою. Він спитав мене, що я думаю про творчість Софії Майданської. Я не міг йому ґрунтовно відповісти, дещо сказав тільки про її перші твори. А доктор Бакула, літературний критик європейського рангу, сказав мені: “Та це ж велика українська поетеса, рівня або й вища за всіх шістдесятників. Як повернетесь додому, дізнайтесь хто вона, напишіть про неї. Обіцяйте мені, що напишете!” Я нічого не обіцяв, але подякував йому за уважне ставлення до української літератури. Повернувшись додому, я знову почав цікавитися творчістю Софії Майданської і її несподіваною діяльністю в галузі театральної культури. Пригадую виставу в Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва, в якій Майданська оригінально представила поему Івана Франка “Іван Вишенський”. По-новому зазвучали слова геніального твору, сучасність наша трагічна появилася в долі великого українського богослова, ченця, що виходить зі своєї печери і ступає по хвилях моря до козацького кораблика як до символу української державності. Сценарії Софії Майданської — тема важлива й окрема. Це — драматична поезія на театральній сцені. Про неї ще скажемо потім. 1979 р. Майданська видає книжку поезій “Долоні Континентів”, де міцнішає осмислення жіночого, вже материнського життя. Розбите світло першої сльози Життя зітре з дитячої долоні І засміється в материнськім гроні Могутньої і чистої лози. У щільниках дозріють голоси Землі кохання і землі розлуки. Я спалахну від первісної муки, Мов княжий круточолий корабель, Щоб радість повернулась до осель І гріла над вогнем закляклі руки. Чи існує і чи може бути десь у поезії сильніший і кращий за цей образ жінки, намальований Майданською? Так думав я, прочитавши цю річ, але тут же, в цій книжці Софії, я прочитав ще декілька таких жіночих сповідей. У вірші “Над склепінням вогню” ми знов побачимо жінку, котра прагне вірного, незрадливого кохання, і відчуває, що Земля набрякає її молоком, і “шорстким” язиком лиже сліпеньке насіння. Але щось таке сталося, що на дикому дні достигала жага, достигала у мушлі блакитній сльоза. По руках, як по ріках, пливла наша ніжність”. Жінка, яка живе в душі Софії Майданської — це геній жіночості, який не боїться відкритися: Ти берег мій, моє ти безбережжя, Ти світло й затінь в пралісі мовчання, де кожне дерево — струна в чеканні. Скажи, мій світе, хто накреслив межі, через які ступити я не смію, чому неторкана, як дзвін, німію? 1981 р. Майданська видає книжку поезії “Похвала землі”. Тут земля кохання і рідна земля Буковина поєднані в одне єство. Поетеса оспівує буковинські світанки, городи, коноплі, тесові лави, кросна, воду з рідної криниці, котру відчуває як “живу і непочату”, од якої жінка, що її п’є, “поринає у родючий сон”. Нічого подібного не тільки в нашій, а й у світовій поезії не було і нема. У цій книжці Майданської, де панує інтимна сповідь, вже появляється така глибока печаль, якої ні в кого з наших великих поетів нема. Ось як пише Софія про своє “Перше кохання”: Я все ставала менша й менша, мов скалка льоду на долоні. У пам’яті твоїй лишилась від мене крапля прохолоди. Ти відвернутись не схотів, як і тоді, коли з потоку ми голі вибігли на рінь. Але тепер ми не сміялись Жінки білили полотно. Ми на траві лежали поруч. Кінця нам не було, як звоям. Кому ж сорочкою ти став? Народженням дітей лірична героїня Майданської марила. У вірші “Народження” пластично, захоплено, сміливо описаний акт появи немовляти — людини, дія, котрої ортодоксальна релігія й медицина вчать боятися, як смертельної муки. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин