Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди-легенди · “Важко повірити, що одна людина змогла зробити так багато”. Це справжнісіньке подвижництво!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Творець і аферисти

Слово Просвіти, №46 за 2022 рік

лі Задньому, що над річкою Боржавою. Йван, окрім того, що вів чудернацький спосіб життя, був страшний на вроду – істинний русинський Квазімодо. Єдиним заняттям неосвіченого селянина було випасання корів неподалік гори Клобук (кажуть, що навіть виганяв серед зими, і худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспівував коломийки та різні закарпатські співанки, яких знав силу-силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського співака Батринчина дійшли й до Михайла Машкіна (до речі, його в ті часи називали не інакше, як “прийшляк”). У 1950-х роках Машкін зачастив у село Заднє. Одного разу “прийшляк” поставив пляшку горілки на стіл і після декількох чарок промовив: “Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете”. “Што можу, вто можу, айбо аццякоє-м годен”, – спокійно відповів Йван. І заспівав співанку, зовсім невідому Машкіну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дівочков піду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду... Перед тим, як розбити вщент безпідставну, висмоктану із пальця чи з іншого органу версію осійського афериста, скажу кілька слів про село Приборжавське, яке мало історичну назву Заднє. Розташоване воно за п’ять кілометрів від Довгого вниз по течії Боржави. Приборжавське – найбільш співуче село не тільки в Україні, але і в цілому світі. Тут співають усі від народження і до смерті. У Приборжавському ганьба не вміти співати. Якщо ти не співатимеш тут разом із іншими на весіллі чи гостині, з якоїсь нагоди чи без неї, то на тебе будуть дивитися так, ніби ти щойно зліз із пальми. Кожен хлопець на весіллі, аби отримати із рук нареченої свій піджак із косицею (з квіткою на лацкані) мусить заспівати коломийку. На кожному весіллі співають по кілька нових коломийок, створених напередодні чи адаптованих до події по ходу дійства. Найбільш вдалі коломийки запам’ятовують і вони залишаються народним набутком та виконуються музиками постійно. Адже у нас танець сколомийка може тривати до двох годин без перерви – за цей час можна виспівати дуже багато. Отже, якби Іван Гриньків (Батринчин) створив якусь нову пісню, то її би підхопив народ івона би співалася всіма жителями Заднього при кожній нагоді. Такого не сталося – це раз. Можливо він і придумав якісь свої коломийки – вони стали народними. Авторства вже не доведе ніхто. Але з піснею “Верховино…” такого не сталося. Батринчин помер 1970 року, за рік до смерті Машкіна. Пісня вже співалася близько п’ятнадцяти років. Жодних претензій щодо авторства пісні у ті роки не було ні від Гриньківа, ні від його родичів і знайомих, ні від жителів унікального села Приборжавське. Два. Я стверджую, що процитовану Маслієм русинську версію гімну Закарпаття склепав на коліні сам осійський аферист. У ті часи він активно вів сепаратистську діяльність, за популяризацію політичного русинства отримував гроші з-за меж України, обливав брудом колег по перу, писав пасквілі та просякнуті ненавистю до галичан опуси, за що, врешті, і був виключеним із Національної спілки письменників. Саме у ті часи, цілком можливо, що і на замовлення ФСБ ворожої нам країни, він і написав своє

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин