Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Рік Огієнка: від чого радіє й чому печалиться душа Великого українця
Слово Просвіти, №46 за 2022 рік
15 грудня в сакральній бібліотечній залі Національного Музею літератури відбувалося непересічне дійство. Під головуванням Павла Мовчана – очільника Всеукраїнського товариства “Просвіта” й голови журі з премії Івана Огієнка – віншували цьогорічних достойників премії Великого Українця. У такий своєрідний спосіб ми, жменька одержимих високим огієнківським духом, закінчували сповнений драматизму і втрат, надій і перемог Рік Огієнка. На 2022-й припало аж три його ювілеї – 140-річчя від дня народження, 50-річчя від дня упокоєння і 60-річчя від дня виходу в світ його українськомовного перекладу Біблії, визнаного всім світовим біблійним товариством як канонічний. І хоч “рік Огієнка” офіційно оголосила лише житомирська крайова влада, низка пов’язаних з цією особистістю світового масштабу подій однозначно виходить на загальноукраїнські терени. Уперше, з порушенням положення про цю премію (через умови воєнного стану), місцем вручення нагород став не Брусилів, а Київ. І вперше чи не всі члени комітету та учасники того хвилююче-щемливого дійства прийшли до висновку, що саме це місце має стати для такої церемонії постійним. Чому?
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Від часу заснування премії проминуло вже 27 років. Авторитет її зріс, інтелектуальний рівень і висока громадянська позиція лавреатів стають усе вищими, помітнішими загалом. Цьогорічна когорта тих, хто поповнив ряди огієнківців, осібна. Вона має присмак фронтових окопів, виття сирен, гулу наступаючої артилерії. Бо чи не всі винуватці цієї церемонії так чи так пов’язані з передньою, жорстокою і непередбачуваною, лицьовою частиною нашої нової війни з відвічним ворогом – дикунською московією. Прямо з гарячих точок, тому й у військових строях, прибули сюди на пару годин Віктор Мойсієнко – професор катедри української мови Житомирського державного університету ім. І. Франка (номінація “Освіта”); Тарас Компаніченко – кобзар першої величини, неперевершений бандурист-лірник, виконавець автентичного кобзарського репертуару, народний артист України (номінація “Мистецтво”); Микола Голомша – відомий політичний та громадський діяч, професор права, заслужений юрист України (номінація “Громадсько-політична діяльність”); Сергій Татчин – вінницький поет і художник (номінація “Художня література”). Не могли прибути з діючих військових частин на вручення премії Іван Патриляк – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (номінація “Наука”), тому премію отримала його дружина Оксана. Також Ярина Чорногуз – військовий медик, поетка і громадська активістка, тому премія опинилася в руках її батька, відомого кобзаря й поета Ярослава Чорногуза. Залишається лише гірко пошкодувати, що про ту дивовижну ауру, яка панувала упродовж тих двох годин у залі, про глибину й актуальність розмислів і коментарів, пропозицій і конкретних посилів до простих українців і влади не дізнається широкий загал не лише українських околиць, а й самої столиці. Там говорив інтелектуальний цвіт воюючої України. Говорив мовою серця, говорив з болем, говорив Правду. Тому й проймав до кісток кожного, хто там був присутнім. Але… Той нерв нації, та високоінтелектуальна потуга, що здатна словесно озброїти чи обеззброїти, так і залишилася циркулювати у вузькому колі, у своєрідній резервації. Хіба все те вбирали образи геніїв нації – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших корифеїв літератури, що мовчазно-гірко споглядали з портретів. Ні телекамер, ні мікрофонів численних інформаторів “єдиноправильних новин” традиційно не було. Для засновників і контролерів пострадянської і постолігархічної журналістики, яка лиш формально називається в нас національною, такі заходи і така проблематика традиційно потрапляє в розряд, по-їхньому, “не формату”. На превеликий жаль, і на 31-му році незалежності українці вдома все ще не мають тієї по-справжньому вільної й незалежної журналістики. Тієї журналістики, яка проблематику націєтворення, ствердження українського
Закінчення на стор. 6—7
10–11
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
с. 6 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
в Україні поставила б на переднє місце. З огляду на це, спробую фрагментарно оглянути знакові події Року Огієнка. Скористаюся, за зразком Марії Матіос, вибраними сторінками зі свого “Щоденника”. Тим легше мені це робити тепер, бо до більшості подій, про які йтиметься, був причетним як безпосередній учасник або організатор-виконавець. Тому й фіксував ще гарячими слідами, коли все, що просилося для увічнення на папір, ще не втрачало тремтливості душі, емоційних забарвлень, присмаку першого дотику серцем. Роблю це з переконливою вірою, що колись місія і чин ніким і ніколи не впокореного всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти” стане для патріотичного налаштованих молодих учених джерелом дослідження огієнківського руху в Україні. Адже цей рух, як і вся справа, за яку все життя Іван Огієнко (митрополит Іларіон), упродовж багатьох років розвивався зазвичай всупереч і наперекір, за умов потужного владного спротиву, а в останні роки – байдужості чи й відвертого ігнорування впливовими владоможцями.
2 січня: Ювілей із “ложкою дьогтю” у верховному документі Сьогодні – 140 років Іванові Огієнку. Переконаний: як і всі роки його непростого “повернення” в Україну, влада й далі німуватиме. Там, на всіх її щаблях, зосібно й у зденаціоналізованих та російськодумаючих ЗМІ, з упертою байдужістю ніколи не цікавилися – ні огромом того, що зробив цей Великий Українець для Батьківщини, ні Уроками від його карколомного, схожого на сходження до Голготи й тому повчального, життя. Здавалося б, можна було порадіти, що в прийнятій наприкінці минулого року постанові Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках” уперше в історії незалежної України ім’я Івана Огієнка внесено до списку видатних особистостей, яких рекомендується пошановувати на державному рівні. Але з чого радіти? З помилки, яка допущена в документі, що готувався упродовж кількох місяців і проходив через руки десятків “експертів”? Огієнко народився не 14, а 2 січня. Це якщо не плутати нового і старого стилю літочислення. Ну а друге – за що шанувати? Документ пропонує українцям пам’ятати цю особистість як, цитую, “церковного, громадського та політичного діяча, історика церкви, мовознавця, лексикографа, педагога”. А де ж означення – “видатний український державотворець”? Де “вчений*енциклопедист”? Адже він був головою уряду УНР, міністром двох знакових міністерств – освіти і віровизнань. Вже не кажу про наукові заслуги, які визнав світ, а в себе вдома його сприймають і досі як “лексикографа”. Та ж всі його численні твори, видані й не видані, на кількадесят томів у загальному обсязі, мають не церковний, не лексикографічний, а передусім націєтворчий, державотворчий, історичний, мовознавчий, культурологічний, філософський, богословський аспекти… Цілком очевидно: цій Верховній Раді Огієнка вигідно подавати саме так: церковник, політик, громадський діяч. Владі не вигідно показувати й шанувати Огієн-
Професор Микола Тимошик веде одну з презентацій “12 маловідомих фактів із життя Огієнка”
“Граніт науки” оприлюднюю маловідомі й, певною мірою, сенсаційні факти із життя Огієнка (Іларіона). Про це також можна було прочитати в січневому випуску “Слова Просвіти”.
ка як державника. Бо тоді на його фоні багато нинішніх “державників” із дипломом “трускавецького університету” виглядатимуть - за інтелектом, волею, діями, патріотизмом – таки нікчемними. Ось про ці акценти і слід, і час говорити вже на люди.
20 січня: Огієнко у Львові Несподіване продовження онлайн-лекції на платформі Інституту національної пам’яті. Львівська – крайова влада запропонувала дистанційну зустріч-бесіду. Четвер, 11.00 – завжди гордий і незалежний Львів надав свої хвилі на півтори години. Ініціатор заходу – Департамент освіти і науки Львівської облдержадміністрації. Після лекції народилися нові проєкти і пропозиції.
11 січня: Зацікавилося Громад* ське радіо Завдяки ініціативі відомого журналіста Василя Шандра на хвилях Всеукраїнського Громадського Радіо вийшла в ефір ось ця розмова: про світле і темне в наших долях, про величне і нице, правду і кривду, принциповість і пристосуванство — крізь призму долі малопізнаного й достойно не оціненого вдома Великого Українця.
24 січня: Стриманий оптимізм від зустрічі з житомирською вла* дою Щойно з Житомира. Зустрічався із заступником голови тамтешньої крайової влади Юрієм Денисовцем. “У справі” ювілейного Огієнка. Молодий (за віком годиться мені в сини), освічений і патріотично налаштований державник приємно вразив інтелігентністю, обізнаністю і конкретикою – в розмові і планах (це те, чого часто бракує в наших владних коридорах). Може, й справді, “крига скресла”. І незабаром про Житомирщину туристи та й мешканці області будуть знати не лише як про “край партизанської справи” та “батьківщину Коро-
14 січня: Ініціатива Україн* ського Інституту національної пам’яті З ініціативи Українського Інституту національної пам’яті відбулася перша публічна лекція через мережу ютуб. Організатор і модератор заходу Богдан Галайко під вечір надіслав численні відгуки, хто прослухав цю лекцію “вижву” під час трансляції, чи в запису. Особливо зворушила викладачка зі Львова Надія Шимечко, яка організувала перегляд лекції для всіх своїх вихованців в актовій залі Коледжу видавців і редакторів Української академії друкарства. Тепер ця лекція стала присутня на ютубі та її, за бажанням, може переглянути кожен у зручний час – за пошуковою назвою “Іван Огієнко: 12 маловідомих фактів із життя та діяльності”.
18 січня: Конференція в університеті Драгоманова За пропозицією Павла Михайловича Мовчана проводимо спільно (“Просвіта” і Фундація ім. митрополита Іларіона-Огієнка) перший всеукраїнський науковий захід. На базі педагогічного університету ім. Драгоманова. З виходом трансляції на мережу. Захід мав промовисту назву – “москва гнітить нам тіло й душу”. Цікава й насичена програма. Пленарну частину засідання відкривала моя нова мультимедійна доповідь. За ініціативою міжнародного інформаційно-аналітичного наукового журналу льова”. Отож, з’явився після цієї зустрічі “стриманий оптимізм”. Гадаю, далі буде...
3 лютого: Плакат “10 мовних заповідей Огієнка” Цей плакат Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) запустила п’ять років тому з нагоди 135-річчя ревного захисника нашої мови. За даними з мережі, тоді його перепостили понад 15 тисяч українців. Може, тепер, із нагоди 140-річчя, запускаючи його знову в мережу, пропоную своїм друзям сприяти подоланню цієї цифри. Може, пора гуртом і реально, а не лиш на словах, боротися і з явними ворогами та ненависниками української мови у школах, університетах, державних органах, і серед нашого брата з чуттям хохла-малороса? Щоб проспався, отверезів, задумався, відповів передусім сам собі: якою мовою говорити в своєму рідному домі, на своїй рідній землі? І який обов’язок та перед ким він має?
20 лютого: “Науку про рідно* мовні обов’язки” – кожному шко* ляреві і студентові Офіційно звернувся листами до кількох обласних державних адміністрацій (зосібно, Львівської, Житомирської) з пропозицією першими зреалізувати спільно з Фундацією ім. митрополита Іларіона (Огієнка) надактуальний натепер проєкт: започаткувати традицію вручення кожному випускникові школи на святі останнього дзвоника подарункового примірника легендарної Огієнкової “Науки про рідномовні обов’язки” – на житейську самостійну дорогу. У діаспорі ця книжечка упродовж десятиліть не давала нашим землякам заразитися хворобою асиміляції й довела чужинцям, що українці – таки нація, зі своєю осібною історією і своїми неповторними героями. Книжка фактично готова до друку і чекає небайдужих, щоб запрацювати заради ствердження української України. Чи знайдеться багато таких небайдужих від влади?
29 березня: Як Огієнко “допо* міг” сьогодні українській армії Нині минає 50 років від дня упокоєння Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Але він, як і
Степан Бандера, як і десятки наших славних попередників, хто вже став символом, совістю, силою нації, бореться й нині з одвічним українським ворогом – озвірілим російським агресором. Бореться своїми текстами, заповітами, незламністю і вірою в незнищенність Української України. Цього дня, за сприяння Житомирської ОДА, планувалася моя відкрита лекція про Великого Українця в найголовнішій залі Житомирщини – крайовому академічному театрі ім. І. Кочерги. Звісно, захід відклали. Але земляки захотіли цей день відзначити якось по-осібному. Тому й зателефонувала завідувачка музеєм Огієнка в Брусилові Світлана Іванівна Карась. Запитала: що робити з тими коштами, які “заробив” Музей за останні місяці з продажу книг серії “Запізніле вороття” в акції відбудови знищеної більшовицьким режимом Св. Воскресенської церкви в Брусилові? (Храм московська в Україні влада знищила тому, що в ньому хрестився і вінчався Іван Огієнко). Цій акції – майже 10 років. Суть її в тому, що частина накладу кожного виданого під маркою та коштом Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) нового тому недрукованих досі в Україні творів І. Огієнка з канадського архіву в серії “Запізніле вороття” передається до Брусилова. Для продажу в музеї на благодійних засадах. Всі до копійки кошти за них досі стало передавалися на відбудову з нуля цієї церкви (справою результативно опікується нинішній голова Брусилівської громади, великий патріот свого краю і шанувальник Огієнка Володимир Габенець). Туди вже перераховано кілька десятків тисяч гривень, які “заробив” Огієнко своїми завжди актуальними книгами. Цього разу і в брусилівських побратимів, і в мене виникла одностайна думка – перерахувати ці кошти на потреби наших мужніх і незламних захисників. Отож, Українській Армії. Сьогоднішній конкретний внесок Огієнка в нашу Перемогу – 5000 гривень.
7 червня: На добре діло завжди знайдуться і ангели, і сатани У Житомирі в тимчасовому залі обласного театру (Місцевий навколо-культурний простір по вул. Скорульського) відбулася виїзна, вже п’ята в цьому році, моя лекція “12 невідомих епізодів із життя Івана Огієнка” – з нагоди його 140-ліття від дня народження, 50-ліття упокоєння та 60-ліття виходу в Лондоні повного, канонічно визнаного, Огієнкового перекладу Біблії українською. Ініціаторами цієї непроминальної зустрічі стала відома в Житомирі депутатка і громадська діячка Людмила Зубкота її двоє київських однодумців – Вікторія Сологуб і Андрій Мельник. Бо це не лише плакати осучасненого Огієнка (досить вдалий хід), а й пошук (оренда) приміщення, бензину, авто, і промоція заходу, і публіка, якої було несподівано багато.
Ведучі церемонії нагородження лавреатів премії Івана Огієнка 2022 року в Національному музеї літератури. Зліва направо: заступник голови Житомирської ОДА Юрій Денисовець; го8 лова журі, очільник Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павло Мовчан, заступник голови журі, директор Житомирського коледжу мистецтв ім. І. Огієнка Микола Покропивний; висту8 пає цьогорічний лавреат Тарас Компаніченко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
