Незабутні “Людина повинна своє світло віддати іншому”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
На високих духовних орбітах Про трагічну долю критика і літературознавця Івана Миронця
Слово Просвіти, №46 за 2018 рік
Роман Лубківський залишився в нашій пам’яті! Левко Різник. Форум Романа Лубківського. — Дзвін. — 2018. — №8. — С. 29-98.
Він жив на високих духовних орбітах і сповідував непохитний етичний закон: “Людина повинна своє світло віддати іншому”. Він відчував красу літератури, неповторність природи і моральну чистоту людських стосунків. Він “світився” вогнем натхненної літературної праці і згорів у полум’ї тоталітарної інквізиції 20—30-х років.
Річицького. Ілюстрації В. Седляра. Х.-К., 1931, 2-е вид.1933. Іван Миронець разом з Михайлом Новицьким, Олександром Дорошкевичем та ін. брав участь у його підготовці. З нищівною критикою цього видання виступив приятель по аспірантурі Івана Миронця — Євген Кирилюк (“Літературна газета”, 1933, № 23, “Життя й Революція”, 1934, кн.1), який назвав автора передмови й упорядників цього “Кобзаря” “активними контрреволюціонерами”, книга невдовзі була заборонена. На жаль, при перевиданні цього “Кобзаря” в 2009 і 2013 роках франкомовну статтю Івана Миронця упустили. Літературознавчий доробок Івана Миронця величезний і яскраво новаторський за своєю суттю. Йому належать теоретичні статті: “До питання про об’єкт літературної критики” (“Критика”, 1929, ч.1), дві вступні статті “Формально-стильові особливості українського літературного процесу 90-900-их” і “З історії літературних взаємин” до антології “Прозаїки 90-900-х. Х.-К., тт.1 і 2), розвідка “Фата-Морґана в основних стильових виявленнях” (зб. “Коцюбинський”. Х., 1931, т.1), ґрунтовні передмови до видань (напр., до книги Архипа Тесленка “Вибрані твори”. Х.-К., 1929, повісті Олексія Плюща “Великий в малім і малий у великім”. К., 1930), нарис “Твор-
Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес-центру наукової журналістики ЗНУ НАНУ, член НСПУ і НСЖУ
Чим характерна повість-сповідь Левка Різника? Розповідаючи про діяльність Романа Лубківського як керівника Львівської організації, і як письменника і громадського діяча, він подає картину творення письменницького світу на базі формування позитивної української держави. Справді, Роман Мар’янович, “мав рідкісну властивість скоро наводити контакти з будь-яким бонзою із “найвищих ешелонів…” Не нітився перед авторитетом, а моментально знаходив таку форму вислову, що його відразу сприймали з належною повагою, — розповідає про голову письменницької організації Левко Різник, зокрема, коли йдеться про реставрацію приміщення спілчанського на Крушельницької, 17. Так, Роман Лубківський вмів спілкуватися з людьми: і з письменниками, і з людьми з владних коридорів, із гостями з різних країн, які відвідували Львів, Україну. А головне — його зусиллями відбудовано садибу батьків Маркіяна Шашкевича в Підлиссі, де відкрито Меморіальний музей Шашкевичів, постав поважний пам’ятник Маркіянові та Музею “Русалки Дністрової” у дзвіниці-вежі церкви Святого Духа. А ще — вагоме слово Романа Лубківського у справі встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові у Львові, у відновленні Музею-садиби батьків Івана Франка у державному історикокультурному заповіднику “Нагуєвичі”, увінчання постаттю у граніті Івана Франка на початку нагуєвицької дороги, створення повноцінного чість В.Стефаника” (К., 1929), розпорошені в періодиці статті про твори Олекси Слісаренка, Олександра Шишацького-Ілліча, Олексія Плюща, рецензії на нові книги Василя Стефаника, Тимофія Бордуляка, Наталі Кобринської, Антона Крушельницького, Івана Савченка, Гео Шкурупія, Леоніда Чернова-Малошийченка, переклади (з рос. Пантелеймона Куліша “Шукачі щастя”. К., 1930). Згодом науковця звинуватили в “антимарксистських збоченнях”, що змусило його опублікувати статтю
Музею-садиби Богдана-Ігоря Антонича у селі Бортятин Мостиського району, “відкриття” Антонича для української і світової культури разом із Іриною та Ігорем Калинцями і ще багато чого. З розділу “Епохальний 1991 рік. Смертельні конвульсії “імперії зла” читач дізнається про похід Романа Лубківського у Верховну Раду, де була створена патріотична група “Народна Рада”, про політичні події як у Львові, так і загалом в Україні, про опікування ним постаті видатного українського поета й художника Святослава Гординського. Працюючи 18 років у Республіканському видавництві “Каменяр”, 10 років на факультеті журналістики ЛНУ ім. І. Франка, постійно зустрічав Романа Мар’яновича на різних заходах. Пам’ятаю, як було у Спілці. Нею керували конкретні письменники, зокрема Левко Різник, і завжди можна було спостерігати, як Роман Лубківський підказував, що бажано було б ще зробити чи в творчому, чи в громадському плані. Мені вдалося також побувати у вересні 2015 року в складі письменницької організації на відзначенні 80-річчя сестри Орисі в рідному для Лубківських Острівці на Тернопільщині. Про це також детально розповідає Левко Різник. Останні кілька місяців 2015 року ми з Романом Мар’яновичем майже щодня зранку телефонічно контактували. Пам’ятаю, що в одній з розмов я вже вкотре нагадав співрозмовникові, що “життя коротке і смішне. А старість — довга і чудова”. Роман Мар’янович розсміявся і сказав, що, очевидно, це так і є… А через кілька днів після нашого повернення із Острівця Романа Лубківського не стало…
“Биймо по своїх помилках. Порядком самокритики” (“Життя й революція”, 1931, кн. VIII) і каятися у своїх “гріхах”. Переслідуваний, він виїжджає з Києва, якийсь час працює доцентом Кам’янець-Подільського інституту соціального виховання і Дніпропетровського педагогічного інституту, професором Криворізького, а з 1935 року — Миколаївського педінститутів. У жовтні 1937 року заарештований як “активний учасник контрреволюційної терористичної організації”. Він розділив долю побратимів, ініціаторів “Кобзаря” 1931 і 1933 років — Андрія Річицького і Василя Седляра. 28 грудня 1937 року за вироком “трійки” органів НКВС Миколаївської області Іван Миронець був розстріляний. Реабілітований 1967 року. Науковий доробок Івана Миронця утверджує гуманістичну місію літератури, ученому не властиве утилітарно-спрощене та ідеологічно-заангажоване тлумачення художніх явищ. На граничному-короткому відтинку свого життя він з великим артистизмом показав роль творів Шевченка і всієї української літератури в світлі історичної долі народу, розкрив нові якісні прикмети національної літератури ХІХ—ХХ ст. Він був ученим нової формації, особою широкої шкали духовних якостей і моральних поривань. Наша нинішня ретроспекція в його життєпис — це апеляція до майбутнього: науковий доробок вченого має бути поглиблено вивчений незалежно від оцінки “лицарів” перестраховки, бо він значно розширив проблемні обрії української літератури.
Група студентів, випускників літературного факультету Криворізького педінституту. 1934 рік. По центру в першому ряду — професор Іван Миронець, крайній ліворуч — доцент Володимир Дорошенко, згодом завідувач кафедри загального мовознавства Ніжинського педагогічного інституту
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
