Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди-легенди · “Важко повірити, що одна людина змогла зробити так багато”. Це справжнісіньке подвижництво!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Свої праці заповідаю народу, з якого вийшла”

Слово Просвіти, №46 за 2022 рік

Петро ШВЕЦЬ, журналіст 22 грудня 1894 року в селищі Погребище в багатодітній (тринадцятеро дітей) родині хліборобів народилася дівчинка Настя, яка стане відомою збирачкою народної творчості Настею Андріанівною Присяжнюк. Проживши важке, майже сторічне життя, сповнене пригод і боротьби із системою, любови до народної пісні і мудрості, вона зоставила по собі тисячі друкованих аркушів книг, статей, рукописних нотаток, записів народних пісень, прислів’їв, приказок, коломийок, гуморесок, дотепних жартів. Вже до свого 75-річчя Настя Андріанівна зібрала 31000 прислів’їв, 3500 побутових, жартівливих, весільних, купальських пісень, щедрівок, веснянок, 3230 казок, бувальщин, гуморесок, 1894 загадки, 9548 голосінь. Удень ювілею вона сказала: “… продовжую збирати матеріали і разом з тим упорядковую старі записи… Скільки я ще запишу, не знаю, бо скарби народної творчості невичерпні... Працюватиму для народу і рідного краю, доки стане сили. Всі свої праці заповідаю трудящому народові, з якого я вийшла, хлібом якого кормилась, на трудові копійки якого я вчилась, на гроші якого я тепер живу”. Весь багатющий матеріал Василь КУЗАН Коли ми, жителі гір, приїжджаємо на море, то захоплюємося красою природи настільки, що аж дух захоплює. Але те саме відбувається і з тими, хто приїжджає до нас. А ми, постійно перебуваючи серед неймовірних краєвидів, звикаємо до них і дивимося як на щось звичне. У науці це називається “замилене око”. Тобто коли ти постійно живеш серед краси і не маєш можливості порівняти її з іншою красою, ти перестаєш бачити красу, що тебе оточує. Закарпатцям здається, що ми володіємо виключним правом на любов до рідного краю. Більше і сильніше любити Срібну Землю, ніж її любимо ми, не може ніхто. Аж тут “прийшляк” із Дніпропетровської області Михайло Машкін переселяється у 1954 році в Довге і створює шлягер за шлягером, серед яких гімн Закарпаття “Верховино, мати моя”. Звісно, такого бути не може! У творчих колах, крім усього іншого, існує ще й загострене почуття заздрості. Чому він, а не я? Чому хтось зробив краще, а я не зміг? Я ж про це думав, я так само складав слова і ноти, а він то зробив першим. Я так само наспівував, а він то записав скоріше. Може, то він не сам? Може,то він почув чи прочитав мої думки? Я теж ж маю право на цю пісню, бо він не може любити так Верховину, як люблю її я! Ще за життя Михайла Машкіна були спроби привласнити його шедевр. На одному із великих концертів ще на початку шістдесятих ведучі оголосили іншого автора пісні “Верховино, мати моя”. Назвали прізвище вже відомого закарпатця, не хочу його згадувати тут. Але керівник хору “Боржава” виправив ведучих і відстояв своє право на власний твір. У другій половині шістдесятих та вже після трагічної смерті Насті Присяжнюк зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського Академії наук України. У м. Погребище на вулиці Насті Присяжнюк в садибі, де вона жила, створено музей, який відвідують тисячі українців та зарубіжних гостей. Зібрані Настею Андріанівною пісні звучать на весіллях, іменинах, концертах, в родинному колі. Збірники “Танцювальні пісні”, “Колядки та щедрівки”, “Жартівливі пісні”, “Пісні Поділля”, статті “Гуморески як вид української творчості”, “Свята праці та достатку”, “Українське весілля в Погребищах” та багато інших є зразками довершених творів, що надихають любителів українського народного мистецтва, вчених, неповторні за своїм змістом. Насті ще не було й двадцяти років, а її вже заарештовували за революційну діяльність. У 1908 році, коли її старшу сестру Мотрю за участь у бойових акціях проти царських чиновників засудили до страти, в залі суду вона вигукнула, що піде її шляхом. В Одесі Н. А. Присяжнюк організувала страйк на заводі товариства російських чорноморських канатних заводів, за що була піддана гласному нагляду поліції. За композитора почали активно поширювати чутки, що Машкін купив цю пісню за машину дров від Петра Світлика, керівника хору “Кукурудзовод” із села Білки. Але ніяких доказів не було, Петро Світлик ніколи не претендував на авторство, то чутки повмирали, лишилися лише відголоски. І ось на початку двотисячних, коли Машкіна почали знову згадувати після тривалого, майже тридцятилітнього забуття, коли почали готуватися до вісімдесятиліття композитора, коли почали проводитися фестивалі імені нашого великого земляка, один аферист із Осою (усі названі у цій статті села відносилися до Іршавського району) висунув нову версію авторства пісні “Верховино, мати моя”. Він описав свою вигадану версію так переконливо, що у неї повірило дуже багато народу, навіть знавець української естради Михайло Маслій процитував статтю афериста уже напередодні дев’яностоліття з дня народження справжнього автора. Процитую її і я, але вже із публікації Михайла Маслія. “Існує й інша версія народження пісні “Верховино, мати моя!” Її першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прізвисько Батринчин і жив у серішенням Одеської судової палати дівчина мала утримуватися у виправній колонії до 18 років. Вона тричі сиділа в тюрмі, звідки втікала і переховувалася. Дворічної школи, яку Настя закінчила в Погребищах, бракувало. Коли губернатор не дозволив їй як неблагонадійній складати екзамен для вступу до навчального закладу, вирішила навчатися самотужки. Всупереч забороні напередодні жовтневої революції їй вдалося в Києві екстерном здати екзамен і отримати право працювати вчителькою. Педагогічну працю вона поєднувала з громадською: була зв’язковою червоних партизанів під час громадянської війни, розгортала фольклористичну діяльність. Після закінчення Кам’янець- Подільського інституту народної освіти, до якого вступила в 1927 році, продовжила навчання в аспірантурі при кафедрі української мови Київського державного університету. Знайомство з видатними українськими вченимифольклористами надихнули її на цілеспрямовані дослідження всіх напрямів народної творчості, вивчення культури і побуту рідного краю. З-під її пера виходять оригінальні праці з історії культури та звичаїв Погребища. Викладацьку діяльність в Київському педінституті у довоєнний період, в школах м. Погребища у післявоєнні роки Настя Присяжнюк поєднує із збиранням перлин народної творчості. Записані нею пісні звучать по радіо, на телебаченні, про неї пишуть статті, їй аплодують на різних конференціях та зустрічах. Приходить визнання – державні нагороди: ордени та медалі. В одній із статей її автор Л. Мишанич сказав: “важко повірити, що одна людина змогла зробити так багато”. Це справжнісіньке подвижництво! Націлене на довге життя! Настя Андріанівна часто заходила в редакцію Погребищенської районної газети “Колос”, де я тоді завідував відділом листів, приносила підготовлені нею матеріали, зокрема про річку Рось. Завжди усміхнена і привітна, встигала поділитися якоюсь сміховинкою. Одна з них: “В Гопчиці (це село неподалік від районного центру) жив колись пан, який любив пити чай з пінкою… Лакею доводилося долати немалий шлях від кухні до покоїв. Підходячи до дверей спальні, побачив, що пінка зникла, але не розгубився і плюнув в стакан. І пан, і лакей зосталися задоволеними. Отака вона хлопська мудрість!”. чергове, але не безталанне лайно. І я це доведу. Жителі Приборжавського називають своїх сусідів довжан “верховинцями”, а сусідів із Лукова, це село вниз по течії Боржави, – “лемаками”. Себе ж вони не ідентифікують ніяк. Тобто, вони унікальні і не належать ні до верховинців, ні до лемаків. Жоден житель цього села ніколи, за жодних обставин не назве себе верховинцем. То чи міг би уродженець Заднього Іван Гриньків написати: “Верховино, мати моя”? Звісно, що ні! Але цих нюансів житель Осою, що на той час уже багато років мешкав у Ужгороді не знав. Про це взагалі знають тільки місцеві. Тому він, снив би ся коням, Іван Петровцій, назву врешті його ім’я, не врахував цього у своєму опусі. І попав у халепу. Три. Другий рядок вигаданої та приписаної Батринчиному версії пісні звучить так: “Уд Клобука до Бужори із дівочков піду”. Так могла написати тільки відірвана від верховинської реальності істота. Бо у нас є: дівочка, дівка, жона. Ходити від Клобука до Бужори можна із двома останніми, а прогулянки лісом із неповнолітніми – це стаття кримінального кодексу, а не пісня. Михайло Машкін був глибоко порядною людиною. Якщо він робив обробки народних пісень, то на концертах це саме так і звучало. А якщо пісня була авторською, то так її і оголошували. Той, хто може створити, не схильний до привласнення чужого. Творець вищого ґатунку ніколи не спокуситься на щось дешеве і блискуче. Інша справа – надихнути на створення шедевру його могла одна-єдина нота чи слово. Цілком можливо, що це слово прозвучало із вуст Івана Батринчиного. Чи іншого унікального жителя Приборжавського – бо їх у селі сотні. Хоча… і в Довгому талантів не менше.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин