Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Кіноспогади · “Цензура не дрімає. От і ріжуть, ріжуть по живому. І вирізають найправдивіше, найжиттєвіше, найяскравіші, може, й найхудожніші моменти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На плацдармах творчої свободи

Слово Просвіти, №46 за 2020 рік

Українські фільми, прем’єри яких відбулися останнім часом, такі різні за жанрами і несхожі, все ж мають дещо спільне: багато хто з тих, хто створює українське кіно ХХІ століття, засвоїли і творчо розвивають досвід своїх попередників — творців українського поетичного кіно з його притчевістю, візуальною виразністю, сюрреалістичністю, увагою до українських традицій і звичаїв. А були ж часи, коли українське поетичне кіно оголошували то ідейно шкідливим, то взагалі неіснуючим… Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО), м. Полтава Українського поетичного кіно “нє било, нєт і нє будєт” Пам’ять – дивовижний феномен: ти можеш забути те, що було вчора, але рап# том з її глибин у всіх подробицях може спливти щось побачене#почуте півстоліття тому. Дуже часто це пов’язано з тодішніми твоїми сильними емоціями – позитивни# ми чи негативними. Ось так час від часу мені непрохано пригадується день 46#літньої давнини, ко# ли я вперше зблизька побачила Щербиць# кого і була шокована тим, кого і як він “громив” за ідеологічні збочення у своїй промові. Мене ошелешило вже перше слово промови Щербицького на ідеологічному хуралі: він читав свою доповідь росій# ською! Ми в Полтаві до такого за секрета# рювання Федора Моргуна не звикли, при ньому в обкомі КПУ лише відділ промис# ловості шпрехав “на общєпонятном”, інші працівники спілкувалися рідною. (Хоча зросійщення набирало обертів і в наших краях). Слухала я Щербицького і ще одно# го “нєудобоварімого тормоза”, Маланчу# ка, 4 жовтня 1974 року на зборах активу ідеологічних працівників партійної орга# нізації республіки. Окрім того, що найвища посадова осо# ба УРСР говорила чужою мовою, неприємно вражало і те, яким за# нудним голосом вичитував Щер# бицький те, що йому написали підлеглі. Здавалося, ніби він якась заведена лялька. Аж раптом серед того чужомов# ного потоку компартійних штам# пів до мого слуху долетіла… назва газети, де я працюю, – “Комсомо# лець Полтавщини”! Ого, нас роз# пинають за ідеологічні помилки! Газета посміла згадати напрямок в українському кінематографі – пое# тичне кіно! І ось вердикт партійно# го бога, чи божка, чи боввана: “У нас нє било, нєт і нє будєт нікако# ва другова мєтода, кромє мєтода социалістічєского рєалізма…” Отакої! А як же реальне поетич# не кіно, яке промовляє до української душі так рідно, суголосно, вивищує її над буд# нями, над розпачем, над втратами і пораз# ками, дає надію на те, що добро, жертов# ність і любов переможуть зло?.. Що, маємо відректися від “Тіней забутих предків” Па# раджанова, “Камінного хреста” і “Захара Беркута” Леоніда Осики чи “Білого птаха з чорною ознакою” Юрія Іллєнка?.. Та це ж найкраще, що ми бачили останнім часом! Яка ж публікація викликала такий гнів партійних бдунів? Це рецензія “До високої простоти” режисера Юрія Ляшенка на фільм Василя Ілляшенка “Новосілля”, надрукована в “Комсомольці Полтавщи# ни” 21 вересня 1974 року, точніше, її поча# ток: “Кілька років тому український кінема/ тограф кількома фільмами дав могутній сплеск свіжої хвилі в кіномистецтві. Ці фільми назвали “поетичним” кіно, вони об’єднали режисерів у “школу”, сформулю/ вали її особливості в кілька характерних рис: зведення сюжету до притчі, відмова від психологічних характеристик, акцент на зображальних компонентах, тяга до етног/ рафізму, до екзотичного матеріалу і т. ін. Невідомо, чи стане фільм “Новосілля”, який зняв В. Ілляшенко на кіностудії імені О. П. Довженка, поруч з фільмами цієї “школи”. Та поетична картина (мабуть, дру/ карська помилка, треба поетичність кар/ тини. – Г. А.) незаперечна, вона легко про/ никає в серце людини і полонить його”. Здавалося б, що такого антирадянсько# го, “буржуазно#націоналістичного” в цих рядках, що треба зараховувати їх до ідеоло# гічних збочень і вписувати критику в до# повідь Щербицькому? Але маємо розуміти весь контекст, а також знати передісторію появи цієї рецензії у полтавській молодіж# ці, тоді одній з найкращих в Україні. Отаке було кіно серед літа 1974 року! 1974 року в нашій області головний ре# жисер Василь Ілляшенко, уродженець Полтавщини (нині його рідне село Чехівка належить до Чорнобаївського району Чер# каської області), оператор#постановник Юрій Гармаш (теж наш земляк, родом із Ковалівки Шишацького району) знімали фільм “Без любові не можна” (у прокат він вийшов під назвою “Серед літа”, бо цензу# ра зарізала любов). Дізнавшись, що в наших краях зніма# ють фільм, редактор “Комсомольця Пол# тавщини” Павло Клименко послав у від# рядження до знімальної групи досвідчену і високопрофесійну журналістку Зінаїду Мироненко. Тож 1 вересня 1974 року газе# та надрукувала під рубрикою “Фільм зні# мається на Полтавщині” її розповідь, озаг# лавлену “Без любові не можна”. Авторка розповідає, як фільмуються тривожні кад# ри, коли бульдозер насувається, щоб ви# корчувати могутнього дуба#красеня (цей велетень, якому понад 750 літ, красується й нині у Великій Багачці, ми з чоловіком якось фотографувалися біля нього). Жур# налістка цитує слова головного режисера, “Пропала грамота” оператора#постановника, акторів Костян# тина Степанкова та Богдана Ступки. І за# вершує таким промовистим абзацом: “Йдуть зйомки нового фільму. Незаба/ ром його герої з щирою переконаністю, всіма своїми вчинками, поведінкою, життям ска/ жуть глядачам: без любові не можна, без лю/ бові до життя, до землі, до людини, до спра/ ви, яку робиш… А сьогодні своєю працею, натхненням, невтомним пошуком цю істину підтверджують митці, чудові люди, що з ве/ ликою любов’ю працюють над фільмом – з любов’ю до справи і до людей”. Розповісти про те, що з цими чудовими людьми і їхнім творінням робили партцер# бери, Зінаїда Мироненко змогла лише в незалежній Україні. У газеті “Полтавський вісник” № 50 від 12 грудня 2008 року під рубрикою “Полтавська “Кіноскарбнич# ка”” вона опублікувала матеріал “Серед літа”, де розповіла і про деякі гумористич# ні подробиці спілкування з творцями фільму, і про те, чого не могла висвітлити у публікації 1974 року. Журналістка цитує слова Костянтина Степанкова: — Не надто сподівайтеся розгово/ рити Ілляшенка. Він загалом – люди/ на в собі. Може, це трохи й від натури. Та є й інші причини. Йому дуже близь/ ке село з його проблемами. Тому й узявся знімати таку стрічку, знімати щиро й правдиво. Але… Цензура не дрімає. От і ріжуть, ріжуть по живому. І вирізають найправдивіше, найжит/ тєвіше, найяскравіші, може, й найху/ дожніші моменти. Та й недолюблює Василь Васильович вашого брата – журналістів. Іноді пишуть поверхово, судячи категорично про те, чого не ро/ зуміють. Іноді аж соромно від, вибач/ те, щенячого захоплення… “На щастя, пророкування Костян/ тина Петровича не збулося, — пише Зінаїда Мироненко. — Василь Васи/ льович майже всі перерви віддавав ме/ ні. Ми ходили доріжками довкола стадіону, і він говорив про наболіле – про село і свій фільм. Чи то для нього настала година, коли необхідно виговоритись, чи то відчув спорід/ нену душу (адже я родом із села і на той час, працюючи в газеті, встигла багато що поба/ чити і зрозуміти), але розмови наші були до/ сить відвертими”. Статтю#спогад журналістка завершує підрозділом “За кадром”: “Перечитуючи публікацію 35/річної дав/ ності, розумію, що мала б сказати більше, копнути глибше, але тоді боялася необереж/ ним словом зашкодити людям, які мені дові/ рилися. Проте мене чекав приємний сюр/ приз: перебуваючи в Полтаві, довженківці завітали й до нашої редакції. Від них дове/ лося почути: — Василь Васильович, як і всі, задоволе/ ний тим, як ви написали. Ми обов’язково запросимо вас на студію благословити стріч/ ку в прокат. Якщо, звісно, її приймуть. Стрічку зі скрипом прийняли. І на студію мене запросили. Однак наш скромний “бан/ кет” у вузькому колі, до якого при/ єднався й Олександр Білаш, який написав музику до фільму, не став тріумфальним: його творці більше сумували, ніж раділи, бо від знятої стрічки мало що лишилося. На кіно/ екрани фільм потрапив з численни/ ми рубцями від ножиць цензури, які фактично понівечили роботу мит/ ців… Та й це ще не все. Деяким учас/ никам знімальної групи таки “перек/ рили кисень” — тривалий час не да/ вали дозволу знімати, фактично зро/ бивши їх безробітними”. Зінаїда Мироненко цитує фрагмент інтерв’ю з Юрієм Гарма# шем, яке знайшла в інтернеті і в якому митець розповів про переслі# дування, яких зазнав від компартій# них чиновників — ненависників україн# ського поетичного кіно: “Після цієї картини (“Серед літа”) мені рік не давали працювати. Річ у тім, що в ній було багато кадрів із жовтим і блакитним… Я знайшов місце, де стояла стара хата, а бі/ ля неї – чимала поляна, де цвів жовтий ко/ ров’як. Мати стояла серед цих квітів, а до неї йшов син з волошками. Актриса Ірина Шевчук у голубій сукні бігала по жовтому полю рапсу. Так вийшло без умислу, бо тоді про незалежність України навіть не можна було й подумати. Просто гарне поєднання кольорів – жовте з блакитним. Або таке: ма/ тері сняться її сини, одного з яких грав Бог/ дан Ступка. Уві сні вона бачить на зеленій траві вишитий рушник, по якому повзе змія. При перегляді картини в Держкіно один з ке/ рівників цього відомства каже: “Розуміємо, що рушник – образ України. А що ви хотіли цим сказати – хто повзе по Україні?”. Васи/ ля Ілляшенка звинувачували ще багато в чо/ му. Наприклад, голова радгоспу Рубан, яко/ го грав Кость Степанков, мав коханку і по/ зашлюбну дитину. А нам: “Хіба таке може “Криниця для спраглих” “Серед літа” трапитися з передовим головою?!”. Після цього, щоб добре затямив “науку”, мені, наприклад, рік не давали знімати. Запро/ шення надходять, а партком забороняє…” “Отаке було кіно серед літа 1974 року”, — завершує журналістка свою розповідь. Закручували пута до попереднього рівня Чому ж поетичне кіно опинилося під такими жорстокими ударами компартій# них керманичів? Якщо почитати те, що “товариш В. В. Щербицький” вичитував з аркушів на згаданих зборах активу (преса друкувала загальники з його промови в пе# рекладі РАТАУ), то зрозумієш, під яким пильним наглядом були ті 500 кінематог# рафістів, що їх згадано у виступі. Бо ж “не можна послаблювати увагу до класового, інтернаціонального виховання трудя# щих”, а вестися воно має так, щоб “інтер# націоналістські ідеї, які оволодівають ро# зумом”, підпорядковували собі переко# нання і перетворювалися, “за висловом К. Маркса, в “узи, з яких не можна вирва# тись, не розірвавши свого серця…”. Перекладачі залишили слово “узи”, хо# ча українці в цьому контексті вживають слова “пута”, “кайдани”, “ланцюги”. У по# ру хрущовської відлиги пута трохи ослаб# ли, передусім завдяки викриттю культу особи Сталіна та визнанню незаконності деяких репресій, і ось належало знову зак# рутити ті пута до попереднього рівня. Тож на зборах активу підкреслювалося, що “по# силення ідеологічної боротьби в умовах розрядки міжнародної напруженості вима# гає від усіх ідеологічних кадрів <…> послі# довно, наступально і переконливо викри# вати буржуазну і ревізіоністську ідеології, націоналізм і сіонізм” (зі звіту РАТАУ “Ростити й виховувати ідеологічні кадри”). Отож тим “ідеологічним кадрам”, до яких зараховували і 500 кінематографістів, партійні бонзи не збиралися прощати ін# тересу до правдивої історії українського народу, його звичаїв, ментальності, куль# тури, ба навіть до краси природи нашої землі – блакиті неба і золота полів, Кар# патських гір і потічків, степів, де поміж ви# жовклої під сонцем трави уперто квітне щось блакитне... Тож, приміром, “Крини# цю для спраглих” Юрія Іллєнка, зняту 1965 року, не пускали в прокат 22 роки! Іллєнко вважається рекорд# сменом за стрічками, які заборо# няли, – їх було сім. Як порахував цей талановитий режисер, 18 років він був у роботі, а 32 – безробіт# ний. Список українських фільмів, які забороняли в 1970#х, довгий, це окрема тема, але кілька згадаємо. Зняту на Полтавщині стрічку “Пропала грамота” (1972 рік) по# казали тільки через 12 літ. Надто “поетичного” режисера Віктора Греся взагалі усунули від роботи над фільмом, доручили режисуру Борисові Івченку. Але й те, що зро# бив Івченко, не влаштовувало. Ко# зацький марш при в’їзді козаків до Петербурга прибрали, німецький акцент російської цариці також…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин