“Хто я? Скажи мені: хто я? Де земля моя? · Тут чи там, чи може десь у далекому світі? · Скажи мені? Дай відповідь. Мовчиш…”. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗
Катерина МОТРИЧ. Кого обрали зорі, той долає терни
Слово Просвіти, №46 за 2020 рік
Місячна розмова Не пишеться. І ночі наче половецькі коні. Як табуни. Їх половецький князь в степи жене. І місяць упівповні спочива на підвіконні, Аскет-монах десятки літ вивчає все мене.
— Старієш, — промовля, —
а я за тиждень — молодик.
Не маєте того, що я над вами маю. Я бачу ваші душі і до вас я звик, Я у піснях купаюсь ваших, як у ріках раю.
Ти мені виспівала тисячі пісень На гілці вишні, як пташа, співала, А Муза рвала вишні у поділ і сяяв Божий день. В твої пісні себе й мене зачарувала.
Отак ми втрьох у цім човні й пливем. Я, постарівши, знову молодію. А юна Муза заведе тебе то в пекло, то в Едем, То у зневіру кине, то в надію…
І вибрала тобі вузьку та крем’яну дорогу, Ті, що в Фаворі вбрід ідуть і навмання Я чую ночами ти молишся все Богу, Як просиш Україну повернутись з вигнання.
Твоя любов до неї — суща кара. А вона зраджувала вже тебе не раз. Це скописько ще не хліби, лише опара І з нього випече бодай окраєць тільки час.
Не рви душі, — гукаю тобі знов. Московський дух і кров зайшли у ваші гени. Пригадуєш: правує на Землі вода та дух і кров, Ці троє розривають Україні вени.
У москаля горить під лаптями земля Того він на чужі століттями втікає.
У болотах бісиця народила москаля — Відтоді він Вкраїну до хреста і прибиває.
Московська ніч, повір, колись мине. Та довго тіні тьми терзатимуть Вкраїну. Колись вона і їх, як пил з долонь здмухне. Коли у своїх душах подолаєте руїну.
І Небо бачить, як зелена усеїдна сарана Дотлумлює поля, сади, городи. Як Україна у ріці шукає й не знаходить дна, До горла підійшли їй потопельні води”.
Отак текла та місячна розмова, Отак і ніч кудись збігала, як ручай. Зоря Вечірня і зірниця світанкова Привітно усміхнулись — підпалили небокрай.
І місяць відкотився вдалину, І ластівка зі мною привіталась. Явилась Муза з оберемком полину: “Прости, волошки й маки не тобі дістались.
І не тобі осанна і Фавор-гора, Маленька грудка з неї на долоні. Сяйнула усміхом і словом: “Будь, мені пора! Прости. Втомилась. У вас меди навіть солоні”.
“В них сіль утрат, — їй кидаю услід, — Це за синами плачуть квіти-медоноси. Вона вже в небі, як комета, як болід. Творець з своїх криниць вже воду носить.
У печах наших вже пала вогонь, Опара є, тож на хліби будем багаті. З Його любові і з Його долонь Зійдуть ще короваї в нашій хаті”.
Монолог Ну, що Богдане, Йване, всі великі-яснолиці! Як там у вас ведеться зазвичай? Ваші дороги і вершини захопили ниці, Чи видно вам позеленілий рідний край?
Мо, ви повідаєте нам нашу таїну? Що печеніги, половці, хозари в теремах? Що яничари на шматки січуть Вкраїну Що фарисеї й садукеї обернули все у жах.
Синедріон і полчища пилатів та іуд Зухвало витанцьовують на цій руїні. Це, мо, прийшов до краю Страшний Суд, А ми наївні все волаєм: “Слава Україні!”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
