З роси й води! “Це наше все. До щему, до сльози”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗
Василь МІСЕВИЧ: Василь МІСЕВИЧ:
Слово Просвіти, №46 за 2018 рік
* * * Стомились в полі косарі. Скосили просо. Крислатий сонях на горі — Сільський філософ. Один-одніський, наче перст, В крутім огромі. І тиша тиш. На сотню верст — Глибока втома. Думок у соняха — без меж. На те й філософ. Люблю подумати я теж, Думки, мов оси, Обсядуть роєм, як борги, А я міркую: Чому в нас випали сніги, Чужі — літують? Світами доля повела Синів і дочок... Чому так густо край села Ростуть горбочки? Червоний обрій від зорі, Червоні роси. Присів, мовчу. А на горі Мовчить філософ.
* * * В очі дивляться сонно Карпати. Ми малі, як пелюстка весною. Нам не треба кудись поспішати, Заночуєм на квітці з бджолою.
Як нахмурить чоло небо русе, Розхвилюються трави і плеса, Нас накриють крильми дикі гуси, І заграє в сопілку Телесик.
Стихне нічка пахка, чорноброва, Ляжуть гори, дерева і жито. Ми до ранку не вимовим слова — Можем бджілку, що спить, розбудити.
* * * Вечірня мла. Вогні червоні. Пелюстя біле. І весна. Немов на смузі прикордонній, Така навколо тишина.
Одна ідилія. Над краєм Спинила біг найменша мить. Я тишу пальцем ледь торкаю. Ні звуку з вуст. Напевне, спить.
Ступаю м’яко. Місяць диском Вгорі кружляє. Довга путь. А десь отам... ну зовсім близько Зітхають діти. І ростуть.
* * * Ріка біжить, не вернеться ріка. У неї хвиля сіра, аж зелена. А поруч — скирта. Кругла і пухка, Немов живіт сільського бізнесмена.
Рясних полів маячать хоругви, Їх тепла тінь рахує дні минулі. Лікуймо серце леготом трави І допотопним голосом зозулі.
Й любім цю мить, її земні дари. Вони прості і мудрі, наче Ванга. Затихло небо. Зорями згори Гаптує темінь наймолодший ангел.
Весняний подих та озон грози, Гнучкі плаї, долин пахучі ніші... Це наше все. До щему, до сльози. Тут жити й помирати веселіше.
* * * Тут заслухані в серпень зеленим гілляччям сади, І синиці прудкі прогортають крильцятами крони. Тут столітня кора випробовує голос і дзвонить, І чекають мене на світанку дозрілі плоди. Впало яблуко враз на тонку, як волічка, стеблину. Сколихнула луна теплі вії води й ковили. Я у серпні стою. Медом дихає білий налив, І світліє душа, і віщує усміхнену днину. Це князівство — святе. Його літо в долонях зігріло На ґрунтах молодих, на співучих коверцях трави. Світять небові й сонцю зелених дерев корогви, І на плечі мені плід кладе своє втомлене тіло.
* * * Краплина — дзень. Здригнулись вії. Роса на віях чи сльоза? Сади в зелених картузах, І білий шепіт білих лілій.
Навіщо ми? Слова не гріють, Хоч їх ніхто ще не сказав. Краплина — дзень. Здригнулись вії. Роса на віях чи сльоза?
У травах вечір тихо мліє, І ти тоненька, як лоза. Гудок і потяг. Дим звиса І тане... тане... даленіє... Краплина — дзень. Здригнулись вії.
Дівчина на Пруті На отаву скинула сорочку… (Боже мій, лілеєчко тремка!) По піску... По білому пісочку Молода, цнотлива, аж гірка. Йшла собі. Горіло пахко тіло, Наче спрага, наче перший гріх. Гомоніло берегом, летіло. Чебрецево лащилось до ніг.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
