Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп · “Розвиток справжнього українського кіно ХХІ століття ретроградам уже не зупинити!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

«АТЛАНТИДА» – перше враження Чистий артхаус, наче чистий спирт

Слово Просвіти, №46 за 2020 рік

Заборонили “Совість” Володимира Де# нисенка, “Довгі проводи” Кіри Муратової, “Білі хмари” Ролана Сергієнка… Фільм “Серед літа” Василя Ілляшенка ризикував опинитися в цьому списку. І ре# цензія Юрія Ляшенка була спробою довес# ти партійним церберам, що Василь Ілля# шенко – талановитий режисер, він зняв гарну стрічку “Новосілля”, а звідси випли# вало, що до нової його роботи не варто так прискіпуватися… Висловив Ляшенко і де# які зауваження – щоб не сказали, що зах# валює колегу, з яким працює. Але цербери однак зняли ґвалт, бо натяк вони зрозумі# ли, а те поетичне кіно сиділо їм у печін# ках… “Наше діло дзвонити…” З вірою в “Наше діло — дзвонити”, в безсмертя українського духу творилося ук# раїнське поетичне кіно. І хоч режисери та сценаристи мусили вибудовувати сюжети так, щоб цензура не поставила хрест на стрічці остаточно, а їх не заслали “в Сибір несходиму”, але глядач уже навчився сприймати підтекст. І залишалися з нами назавжди кадри з “Білого птаха з чорною ознакою”: слова Ореста – вояка УПА про те, що нам не по дорозі ні з москалями, ніз німцями, і останній його танок з Даною; і те, як регоче москаль, коли брат дає бра# тові#українцеві ляпаса; і лелека, що впій# мав змію; і слова отця Мирона: “Наше ді# ло дзвонити. А буде світанок чи ні – це вже Його діло”. Так само промовляв до наших сердець і свідок багатостолітньої історії українсько# го народу, той могутній багачанський дуб, на захист якого перед бульдозером ставала тендітна вчителька, – кадр із порізаного# понівеченого, та все ж поетичного фільму Василя Ілляшенка. …Минуло майже півстоліття. Час довів абсурдність і нелюдяність комуністичної ідеології, жорстокий, геноцидний харак# тер тих вимог і звинувачень, які суслови – щербицькі – маланчуки висували україн# ським митцям, зокрема кінематографіс# там. Канув у лету “мєтод социалістічєско# го рєалізма”, а українське поетичне кіно – на злеті! Воно, ясна річ, змінилося, може, критики#кінознавці називатимуть його по#іншому, але для нас, глядачів, примі# ром, “Толока” Михайла Іллєнка, прем’єра якої відбулася в серпні 2020#го, – це укра# їнське поетичне кіно ХХІ століття: фільм# притча про незнищенність українського духу, українського ладу і звичаю… Тож усе сталося прямо протилежно то# му, що твердив Щербицький восени 1974 року, оголошуючи українське поетичне кі# но неіснуючим і критикуючи газету “Ком# сомолець Полтавщини” за те, що посміла його згадати. Отож, залишається повторити слова отця Мирона з “Білого птаха з чорною оз# накою”: “Наше діло дзвонити…”. Або сло# ва отця Віталія із серіалу “І будуть люди”, знятого за творами нашого земляка Анато# лія Дімарова, прем’єра якого на СТБ від# бувалася у дні, коли пишуться ці рядки: “Майте храм у серці”. Нове покоління ук# раїнських кінематографістів засвоїло дос# від попередників – творців поетичного кі# но і, не вгашаючи духа, маючи в серці храм любови до рідного народу, тримає свої плацдарми Свободи, і політичної, і твор# чої… Якби ще нашим державцям усіх перез# мінок такого ж розуміння того, що важли# ве для нації, – щоб не урізали фінансуван# ня кінематографічної галузі, як робить ни# нішня влада, не скасовували результати вже проведених пітчингів, усвідомлювали, що не можна виграти ні збройну, ні інфор# маційну війну з країною#окупантом, якщо на телеканалах крутитимуть то старі прос# талінські московсько#совдепівські філь# ми, то серіали з прославлянням російської зброї чи російських бандитів, то низькоп# робні поробки#комедії, де з#за побутових жартів раз у раз висуває носа совківська ідеологія замовників і виконавців проєкту. …А крапку в цій статті я ставлю, побу# вавши на прем’єрі фільму Олександра Де# нисенка “Тарас. Повернення”. Перед внут# рішнім зором спливають його кадри, згаду# ються всі інші кінопрем’єри, на яких побу# вала останнім часом, і в душі міцнішає віра: розвиток справжнього українського кіно ХХІ століття – різножанрового, динаміч# ного, глибоко психологічного і поетичного – ретроградам уже не зупинити! Леся ВОРОНЮК Коли побачила лише трейлер фільму Атлантида / Atlantis режисера Валентина Васяновича, відразу відчула — це буде вра# жаюче кіно про війну. Уважно стежила за фестивальною історією цієї стрічки і раді# ла кожній перемозі. Фільм цілком заслу# жено зібрав і продовжує збирати усі найві# доміші кінонагороди світу. Більше того — “Атлантида” номінується від України на “Оскара”, і я дуже сподіваюсь, що врешті саме цей фільм привезе нам найпрестиж# нішу кіновідзнаку світу. Хай вже пробачать любі Ахтем Сеітаб# лаєв з “Кіборгами” та Сергій Лозниця з “Донбасом”, бо мушу визнати — Валентин Васянович з “Атлантидою” очолив мій ТОП#3 фільмів про війну. Не буду переповідати сюжет фільму. Я хочу написати про настрій і естетику. Ко# жен кадр — просто ідеальний — це живе багатокомпозиційне полотно. Кожен кадр наповнений кількарівневою символікою # коли ти спочатку зчитуєш основну подію, а потім додаткові змісти, яких безкінечна кількість. А ці довгі цілісні складні сцени без жодного монтажу і метушні — режисерські рі# шення працюють не лише задля естетичного, а й емо# ційного ефекту і пронизу# ють наскрізь. Якогось неймовірного стану вдалось досягнути авторам фільму — це ху# дожнє кіно виглядає наче документальне, бо немає жодної межі і награності між тобою і героєм, і водночас — це абсо# лютна поезія. Головні герої — не актори, а учасники війни, вони просто й чесно жи# вуть в кадрі. Андрій Римарук, дуже правдивий го# ловний герой. Як і робота художника#пос# тановника Владлена Одуденка. Окремо відзначу мову — добротна по# бутова українська без літературності і пластику, ось дуже органічно. Також вважаю абсолютним сценарним дивом те, що психоделічність, біль, пост# травматичний синдром, поствоєнно#апо# каліптичний стан героїв вдалося передати без штампу, коли герою погано і він п’є — жодної краплі алкоголю. І від того герої виглядають ще силь# нішими — вони в пеклі, яке не намагаються нічим гасити, а перетворюють його, як каже головний герой “на заповідник”. Але все таки для гляда# ча “Атлантида” — це чис# тий артхаус, наче чистий спирт: обпікає зсередини, і навіть довгі прикінцеві того, що театр це умовність. Звичай# но, можна було до# дати бороду чи ву# са. Але я граю не Дон Кіхота, а лю# дину, яка могла ним бути, граю певну тему. На здачі виста# ви був момент, що я бачу у залі Дульсинею і дарую їй квітку. Поки#що від цієї творчої знахідки довелося відмовитися, адже в умовах карантину небажаний близький контакт з глядачем, але думаю, що повер# нуся до неї у майбутньому. Звичайно, працювати в умовах каран# тину складніше. Люди бояться йти на вис# тави, і я їх розумію. Захворіли мої друзі, у декого з них від цієї хвороби померли бать# ки. Але я впевнений, що ми все здолаємо, адже людство переживало й не такі біди. Потроху починаю відновлювати гас# трольну діяльність. Їздив до Слов’янська, де у педагогічному університеті грав виста# ву за творами Тараса Шевченка. Саме цю виставу попросив зіграти ректор вишу. Проте були побоювання, як її сприймуть у цьому місті, адже в ній є різкі речі щодо Москви і Росії. Прийняли прекрасно. Вис# тава мала розголос. Також грав у Кам’янці# Подільському та Полтаві. Маю творчі зв’яз# ки з понад 40 містами по всій Україні, але поки#що у більшості з них мене прийняти не можуть через карантинні обмеження. Хочу поставити “Ідіот” Федора Досто# євського, але ще не знаю як він звучатиме українською мовою, а дослівно перекласти цього письменника складно. – Наша співпраця з Михайлом Фіца розпочалася кілька років тому, – продов# жує розмову режисер#постановник Петро Миронов. – Він був глядачем на одній з титри не дають запасу часу, щоб прийти до тями і легко вийти із зали. Окремо хочу написати про творчу сміливість Валентина Васяновича. З цьо# го місця це буде цікаво і корисно всім мо# їм друзям#митцям. Як часто ви чуєте, що ваше творіння — не формат, його треба переробляти, на нього не буде попиту, во# но не відповідає канонам, що через 3 се# кунди глядач вже перемкне канал, фільм чи промо в Фейсбуці, що світ переповне# ний інформацією, і у вас є один вдих, щоб захопити глядача? Так от — це все винятковий шум. Авторський стиль ре# жисера Васяновича — довід вам того, що бути собою і бути особливим, чути і не метушитись — це найцінніше, що ви мо# жете дати сучасному надто швидкому сві# ту. Крім того, Валентин Васянович — од# ночасно і сценарист, і режисер, і опера# тор, і оператор монтажу, і співпродюсер. Хай вам це додає снаги починати те, що задумали, навіть не маючи спочатку од# нодумців. Планую ще раз обов’язково сходити і подивитись на великому екрані. Не пропустіть, доки кінотеатри не зак# рили знову. моїх моновистав. Запросив, аби я йому поставив виставу за А. Чеховим “Освід# чення”. Вистава мала успіх, тоді Михайло запропонував мені написати інсценізацію “Крейцерової сонати” Л. Толстого. Після “Крейцерової сонати” був “Ревізор” М. Гоголя, а “Дон Кіхот” – наш четвертий спільний проєкт. Зізнаюся, я не звик ставити комусь мо# новистави. Я був режисером, сценографом і актором своїх моновистав. Але працювати з таким актором як Михайло Фіца одне задо# волення. Адже він працює з таким бажан# ням, чітко робить те, що йому пропонує ре# жисер, а також розвиває режисерську думку. Він весь викладається в акторській праці. Скільки разів не дивився б “Крейцерову со# нату” в його виконанні, у мене завжди були сльози на очах коли підходила кульмінація. А це говорить про високий клас актора. Що стосується “Дон Кіхота”, то я не відразу повірив, що це можливо. Сказав Михайлу, що він швидше не Дон Кіхот, а Санчо Панса. Написав йому моно#п’єсу “Дон Кіхот очима вірного Санчо”. Але ця п’єса не припала Михайлу до вподоби і він обрав Булгакова. Коли визначилися з ма# теріалом, то з задоволенням працювали над новою виставою. Під час карантину працювали у мене вдома — розводили мізансцени, з’ясовува# ли внутрішні ходи. Закріпили цю роботу на прогоні в Будинку актора. Задоволений нашою з Михайлом роботою.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин