Мова єдина · “Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мовою батьків, було соромно говорити?!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
Не розумієте, як то воно – жити без мами
Слово Просвіти, №46 за 2020 рік
Любов ФИЛЕНКО
Що на думці? Мова. Цікаво, чиє країна, жителі якої соромляться розмовляти державною мовою, а як і розмовляють — то сприйма# ють це як своєрідний протест? А у нас так було. У мене осо# бисто. Більш ніж пів життя. Та і зараз інколи. Мені років тринадцять, приї# хала до старшого брата у Харків. Моє тверде “що?” його гнітить, він намагається виглядати без# пристрасним, та раз у раз про# сить: “Ну гавари уже нормаль# но”. Нормально — це хоча б “шо”. Я — підліток, у мене вік та# кий, бунтівний, і я “щокаю”. Лю# ди у транспорті дивляться косо: “От, село приїхало!” Дев’ятий клас. Зустрічаю на зупинці однокласницю, котра після восьмирічки подалася у полтавське ПТУ, вона вже “што# кає”. Її сільська українська густо присмачена полтавськими місь# кими русизмами. Молодь сама поміж собою сміється над тою міською говіркою — та старанно переходить на неї. Бо попробуй, скажи у тролейбусі “Передайте на квиток, будь ласка!” — тебе таким поглядом зміряють, так шикнуть про село, що понаїхало тут, миттю перейдеш на руську. До росій# ської тій мові далеко, але це і не суржик. Це намагання відірвати# ся від села і пристати до города. Перший#другий курс україн# ського відділення Дніпропетров# ського держуніверситету. Ми — майбутні сільські вчительки. Це дівчата з російського та романо# германського відділень мріють про міські школи, технікуми, або ще престижніше — роботу переклада# ча. Ми не тішимо себе ілюзіями — і як протест, непокора, оце ось мо# лодече “нате вам!” — звучить наша українська у транспорті, на вулиці,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
