Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Книга зіткана з людських трагедій планетарного масштабу, які за всю попередню історію не переживав український народ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Терор і страждання в образі кремлівського Молоха Про що свідчать деспотичні сліди “червоної чуми”

Слово Просвіти, №46 за 2024 рік

Тарас ГОЛОВКО Не випадково у п’ятикнижжі Олександра Бондаренка “Україна під знаком кремлівського Молоха” це страхіття постає в образі сталінського терору як божество по імені Молох, що стало символом жорстокої, кровожерливої сили з вимогою людських жертв, розпалювання воєн, так і кремлівська потвора, що віками висне над Україною, висмоктує з неї кров, шле і шле свої орди на її волелюбність, непокірність, потугу. Понад п’ятсот сторінок тексту читати непросто, бо кожна з них кричить болем, стражданнями нації і водночас промовляє гордістю за героїзм і незламність її синів. Намагаючись розкрити механізм радянської державної машини на самих початках її становлення, автор приходить до висновку, що свою роль у її підступній діяльності відігравали більшовики єврейської національності. Цей своєрідний феномен вивищення представників одного етносу над іншими відбувся лише завдяки отриманню великою групою владних повноважень у ході революції, розгортанні громадянської війни, розбудові державно-репресивного апарату. Концентрація влади в одних руках, а саме у Йосипа Сталіна, котрий до певної пори рахувався з ленінським спадком – засиллям на керівних посадах у партійних і державних органах осіб єврейської національності аж до того часу, поки не виник конфлікт з Троцьким – другої людини в партії більшовиків після Леніна. Питання національної приналежності, загалом національна політика, завжди ним бралась до уваги у процесі розбудови тоталітарної держави, керованої такими ж, як і сам, партійними догматиками, здатними заради ідеї принести в жертву мільйони життів. Саме це і сталося на теренах України впродовж 20-х, 30-х і 40-х років. У деталях розглядаючи національну політику Кремля, яку той почав втілювати на практиці через своїх ставлеників в Україні, автор торкається постаті Миколи Скрипника і вбачає в ньому не лише колаборанта, а й злочинця, на совісті якого загублені долі сотень українських патріотів. Будучи членом Політбюро ЦК КП(б)У, Скрипник відповідав за так звану українізацію в республіці, яка спочатку сприймалась громадськістю позитивно, відкривала після кількох століть національного утиску, як багатьом здавалося, перспективи гармонійного розвитку народу і насамперед у культурно-освітній сфері. На підтвердження цих обнадійливих тенденцій у книзі наводиться цікава статистика, яка наочно демонструє поширення грамотності серед населення в 20-х роках, зростання тиражів і назв україномовних книг, нових видавництв і періодичних друкованих видань. Можливо, українізація, названа згодом відродженням, в яке повірив Микола Хвильовий, детально охарактеризований у книзі, як, до речі, і більшість його колег по літературному цеху, дала підстави проголосити в їхньому середовищі курс “Геть від Москви!”, тобто у напрямку цивілізованої й освіченої Європи, одразу був помічений у Кремлі. Цю та інші позиції Хвильового Сталін моментально назвав ухилом. Згортання українізації, згідно з авторською розповіддю, супроводжувалось жорстокими репресіями, спрямованими в першу чергу проти представників інтелігенції як носіїв інтелектуального коду української нації. Йдеться у книзі про трагічні епізоди, пов’язані з розправою на інспірованому більшовиками процесі “СВУ”. Судилища над відомими українськими науковцями, письменниками, митцями лише знаменували початок ще більших злочинів, вчинених сталіністами у передвоєнний період. У книзі показано, до яких диявольських методів нищення національно свідомих громадян вдавалися представники репресивного більшовицького апарату – ВЧК, ОГПУ, НКВД, сформованого з метою придушення будь-якої непокори їхніх ідеологічних супротивників або тих, кого вони йменували контрреволюціонерами, шкідниками, шпигунами. Перед читачем постає цікавий фактаж, пов’язаний із заснуванням токсикологічної лабораторії в СССР, ініціатором створення якої був сам “вождь народів”. Отрута, яка в ній вироблялась, застосовувалась для таємної ліквідації опонентів сталінського режиму, а також проти тих, хто перебував в еміграції і не припиняв боротьби з більшовиками. За однією з версій, викладеної автором, тяжко хворого Олександра Шумського – одного з лідерів націонал-комуністичного руху, водночас ідейно далекого, як вважали московські сталіністи, від марксистсько-ленінської ідеології, знищили отрутою, виробленою у токсикологічній лабораторії, завідувачем якої був єврей Григорій Майрановський. Саме така доля спіткала, на думку автора, і Михайла Грушевського – голову Центральної Ради УНР, ана момент смерті – академіка ВУАН, який за загадкових обставин помер від сепсису, що виник у результаті проведеної операції в Кисловодську в листопаді 1934 року. Після самогубства Миколи Скрипника в липні 1933 року, спричиненого планомірним цькуванням у партійному середовищі за його нібито активність у справі українізації і зрощенні з націоналістами, на перші ролі із згортання національної домінанти в республіці вийшли Павло Постишев і Всеволод Балицький. Найбільш шокуючі злочини проти представників інтелігенції і селянства, вчинені цими та іншими більшовицько-чекістськими верховодами, розглядаються автором у контексті спланованого Кремлем винищення українського народу в небачених масштабах, що за міжнародним правом кваліфікується не інакше, як геноцид. У книзі називаються конкретні прізвища катів, причетних до фізичного знищення української еліти, зокрема, Євгена Плужника, Дмитра Фальківського, Григорія Косинки, сім’ї Антіна Крушельницького, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Миколи Зерова та сотень, тисяч інших видатних постатей доби “розстріляного відродження”. Автор згадує офіцерів НКВД М. Матвєєва і Г. Алефера, які, виконуючи “важливе завдання” Сталіна, власноруч в карельському урочищі Сандармох щодня розстрілювали від 180 до 265 українських в’язнів Соловецького концтабору. На підтвердження достовірності вчинених злочинів цими нелюдами, у книзі є посилання на антологію “Розстріляне Відродження” Юрія Лавріненка, в післямові до якої Євген Сверстюк так охарактеризував комуніста й екзекутора, капітана НКВД М. Матвєєва: “…він “виконав завдання” до 20-х роковин жовтневої соціалістичної революції. Загалом убивці від НКВД ніколи не сповідалися, за винятком таких випадків, коли самі були поставлені перед судом і давали докази своєї вірної служби. Згаданий капітан прозвітував про свої заслуги. Щемним залишається запитання там у засвітах: “Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього?” Щось незбагненно диявольське є у вчинку людини, котра, ставлячи на коліна собі подібних, розстрілювала їх у потилицю сотні на день”. Не менш вражаючим фактом у книзі О. Бондаренка є історія загибелі письменника, перекладача і публіциста Григорія Епіка, який увійшов в українську літературу першої половини ХХ століття повістю “Восени”, романами “Без ґрунту”, “Перша весна”, “Петро Ромен”. В цих творах він хоч і позитивно ставився до радянської дійсності, однак потрапив у немилість КП(б)У, з якої був виключений з формулюванням “Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії”. З авторської розповіді читач дізнається, що після арешту в грудні 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду, слідство у справі Григорія Епіка провадив чекіст на прізвище М. Хаєт, єврей за національністю, оперативник IV відділу НКВД УССР. Доведено, що саме він проводив також допити Є. Плужника, Г. Косинки, Д. Фальківського, О. Влизька, М. Бойчука, Б. Антоненка- Давидовича, дуже часто супроводжуючи жорстоким побиттям підслідчих. Але найдикіше є те, що М. Хаєт “за заслуги перед радянською владою” був удостоєний поховання на Байковому цвинтарі у Києві, якраз навпроти символічної могили Г. Епіка, життєвий шлях якого обірвався далеко від Батьківщини, теж у згаданому Сандармоху, де його розстріляли в жовтні 1937 року за рішенням трійки НКВД у складі начальника обласного управління цього репресивного більшовицького відомства, секретаря обкому ВКП(б) і прокурора. Книга “Україна під знаком кремлівського Молоха” зіткана з людських трагедій планетарного масштабу, які за всю попередню історію не переживав український народ. Не оминула ця трагедія й тих, хто опинився на гребені революційної хвилі, в перших рядах будівничих української державності. Постаті Михайла Грушевського автор відвів велику частину розділу, в якому йдеться про червоний терор, спрямований проти наукової, технічної та мистецької еліти України з середини 20-х і до кінця 30-х років. Обраний головою Центральної Ради, а потім головою Української Народної Республіки він, як ніхто інший, чудово розумів, який вантаж відповідальності упав на його плечі в часи соціальних катаклізмів, руйнування старого і народження нового, постання української держави після довгих століть національного поневолення та духовного пригнічення. Михайло Грушевський виявився успішним науковцем в історичній сфері, досягнув вагомих результатів у державотворенні і водночас припустився помилок, як, власне, і його найближчі соратники. Українська революція, зазнавши невдачі, створила тим самим передумови для відновлення колоніального ярма в ще гірших вимірах і катастрофічних наслідках для населення. Розглядаючи внесок Михайла Грушевського в скарбницю української справи, автор, безперечно, має рацію щодо високої оцінки фундаментальної праці видатного українського історика – десятитомної “Історії України-Руси”. Саме вона, на думку автора книги, зламала офіційну московську схему східнослов’янської історії: Київська держава – Московська держава – Московське царство – держава Романових. Замість неї науковець запропонував діаметрально протилежний історичний концепт: Україна-Русь зі столицею в Києві – Галицько-Волинська держава – Велике князівство литовське – козацька держава XVII–XVIII ст. Ця міна уповільненої дії, закладена під штучно створений фундамент московитської державності, викликала лють у тих же більшовиків. Вони помстилися навіть після смерті Михайла Грушевського, встановивши йому пам’ятник не обличчям до людей, а затиллям. Хто не посвячений, той могилу першого президента Української незалежної держави одразу не знайде на Байковому кладовищі, бо саме на це розраховували ті, хто вірою і правдою служили Кремлю, прагнучи у будь-який спосіб затерти пам’ять про нього. Після судилища над вигаданою чекістами Спілкою визволення України сталіністи продовжували репресії проти наукової інтелігенції. Автор розкриває обставини виникнення так званої “Симиренківської справи”, за якою у 1933 році жертвами репресивного сталінського апарату стали десятки тисяч науковців, агрономів, ветеринарів, інженерів і звичайних колгоспників. Серед них був і професор Володимир Симиренко – видатний український помолог і селекціонер плодових культур в Україні, один із перших агроекологів та розробників дослідницької методології сучасного садівництва. В книжці називається дата загибелі Володимира Симиренка – у ніч із 17 на 18 вересня його розстріляли в урочищі Солянка під Курськом. Така сама трагічна доля чекала на професора мовознавства Григорія Холодного, історика і авторитетного теоретика літератури Володимира Перетца, математика зі світовим ім’ям, академіка Михайла Кравчука, сходознавця і письменника Агатангела Кримського. Розповідаючи у книжці про кожного з них, Олександр Бондаренко згадує найсуттєвіші факти з біографій визначних науковців, аналізує їхній вагомий внесок у різні наукові галузі. Не обійшов увагою автор й українських мистців, яких так само за надуманими звинуваченнями засудили на тривалі терміни ув’язнення або розстріляли у застінках НКВД. Серед них – Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Іван Липківський. Моторошною і цинічною за своєю суттю стала розправа особливим відділом

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин