Погляд · “Він є нашим найбільшим авторитетом для життя Державного, оберегом Духу національної Правди, Суверенности, Соборности і Свободи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
“...Тримає і змушує жити”: премія Івана Огієнка
Слово Просвіти, №46 за 2022 рік
Таким був Божий знак, що в проміжку між бомбардуваннями рашистами столиці 15 грудня вдалося провести нагородження і вшанування лавреатів Огієнківської премії. Цьогоріч дійство відбувалося в історично значимій для українців залі Національного музею літератури імені Тараса Шевченка.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Війна повністю “переписала” програми та сценарії подібних заходів та зобов’язала кожного (як етичний іспит) світоглядно переосмислити усталені життєві принципи, ідеологеми, які століттями впроваджувалися в ментальне середовище українства. На церемонії чимало учасників у військових строях, як і самі лавреати. Адже в ці часи визначальним критерієм для конкурсантів стала воєнна тематика. Не лише в творчості поета, вченого, мистця, а й у прямій участі, в боротьбі з московщиною, на фронті. Багато знаних, творчих і талановитих людей зі зброєю в руках стали на захист України. Не всім судилося бути безпосередньо присутніми. Скажімо, нагороду відомій поетесі Ярини Чорногуз зі знаної письменницької династії Чорногузів отримував її батько, адже вона на той час перебувала на передовій, на фронті, де вже втратила 5 березня свого близького друга – командира морської піхоти із славного роду Геваків. 1 вересня йому виповнилося б лише 28. Також не зумів отримати дозвіл від командира на виїзд до Києва талановитий молодий учений Іван Патриляк (номінація “У галузі науки”), “доручивши” отримати високу відзнаку рідній дружині. А ось професору з Житомирського університету, відомому літератору й мовознавцю Віктору Мойсієнку таки пощастило бути особисто. Його блискавична, змістовно глибока промова про витоки, історично-культурну тяглість Українського Слова була гаряче сприйнята присутніми, як і почуттєве, високопатріотичне слово Тараса Компаніченка, об’єднане з щемливою гамою його музичної поезії. За активну громадську діяльність, волонтерський і громадянський чин, професійну роботу в межах фронту і тилу задля перемоги, за підтримку й організацію багатьох військово-патріотичних проєктів (серія із 20-ти науково-популярних фільмів “Від Святослава до Небесної Сотні”, бібліотека “Укаїнського Воїна”; підтримка воїнів, діячів культури й української преси…) премію І. Огієнка отримав Микола Голомша. Це саме той приклад морально-етичного стану душі, коли чеснота людського Слова суголосна з таким же відповідальним Чином. Безперечно, такою скупою телеграфною інформацією не передати атмосфери світовідчувань, які окутували теплом, добром, вірою в Перемогу цю ошатну залу, де творився ренесанс українського духу. Бо на додачу до висловленого воїнами-митцями лунали натхненні, з доторком до потаємних струн людських почуттів, слова Павла Мовчана – голови комітету премії імені Івана Огієнка; професійні й глибоко зворушливі речі, озвучені академіком Національної мистецької академії А. Чебикіним, професором, одержимим дослідником безцінної спадщини Огієнка М. Тимошиком; директором Житомирського мистецького коледжу М. Покропивним (заступник голови комітету), очільником Брусилівської громади та заступником голови Житомирської обласної військово-цивільної адміністрації, переконливо доводячи, що Українці воюють за свою Ідентичність, а отже, Державність. А над цим дійством витав звук свободи й духового спалахування музичного твору К. Стеценка, високість благородного слова поезії Я. Чорногуз, надихаюча музика колективу “Дніпро”. І вся ця сув’язь Воїнів-Поетів, Митців, Співців, Читців і Мудреців, що отримали щасливу миттєвість бути разом, відчуваючи духову спраглість бути Українцями, народжували ту неповторність вічної істини, ствердженої Шевченковим Словом: “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”. Це чуття великої родини, української єдності, духовної соборності нуртувало в тому місці національної пам’яті, яке пережило чимало потрясінь, звитяг, сходжень на верховини волі, коли, здавалося би, що остаточно впали стомленими на тернистому шляху. Однак, як писав Іван Огієнко 1918 року в “Українській культурі”, в цей найскладніший період національно-визвольних змагань: “Український народ – це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє – то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ійшла…”. Здається, що саме цю непогамовану Огієнківську віру в незламність української сили принесли в Шевченкову залу Лавреати-Воїни, доказуючи на полі бою, що вони залишилися вірними своєму Народу, Україні. А ще – принесли Правду. Таким не можна не вірити, ними не можна не захоплюватися, бо кожен рух цих мужніх і водночас витончених душ засвідчує, що це і є ті Українці, на яких тримається наша Земля, Держава, її Незалежність. Коли стається цей Божий дар і відбувається спалахування їхніх душ, волі, почуттів? Очевидно тоді, коли природний талант, високі знання поєднуються з високими устремліннями, ідеалами свободи й справедливости. Вони й формують цю щиру правду, культурність, шляхетність, українськість. Їх слово, погляд, розмисел, навіть жест творять якусь невидимо-видиму внутрішню енергію, і навіть ті, що тішать себе ілюзіями про “харошіх руськіх”, вже ніколи не будуть здатними бавитися облудною ідеєю “братерства”, фальшивими та позірними риками про “єдінородство” та “вічну дружбу” з московитами. Про таких хочеться сказати словами видатного українця І. Липи, який у львівський період життя дружив із І. Огієнком, що опублікував його цитати в журналі “Наша культура”. “Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, – говорив Іван Липа, – і принесе відповідний плід. Святий вогонь, що його ми сміливо запалили, уже ніколи не погасне. Це те, що переживе нас і створить найрозкішніші легенди в Україні”. Без пафосної героїки, не вивищуючи наших сьогоднішніх лавреатів-переможців серед сотень і тисяч їм подібних, але слова Липи віднесені саме до таких лицарів честі. Талановитих, інтелектуальних, патріотичних, вершинно-духовних постатей, етично охайних, які добровільно пішли на фронт захищати Україну, рідну землю, Народ, пам’ятаючи заувагу Святого Письма: “За чином, згідно своєї дороги людина знайде заплату”. Серед цих високодостойників і Сергій Татчин. Скромна, благородна постава Людини, Воїна, Поета, який ніби вибачався, що вдалося переодягнутись у цивільне та хоча б трохи побути в природному для себе життєстані. Бо опісля знову бої, втрати, передчуття кращого і щоденне плекання віри в перемогу. Але тільки таку, про яку нещодавно написав маленький хлопчик з Волині: “Звісно, я також хочу миру в Україні і щоб згоріла москва”. Знайомлячись з його поетичною творчістю, відчуваєш, що філософічно-ліричне, стражденне і раниме слово не має, мабуть, своєї кінцевої зупинки. Воно – вічне, бо нуртує почуттєвістю серця. Ти надсадно вібруєш – під серцем, на денці, насподі… ти дзвениш і гудеш, наче дзвін, що скли# кає на сполох... ти задавнений спомин про вірші і прозу між нами, про словесні світи, що формуються за іменами. Про своїх і чужих, про приреченість пер# шого кроку, і про тих, хто вернувся у небо задовго до строку. Наші мертві над нами схиляють прозорі обличчя. наші мертві чекають на нас і чекання їм личить. Доки ті, хто між нами – на щастя! – живі і здорові, хоч безодня над ними щоніч набрякає від крові. де червоним по чорному нашими мертви# ми шите те, що нас поодинці тримає і змушує жити. Тривожно і сильно, з вірою в нездоланність Народу, що, насправді, нас “тримає і змушує жити”. Ця написана Сергієм “Струна” 2014- го, однак нині вона звучить ще чутливіше, гучніше, контрастніше, ніби дзвенить вічністю в позачассі. А ще – спраглістю життя, боротьбою, надією, вірою в перемогу і “щоб згоріла москва”. В устах тієї дитини – істина. Екзистенційне усвідомлення неминучості того, що війни відбуватимуться доти, доки не “згорить недоімперія”, не згине антилюдська, кровожерна ментальність цього ганебного витвору природи, що йменується глубінним та вєлікім народцем, якому придумали фальшиве прізвисько – “рузькіє”. Оце сурогатне збіговисько людиновбивць, мародерів, ґвалтівників і курокрадів, одягнувши на голову, не знімаючи ні вдень, ні вночі, шапку-вушанку з написом “трєтій грим”, увесь час намагається володіти світом, а ще гидотніше – бути нашим “братом”, “єдінородцем”, не воліючи навіть мити руки по лікті в крові. Нічому дивуватися, адже брехня, фальш, крадівництво правди та історії закладено в їх звірокоді. Вони були в основі їхнього “державотворення”, “дипломатії”, ординської політики. Замість історії – байки, завжди при цьому називаючи агресію та загарбання “воз’єднанням ісконно рузькіх земєль”. Таким був їхній початок, аналізуючи діяння івана (IV) грозного, таким буде кінець путіна-собіратєля, по вуха вмоченого в багнюку неправди й зла. Згадаймо, щоби сповна розуміти московську блуд-політику, як вінчаючись на царство, грозний у Константинопольській грамоті підробив 35 підписів з 37-ми, оголосивши себе наступником римського імператора і першим московським царем. Так, пігмеї завжди були жадібними до великості. Однак, не вдасться безупину дурити світ, народи, насилувати історію. Як і не вийде москалям здолати українську правду несусвітньою брехнею. Ця війна остаточно поховала ілюзії навіть у тих “нічтоже сумняшеся”, що сподівалися якось домовитися. А для інших, хто все ж заграє з “харошіми рузькіми”,
сумніваючись у дикунстві та україноненависництві, існує добра порада та окреслена перспектива, зроблена Іваном Огієнком при перекладі Біблії з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів на українську. Там стверджується: “Бо хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер.” І щоби не перетворюватися в перекотиполе, то єдиним антидотом мусить стати гасло і дія – “Не вірмо!” Так, як це озвучив майже 5 років тому в промовистому вірші Б. Стельмах: “Не вір москалеві, як псові”. Адже не можна навіть допускати й думки, що цей “народ” спроможний нести на хоругвах гундяївської церкви хоч щось подібне на правду, оскільки “не може родити дерево зле плодів добрих”. Однак не тільки доморощені “руськомірці”, але й окремі західні “демократи” надіялися(ються) на рукоподатність із звироднілою імперією. Свого часу, за три тижні до проголошення Україною Незалежности, 41-й американський президент Дж. Буш-старший виголосив зрадливу промову у Верховній Раді, закликавши українців відмовитися від “націоналізму” на догоду бовваніючій на горизонті ерефімперії. І що?! У такому ж ключі продовжують, на жаль, лунати заклинання й сьогодні з боку деяких європейських лідерів за “збереження обличчя” путінській росії – державі-терористу, агресору, навіть жертвуючи людьми та землями України. Подібні настрої заважають ефективно й справедливо розпорядитися арештованими фінансовими та матеріальними активами агресора для оборони та відбудови зруйнованої економічної та соціальної інфраструктури України. “Миролюбці” знову прагнуть реінкарнувати цю потвору, не воліючи знати страшну етноцидну трагедію українців, вчинену рашистською московією. Колись уже пробували запросити до “смертельного танго” гітлера і к°. Танець ката і жертви не вдався. А далі – світова війна. Така розплата і кара за угодовство. Подібне може статися і нині, коли намагаються прищепити загальнолюдські (європейські) цінності до будяка азійсько-московської деспотії. Марно! Бо коли “на мордорі знищили свободу, тому ніде немає на землі ані народу, ні такого роду, як усіма прокляті москалі” (І. Деркач). Ця абсолютно точна й адекватна ситуації характеристика з’явилася в інфопросторі одразу ж 16 грудня, після Огієнкового заходу в Національному музеї літератури імені Т. Шевченка, коли рашисти здійснили чергову масовану ракетну атаку на Київ. Правдивість слова ніби перекинулася від Огієнка, шанованих лавреатів та учасників урочистого дійства в інші середовища, стани, спільноти, наповнюючи містилища українського Духу як героїкою муз, так і ненавистю до московитів. Великий Будитель Українського народу І. Огієнко творив його завжди таким, розділяючи добро і зло, світло і пітьму, любов до України й нетерпимість до її ворогів, закладаючи в підмурівок нашої Ідентичности чотири наріжні камені – національну культуру; рідну українську мову; історичну правду; українську Церкву, ставши оберегами нашої Державности. Саме на цій духовній основі зрощується нині сила, міць і відвага Збройних Сил України. Це про такого Огієнка в своїх листах писав видатний український митрополит Андрей Шептицький, як “про найвищий для нас авторитет в усіх справах, як провідника християнського і національного життя”. Сьогодні можна впевнено сказати, що він є і нашим найбільшим авторитетом для життя Державного, оберегом Духу національної Правди, Суверенности, Соборности і Свободи.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
