З роси й води! “Це наше все. До щему, до сльози”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗
«У чеканні завтрашніх музик»
Слово Просвіти, №46 за 2018 рік
Поет Василь Місевич народився 21 листопада 1941 року в селі Шипинці на Буковині. Середню освіту здобув у вечірній школі робітничої молоді. Працював штукатуром, маляром, арматурником. А демобілізувавшись з армії, — коректором, кореспондентом, завідувачем відділу у Кіцманській районній газеті “Радянське життя” (тепер “Вільне життя”). Заочно здобув вищу освіту. З 1983 до 1987 року — відповідальний секретар Чернівецької обласної журналістської організації. Член Національних спілок журналістів і письменників України. У газетах і журналах друкується з 1959 року. Видав 18 поетичних та три історико-краєзнавчі книжки. Лауреат літературних і літературно-мистецьких премій ім. С. Воробкевича, ім. Д. Загула, ім. В.Симоненка, ім. Зореслава (Степана Сабола), ім. П. Целана. Нагороджений Грамотою Національної спілки письменників України та медаллю “Почесна відзнака”. Окремі з творів перекладалися російською, молдовською та італійською мовами. Живе і працює В. Місевич у рідному селі Шипинці.
Йшла собі. Двадцятивесне диво. Синь небес аж хлюпала в очах... На грудях пручались полохливо Двійко непокірливих зайчат.
Йшла собі. Незаймана, відкрита. Нічия ще... мамчина іще.. Пляж завмер в чеканні, мов корида. Тамував солодкий в серці щем.
Йшла собі. По молоденькій хвилі, По густих розмовах, наче ртуть. Прут зітхав у млосному безсиллі: “Украдуть. Їй-Богу, украдуть”.
* * * Пізня осінь — скрипка Страдіварі І болить, і плаче, і зове. Вітер змерз, як циган на базарі, Гріє руки в листі. Бо живе В цім великім і крутім огромі, Де любов, і згода, і сльоза. Он вікно. Навпроти. В тому домі...
В білій шибці жінка, як лоза. Добра жінка з добрими очима Одиноко пальці в тиші мне. Хто вона? Покинута дружина? Жде когось? Можливо, і мене... Висне ніч і хмари виснуть карі. Пізня осінь... скрипка... Страдіварі...
* * * Ця річка край шляху — співуча телинка. І хилиться вухом до річки трава. А обрій вечірній — над полум’ям ринка, А місяць тонкий, як дівоча брова.
Є слово і крила. В росі, на барвінку... Є парус шовковий і вірне весло. Ти бачиш, князівно, любов моя, Жінко, Цілуються квіти в селі й за селом.
Цілуються квіти. Зелені й червоні... На хмарі високій цвітуть солов’ї. Нам треба іти. Ще в п’янкому полоні В обнімку стоять голуби і гаї.
Ще луг синьоокий медунками стелить, І пробують води найперший свій крок. Нам треба іти до пахучого хмелю, До білого голосу білих скрипок.
* * * Вітер теплий, аж липкий, мов з клею. Ось туркоче на крилі бджоли. Ще ріка не починалась з глею, Ще у скрипки струни не росли.
Був четвер... субота чи вівторок. І зіниці ангела вгорі. Чорне плаття ночі. Білий торок Молодої в небесах зорі. Та зоря молочним глеком пахне, З темноти сукоче воловід — І в отави коні йдуть по пахви, І не коле небо більше глід. Тільки чути: виростають струни, Й “до-ре-мі” лягає на язик. Все мовчить, як за плаями груня, У чеканні завтрашніх музик.
* * * Шепоче лист. М’яка хода Моя й твоя. І тут, і в лісі. Додому проситься вода, Й тумани гнізда в’ють у стрісі.
Співалось... стихло. Журавлі Далеко, там... Як нитка ґноту. Мовчать цимбали. Скрипалі Виводять ще останню ноту.
Йдемо із ночі до зорі. Краєчком тиші, поруч з Богом. Патлате прядиво вітрів Намокло стелиться під ноги.
І я, і ти. І неба дах, І ангел гріє в небі звізди... Шепоче лист, м’яка хода, Лише туман зітхає в гніздах.
* * * Як піду... як піду... не вернуся На світанку, при тихій зорі, — Посадіть моє серце ви русе Край співучих шипинських доріг.
Як піду... як піду в темні ночі, У неходжені далі... у ті... Залишіть мої втомлені очі На калиновім листі густім.
Як піду... як піду у розлуку — Лиш туман, лиш туман, як овес... Намалюйте мої білі руки На блакиті шипинських небес.
Як піду... як піду барвінково У далекі і вічні літа, — Запишіть моє зболене слово На весняних коверцях отав.
Як піду... як піду ... не вернуся.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
