Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щоденник · “Навчальні центри в армії – як нелюбі прийомні діти, про їхні інтереси начальство дбає в останню чергу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Ігор ЛУЦЕНКО: “Марафон довжиною у життя, як інакше?!”

Слово Просвіти, №46 за 2022 рік

29 листопада Посунься, попа хутрова! – кажу я невеликій собачці коло вугледарського під’їзду. Обстріл закінчився, я підтюпцем біжу вздовж хрущівки, а песеня заважає. Рухаюсь не там, де тротуар, а вузькою смужкою асфальту коло самої стіни будинку. Тому що обстріл був тягучий, повільний, розмірений. Падали “гради”, з 5 кілометрів кидали некеровані ракети вертольоти, але по-справжньому небезпечним був тільки він. Артилеристи ворога смакували вічність попереду, нікуди не поспішали, працювали на точність. І не факт, що закінчили вже. Наш кабель піймав 7 осколків, робота зупинилася тимчасово. Вранці я так само біг у іншу сторону, тепер же на моєму шляху – свіжі вирви, ґрунт м’який, в ньому грузнуть ноги. Вранці темні будівлі гули від протягів. Кожна квартира – своїм голосом, а ще тріпотіли на вітрі якісь ганчірки, стукали якісь предмети. Люди пішли звідси, і будівлі вже не соромляться оживати, звучати і розмовляти, особливо вночі. Із під’їзду виходить жінка, я з нею вітаюся. Собачка, відчувши підтримку, обережно кусає мене за ногу, дуже делікатно, і дивиться запитально на хазяйку – мовляв, продовжувати, я все правильно роблю? ****(ім’я собаки приховано з міркувань безпеки), прекраті! – каже тваринці жінка, я сміюся і біжу далі. 30 листопада Війна зимою і війна улітку – дві зовсім різні війни. Вікна Вугледара свистять цілодобово. Вітер день і ніч полює за нашим теплом; варто лише десь забаритися – і життя витікає швидко з руки чи ноги. Щоб відновити його, щоб прогнати холодний параліч, потрібен час. Людині, котра повільно замерзає, думати стає важко, слабне воля; величезна, безкінечна зима застилає собою майбутнє. Противник теж страждає. Я бачив, як прямо на передовій росіяни палили грубку, димом демаскуючи свою позицію. Вочевидь, вважали степовий холод більшою небезпекою, ніж артобстріл. Але я думаю про інше. Моя дорога на фронт іде повз могили моїх рідних, котрі померли від Голодомору. Це і буквально так, і у фантазії бачу, як вони дивляться з того світу, як я їду на цю давню війну. Вони кажуть мені: “Цей твій теперішній холод – тисячна доля холоду зими 1932-33. Зброя, що у твоїх руках нині – в тисячу разів гостріша, ніж та, що була у нас. Із років наших страждань виросло твоє щастя; ти – та частка нашого роду, об яку зламається їх зброя. Ти, хоч і не найсильніший серед нас, але твоїми руками смерті буде смерть, а життю – життя”. 1 грудня Курахове. Холодно. Вітер несе вулицею сухий залишок літа, бакенбардовий поет ще тримається на постаменті, а будівля навпроти вже осипалася від важкого російського прильоту. Пів години тому в центрі міста розірвалися кілька сліпих снарядів – подія місцевого значення. В одному з магазинів місцева мешканка питає продавця, де були вибухи, той пояснює. “А я нічого не чула!”, – дивується вона щирою українською. Заходжу в інший магазин, і тут теж мені відповідають невимушено на мові. Питаю продавчиню, чи далеко звідси прилетіло. Вона глибоко зітхає. – Я, як почула, прям отут лягла! – показує на місце між прилавком і стіною. Кілька тижнів тому неподалік такий же сліпий обстріл обірвав життя двох солдат. Вони, як розповіли мені, пройшли люті бої, але не уникнули наглої смерті у тилу. Новина номер два – в знаменитий курахівський басейн під відкритим небом напустили воду. Басейн, кажуть, один із найкращих у Європі. Я це чув краєм вуха, а тепер думаю, чи не приснилося це мені, адже Курахівська ТЕЦ – одна із цілей для російських ракет, тепла вода в басейні – від неї. 5 грудня Тил і фронт – планети, що стрімко розлітаються одна від одної. Давно вже мене дивує наявність вихідних днів, робочого і неробочого часу в країні. А ще дуже дратує звичка українців не робити обіцяне, якщо про це не нагадують – інколи мені пам’ятати про все сил не вистачає. Навіть ті на мирних землях, хто найбільше нам симпатизує, все ж інколи ставлять питання, на які непросто відповісти. І з них найчастіше такі: “Коли у вас ротація?” Яка “ротація”, що це? Ми воюємо безперервно, і ніколи про таке не чули, звідки взагалі у вас у тилу це слово? Ми “ротуємося” із одного бою у інший, з-під Сіверськодонецька у околиці Бахмуту, а звідти – у Вугледар. “Коли ти плануєш бути в Києві?” Саме планування не присутнє у світі звичайного солдата, нам можуть сказати бути за пів години у штабі, а потім на тиждень послати на вогняний край світу без попередження. “Ти в Києві, може зустрітися?” Людина, котра раз на пару місяців на кілька діб потрапляє у Київ — має 1000 невідкладних справ, їй треба зробити 1000 необхідних для боєздатності речей, бігає по столиці, як навіжена. Інколи не вистачає у добі годин, щоб побачити найближчих людей. *** Коли ми повернемося, то швидко синхронізуємося і звикнемо до мирної країни. До хорошого ж бо звикаєш швидко. 6 грудня Лечу дроном понад селом і бачу небачене раніше: за будівлею школи росіяни склали в ряд чорні пакети. По розміру і формі немає сумнівів щодо їх вмісту. Спиняюся і рахую швидко — чотирнадцять чи п’ятнадцять. Хтось вистроїв шеренгою мертвих солдатів, кожен з яких за життя здолав сотні і тисячі кілометрів – щоб кілька днів уже отак лежати і чекати, поки приїде хтось і забере. Чекати можна ще кілька днів, поки буде морозна погода. Далі йде тепло, ще 2-3 доби, і мороз щезне навіть уночі. Тоді росіян, що влаштували у міцному підвалі школи свою позицію, буде тероризувати сморід. Степовий вітер мчить над селом, тріпотить пакетами. Назустріч вітру світять промені західного сонця, фарбують усе земне у фотографічно ідеальний жовтий колір. Покриті цим червонуватим золотом, виглядають красивими навіть поруйновані будинки-холодильники, у котрих невпинно мерзнемо ми. Я з усіх сил вдивляюся у золото, буквально їм його очима. Бо знаю, що лишилося лише пару ясних днів, і потім невідомо на скільки часу землю і небо сховають дощі з туманами. 7 грудня Міністр оборони прокоментував петиції Артема Чапая щодо можливості демобілізації тих, хто відслужив уже рік. Головний аргумент проти – це те, що треба буде звільнити мільйон нібито навчених людей і навчити інший мільйон. Міністр абсолютно має рацію, навчити ще один мільйон військовослужбовців неможливо. Бо уже існуючий на папері мільйон толком ніхто не вчить! Я аналізую, що відбувається у галузі БПЛА. Потрібно навчати тисячі людей, а скоро – ще більше. Військо ж нині навчає десятки. Волонтери навчають сотні. Цього не вистачає ні по кількості, ні по якості. Якість навчання поки що дуже низька. Повноцінне навчання — це ініціатива волонтерів або відповідальних польових командирів. І не в рамках формальних процедур, а так, напівлегально. Про якусь стандартизацію масового навчання операторів дронів мова не йде. Навчальні центри в армії – як нелюбі прийомні діти, про їхні інтереси начальство дбає в останню чергу. Вони не можуть нормально залучити досвідчених інструкторів із війська (заважає бюрократична неефективність), не можуть взяти досвідчених спеціалістів поза ним (немає бюджету). Хоча саме такі центри мають робити з рекрута повноцінного солдата, шпигувати його знаннями і навичками. Але навіть те, що уже робиться – безцінне. Такі центри мають централізовано і проактивно збирати успішний досвід з війська, бо ситуація на фронті швидко розвивається. Зокрема, мають брати результати постопераційного розбору. Але вони цього не можуть робити, хоча і прагнуть. Бо післяопераційний розбір як процедура у нас не є формалізованим стандартом у ЗСУ. І це стосується не тільки БПЛА. Є взводи протитанкістів, котрі зеленого уявлення не мають про те, як стріляти з протитанкових озброєнь. Є взводи протиповітряної оборони, котрі не знають, як стріляти з протиповітряних засобів. Я згадав, що цей уже існуючий мільйон військовослужбовців – паперовий. Контужених, хворих і просто неадекватних людей ніхто не поспішає списувати. Більше того, не списують часто і навіть загиблих. Просто щоб нагору рапортувати, що частина укомплектована і готова до виконання бойових завдань. За цей весь парад приписок платять українці зі своїх податків. Небоєздатних людей у війську утримують з бюджету. Солдатам, котрі отримали поранення, бо їх належно ніхто не навчив, компенсації платять українці з податків. Сім’ям солдатів, котрі загинули, бо їх належно ніхто не навчив, компенсації платять українці з податків. Тому, звернуся до тих добровольців, котрі екстренно пішли у ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення: нас ніхто не збирається міняти, війна триває уже 8 років, тому готуймося, панове, воювати ще невизначену кількість років. Як і раніше, організовуймо обмін досвідом і навчання самотужки, разом з волонтерами. Бережімо здоров’я, не берімо зайвого ризику, готуємо своїх рідних і близьких, дітей і батьків до того, що нас не буде з ними дуууууже довго. Але ми маємо пройти цей марафон довжиною у життя, як інакше?! 9 грудня В той день, коли по ринку в Кураховому прилетіло кілька російських снарядів, ми якраз їхали на Нову пошту. Звук, який ми почули, – спочатку коротке металеве бриніння, а потім вибух-хруст – такий буденний для жителів передової, і такий зловісний тут, посеред прифронтового, але відносно мирного міста. Артобстріл росіян, дрібний по фронтових мірках, спричинив катастрофу у тиловому Кураховому. Миттєво закрили ринок і заклади навколо нього. Це все викликало у мене відчуття дежавю. Я спостерігав, як почали повільно вбивати Бахмут. Там теж все починалося із обстрілів ринку. Базар – душа невеликого міста. Допоки жителі, котрі майже знають одне одного в обличчя, зустрічаються там між собою, діляться скорботами і радостями, то місто ще живе, ще намагається чинити супротив війні своїм мирним ритмом. Наступний етап – це коли з міста тікають дрібні підприємці, на котрих у найскрутніші часи тримається економіка містечок і сіл. Останніми тримаються дрібні продуктові магазинчики у підвалах (великі мережі ж, як правило, тікають першим). Курахове отримало глибоку рану. Загинуло близько 10 людей. Снаряд прилетів туди, де я регулярно купляв колу і овочі. Одна з продавчинь там спілкувалася у колоритному донецькому дусі, грубувато-фамільярно. Гена каже, що це їх така специфічна манера флірту, через наїзд на того, хто тобі подобається. Тепер ятка цієї продавчині зрешечена уламками снаряду, погнута вибуховою хвилею і навряд чи стане місцем нехитрого бізнесу. Сподіваюся, жінка залишилася жива. *** В той день, коли ми їхали на Нову пошту і по Кураховому прилетіло кілька снарядів, ми все ж заїхали на Нову пошту. Ми розуміли, що пошту закриють з міркувань безпеки, відвідувачів відправлять ні з чим, а персонал – по домах. Але все ж вирішили на неї глянути. Площа перед відділенням була очікувано порожньою. Але не зовсім. На ньому бовваніла постать тітоньки Валі, прибиральниці Нової пошти. Так, ніби не було перед цим артобстрілу, ніби все місто не зіщулилося і заховалося від удару, вона підмітала плац, довгою мітлою, котра невимовно пасувала до її довгого пальта. І сварилася на невідомих безсовісних клієнтів лагідною українською лайкою: “Порозкидали папір, підсвинки!”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин