Гість редакції “Випадковостей у цьому житті не буває”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
О Оллеегг М МИ ИККО ОЛЛААЙ ЙЧЧУУКК;;Н НИ ИЗЗО ОВВЕЕЦ ЦЬЬ:: «Вистави однаковими не бувають»
Слово Просвіти, №46 за 2020 рік
Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса продовжує популяризувати сучасну українську драматургію. Нещодавно тут поставили виставу “Торішній сніг” за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця “Зніміть з небес офіціанта, або Навіщо нам торішній сніг”. Сьогодні автор п’єси – гість “СП”.
— Коли виник задум написати цю моно-п’єсу? — Приблизно 10 років тому. У центрі п’єси – герой нашого часу, офіціант, який згадує свої минулі досягнення через знакових жі# нок, які зустрічалися на його життєвому шляху і для яких, на його думку, він залишився вчите# лем мистецтва життя. Чому мис# тецтва? Тому що потім він змінив професію офіціанта і став мит# цем. Цим власне, хотів підкрес# лити свій задум щодо того, як у мистецтво потрапляють випадко# ві люди, дуже часто взагалі недо# тичні до нього. Альфонсо, так звати головного героя, має в собі дуже багато символічного. Він ототожнюється з сучасними проблемами: егоїзм, бездухов# ність, зневіра, які мають все біль# ший вплив на наше суспільство. Саме таких людей як Альфонсо сьогодні багато на теренах мис# тецтва. П’єса писалася напрочуд швидко. У виставі мав бути один актор і ляльки. Але з часом відбу# лася зміна поглядів як в автора, так і героїв цього твору. Напевне, самому Альфонсо захотілося якось оживити ляльок, він праг# нув діалогу. Майже відразу після написан# ня п’єса була поставлена у Біло# русі, трохи згодом – у Білій Цер# кві. Публіка сприйняла ці виста# ви добре, але вже тоді автор звер# нув увагу на те, що у п’єсі чогось бракує. Потім зрозумів, що бра# кує саме живих жінок, живого спілкування. Спочатку такі жінки з’явили# ся наприкінці твору, а далі став їх вести по всій п’єсі. А вже під час здійснення цього проєкту режи# серка вистави Ірина Калашніко# ва взагалі відмовилася від ляльок, вони стали живими артистками. Це був досить цікавий хід і, як потім з’ясувалося, вистава від цього тільки виграла. — Розкажіть про Ваших партнерів про проєкту. — Дуже радий співпраці з Іри# ною Калашніковою та Сергієм Мельником. Хоча зізнаюся, що вона була непростою. Ірина – неймовірно цікава і як актриса, і як режисер, і як педагог. Вона ви# магала від автора розтлумачити всі метафоричні вислови, які він подає у своїй роботі. Протягом кількох тижнів ми розбирали са# му п’єсу. Говорили, чому герой у цій ситуації вчинив саме так, чо# му героїня пішла таким шляхом, чому далі сюжет повертається са# ме так. Думаю, що такою і має бу# ти співпраця між режисером і ав# тором. Такою ж вимогливою Ірина була і до всіх інших учасників проєкту, своїх колишніх студен# ток, які і нині працюють зі своїм педагогом. Це стосується її вихо# ванців Олександри Польгуй та Мальвіни Смалійчук, також у виставі задіяна актриса Дарина Якушева. Але найнещаднішою режисерка була до головного персонажа, який як ат# лант на своїх потужних плечах тримає всю вис# таву – свого чоловіка, актора Сергія Мельника. Дуже часто бував на їхніх репетиціях і бачив, що іноді режисерка виступає в іпос# тасі ледь не тирана чи деспота, який постійно вимагає повної віддачі. Також пані Ірина здій# снила сценічне рішення вистави. Над костюмами кожен із вико# навців працював самостійно. Хо# реографією займалася Анастасія Андрієнко, музику написала композитор Марія Лагута. Думаю, що ця вистава при# верне увагу театрознавців і всієї театральної спільноти, якщо пот# рапить на якийсь фестиваль, ко# ли ті вже будуть проводитися. — А як Ви прийшли в літературу? — Випадковостей у цьому житті не буває… З дитинства то# рував свій шлях до літератури. Мій тато Віктор Миколайчук – поет, журналіст. Він хотів, аби йо# го син займався поезією, і з ма# лих років залучав мене до літера# тури. Мої вірші друкувалися в га# зетах, журналах, також у періоди# ці почали з’являтися перші неве# личкі оповідання. Потім була ро# бота на кіностудії “Київнаук# фільм”. У 90#ті роки через відсут# ність фінансування кіностудія припинила свою повноцінну ро# боту, але на щастя встиг зняти тут два художньо#документальні фільми “Видряпатися на попа” та “Український Соломон”. Кіно# картини мене надихнули, окри# лили, дали зрозуміти, що щось виходить, що, власне, пишу не тільки в шухляду… Потім друзі запропонували спробувати свої сили в драматур# гії. Якраз на той час готувалася збірка п’єс молодих драматургів “У чеканні театру”. Упорядники схвалили мій твір і запропонува# ли писати ще. Була змога ще раз себе випробувати, тому вирішив взятися за нову п’єсу. Отож у цій збірці з’явилося відразу два моїх твори – “Територія Б, або якщо роздягатися – то роздягатися” та “Амазономахія, або Останній зойк матріархату”. Обидві п’єси – комедії. А минулого року вий# шла збірка “Алхімія часу”, куди увійшло 8 моїх вибраних п’єс. Після перших кроків вже не міг порвати з театром. — Пригадайте, будь-ласка, першу постановку за Вашою п’єсою. — Відлік своєї театральної ді# яльності починаю з 1999 року. Саме тоді у Київській академіч# ній майстерні театрального мис# тецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави за п’єсою “Оноре, а де Бальзак”, яку я на# писав разом із Недою Нежданою. До речі, саме тоді відбулося зна# йомство із Сергієм Мельником та Іриною Калашніковою, які брали участь у тій пам’ятній пос# тановці.. Щодо Бальзака, то цікава пе# редісторія написання цього твору. На той час був у журналістському відрядженні на Житомирщині. І людина, яка супроводжувала в ав# то сказала, що неподалік від нас село Верхівня, в якому тривалий час жив Оноре де Бальзак і там навіть є його музей. Я запитав, чи можна туди заїхати. Погодилися, але попередили, що напевне все буде зачинено, оскільки сільські музеї зазвичай відкривають лише з прибуттям очікуваних гостей. Ми під’їхали до прекрасного ма# єтку, одне крило якого займав цей музей. Як не дивно, він виявився відкритим. Щось потрібно було директорці музею, вона прийшла туди саме в той час, коли ми при# їхали, і погодилася провести для нас екскурсію. Ось так я дізнався, що видат# ний письменник останні п’ять років свого життя фактично меш# кав в Україні. Наші українські се# ляни жартома його називали Ве# селий Веприк. Взнав багато й ін# ших цікавих фактів. Повернув# шись до Києва, а ми тоді готували збірку, запропонував Неді Неж# даній взятися за цю тему разом. За# горілися… Вирі# шили робити. Р е ж и с е р о м вистави був Олек# сандр Мірошни# ченко. Серед акто# рів також перева# жала молода ко# манда – Валерій Астахов, вже зга# дувані вище Ірина Калашнікова та Сергій Мельник. Ось у такому ша# нованому товарис# тві відбулася пер# ша прем’єра. А три роки тому відбулася ще одна пос# тановка цієї п’єси. Тепер вже у Центрі Курбаса. Назвали виставу “Ігри вовків бальзаківського ві# ку”. Грали інші актори, а режисер лишився той самий. Звісно, з часом трансформу# ється будь#яка людина, сповіду# ючи дещо відмінні від попередніх художні погляди та смаки. Тож і нова вистава вийшла зовсім інша. Хоча режисер і той самий, проте відрізок між постановками зафік# сував 17 років. Тепер навіть не можу сказати, яка з цих вистав мені подобається більше – 1999 чи 2017 року. Через це ми й люби# мо театр. За спогадами акторів# курбасівців, так само було з “Гай# дамаками” Тараса Шевченка, яких Лесь Курбас ставив три ра# зи, і кожного разу виходили зов# сім різні вистави. — Помітне місце у Вашій творчості посідає п’єса “Ассо та Піаф”. — Раніше ніколи не цікавився постаттю Едіт Піаф, навіть мало що знав про неї. Якось актриса Ірина Калашнікова запитала, чи не міг би я для неї написати п’єсу про цю співачку (ще одна знако# ва наша зустріч). Тоді сказав, що подумаю. І вже через тиждень на столичному ринку “Петрівка” несподівано натрапив на книжку про Едіт Піаф, автором якої була її сестра Симона Берто. Заціка# вився. Адже у нас багато відомих людей, але мало таких, про кого написана така правдива історія. Думаю, що Едіт Піаф знаме# нита не тільки своїми піснями, ай завдяки ототожненню її з істо# рією Попелюшки, яка вийшла з низів і перетворилася на принце# су. У неї було багато цікавих істо#
рій, тому постала дилема, яку зних взяти для творення драми. На кону Едіт та 8 знакових чоло# віків, які стали частиною її життя. Брати всіх недоцільно. Пізніше бачив постановки, де були пред# ставлені всі ці чоловіки. Але за цим форматом не відчувалося глибини людини, все виглядало дуже поверхово. Особисто мене тоді найбільше зацікавив Раймон Ассо. Цей ав# тор пісень до знайомства з Едіт був офіцером Почесного Легіону, мав військовий вишкіл, вважався людиною честі. Він фактично злі# пив її, як колись Пігмаліон свою Галатею. І за класикою жанру – це геніальне творіння художника вислизує з його рук. Це була ней# мовірна трагедія Ассо. Тому у ме# не п’єса більше навіть про нього, ніж про Едіт. Цікаво, що вони по#
мерли в один календарний день. Тільки Едіт Піаф на кілька років раніше. А коли помирав Ассо, то його останні слова були такими: “Я повертаюся до тебе, Едіт”. Про все це я написав у своїй п’єсі. Вона увійшла до збірки “У пошуках театру”. А через пару ро# ків мені телефонують із Вінниць# кого академічного українського музично#драматичного театру іме# ні Миколи Садовського і запро# шують на прем’єру. Поставила її тоді ще майже початківець у режи# сурі, а нині – головний режисер цього театру Таїсія Славінська. Через кілька років виставою зацікавилися у театрі “Сузір’я”, але у Києві спочатку не складало# ся з режисерами. Поки не прий# шов дуже цікавий актор і режи# сер, нині народний артист Украї# ни Тарас Жирко. Він створив прекрасну виставу. Роль Раймона Ассо у ній грав Євген Нищук, а Едіт Піаф прекрасно зіграла нині вже покійна Оксана Батько. Та# кож у виставі були задіяні Анна Тамбова і Павло Піскун. Вистава йшла з аншлагами до 2013 року. А потім з осені Євген був весь час на Майдані, через деякий час не стало Оксани. У вистави може бути довге або коротке життя. Так само як і в людини. Приміром, у Вінницькому театрі вистава вже йде більше 17 років, тоді як у Ки# єві їй доля відміряла лише 7 ро# ків. П’єсою цікавляться і нині. Минулого сезону її поставив не# залежний львівський театр “Око”. — Напевне знаковою для Вас єй п’єса “Квітка наяву та у снах”? — Цей твір ще має назву “Квітка на 3 місяці”. Виставу три роки тому поставила Таїсія Сла# вінська у Вінницькому муздрам# теарі. Ця вистава теж йде з пос# тійними аншлагами. Її запрошу# вали на фестивалі “Зірковий лис# топад” на Закарпатті і “Вересневі самоцвіти” у Кропивницькому. Квітка Цісик тривалий час боролася з онкологією. Лікарі оп# рилюднили суворий вердикт – Квітці залишилося жити лише три місяці. І вона вирішує за цей короткий час на власні кошти за# писати професійний диск з укра# їнськими піснями – віддати да# нину Батьківщині, яку вона ба# чила тільки раз у житті. Коли бу# ла ще дівчиною, то приїздила з мамою на кілька днів на Радян# ську Україну. У цій історії мене вразила са# мопожертва і любов до фактично незнаної країни. І те, що людина може себе так віддавати. А її ней# мовірна любов до України відчу# вається в її неповторних піснях. Знаменно, що після відведе# них лікарями трьох місяців квітка не згасла, а прожила ще сім років. Медики не могли дати цьо# му пояснення, адже їхній вердикт був остаточним. А вона за цей час записала ще один диск українських пі# сень. Напевне за цю само# пожертву їй з неба був да# ний ще один дарунок – сім років життя. То ж саме цю історію Квітки Цісик вирішив взя# ти за основу драми, коли вона протягом трьох міся# ців записує українські пісні і практично прощається з друзями, дитиною, чолові# ком. Вийшла щемлива іс# торія. Здається, мені вдало# ся це показати, а режисеру Таїсії Славінській та її геніальним акторам – втілити на сцені. А взагалі кожен драматург мріє бути в суголоссі з таланови# тим режисером, який розуміє йо# го п’єси. Такою близькою люди# ною в плані режисури для мене стала саме Таїсія Славінська, яка поставила дві успішні вистави за моїми п’єсами – “Ассо і Піаф” та “Квітка наяву і у снах”. — Ви працюєте вченим секретарем наукового відділу Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Які плани Центру на найближчий час? — Підготовлений до друку черговий номер наукового збір# ника “Курбасівські читання”. Там зібрані дуже цікаві аналітич# ні та наукові статті. Будемо споді# ватися, що він побачить світ до Нового року. Також розпочалася робота над виставою за п’єсою Оксани Танюк “Сон Лакшмі”, режисер театрального проєкту Мирослав Гринишин. Щодо видавничих планів су# часної вітчизняної драматургії, то оскільки не маємо на це окремо# го фінансування, шукаємо спон# сорів на подібні видання. Цього разу за підтримки КМДА готу# ється до друку антологія “Ча# со&Простір”. Це буде перша в Україні антологія історичної дра# ми. Сюди увійде 12 п’єс дев’яти авторів – Олександра Гавриша, Ярослава Верещака, Анатолія Покришеня, Олега Миколайчу# ка#Низовця, Олександра Мірош# ниченка, Неди Нежданої, Надії Марчук, Ігоря Юзюка, Анни Багряної та Богдана Жолдака.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
