Геноцид · “У радянській державі ніхто не був застрахований від розправи каральними органами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Співав правду про Героїв Крут і Голодомор
Слово Просвіти, №46 за 2024 рік
НКВД УССР над сліпими кобзарями взимку 1934-1935 років після проведення у Харкові в міському оперному театрі з’їзду, спеціально організованого етнографічною комісією Академії наук. Цей злочин, вчинений сталіністами поблизу залізничної станції Козача Лопань, і досі огорнутий таємницею, деталі загибелі близько трьохсот незрячих музикантів разом з їхніми поводирями, переважно дітьми, невідомі до наших днів. Автор не просто констатує злочини тоталітарної системи у Радянському Союзі, правонаступником якого стала Російська Федерація, що веде неоголошену війну проти суверенної України, а й закликає широку громадськість пам’ятати імена тих, хто безневинно загинув у 20-30-ті роки. Один з розділів книги О.Бондаренка має аж надто довгу назву “Неоголошена війна москалів на знищення української нації ціною репресій, колективізації, терору голодом та славославлення “вождя всіх народів” письменниками: 1929-1949”. Аби оглянути у вказаному історичному періоді те, що стосується винищення у небачених масштабах сільського населення, інтелектуальної еліти нації, автор передвоєнний період в Україні поділив на чотири етапи. Перший: масова колективізація українського селянства та ліквідація куркульства як класу (1929-1931); другий: масовий терор голодом (Голодомор) українського селянства (1932-1933): масовий терор шляхом арешту та страти значної кількості творчої, наукової та мистецької української еліти, знищення архітектурно-культурних пам’яток, пограбування музеїв, привласнення москалями культурної спадщини України (1934-1937); масовий Великий червоний терор проти української нації Східної та Західної (Галичини) України (1932-1941). Однією з причин сталінської вимоги українського зерна у необмеженій кількості деякі історики схильні вважати те, що за його вивезення в європейські країни і за виручену валюту закуповувалось західне обладнання, без якого неможливо було провести індустріалізацію. Лазар Каганович виявився тим, як наголошує у книзі автор, хто без зволікань після його призначення на посади, спочатку завідувачем сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б), а згодом ще й надзвичайним уповноваженим від партійних і державних органів з питань колективізації і хлібозаготівель, почав втілювати сталінські настанови у найжорстокіший спосіб. Можна посперечатися з О.Бондаренком, який переконаний, що злочинна поведінка і вчинки Кагановича у процесі витискування зерна з українського селянина пояснюєть-
Дитинство видалося невеселим. Народився незрячим, пережив кремлівський комуністичний Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. Вчився у школі сліпих у Полтаві, потім у Житомирі, Києві. У 16 років навчився грати на бандурі, яка стала його годувальницею. У роки Другої світової війни ходив із кобзою по Полтавщині, Київщині, Сумщині, Харківщині та інших областях, заробляючи на кусень хліба. Виконував думи та балади на тексти Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша.
ся дуже просто, а саме його національною ментальністю, в якій дуже часто присутні безпринципність, немилосердність і цинізм, але те ж саме було характерним для його поплічників – Станіслава Косіора, Павла Постишева, Всеволода Балицького (поляка, росіянина й українця за походженням), котрі, як ті вірні пси, без жодного вагання і внутрішніх моральних гальм, вчиняли насилля проти найсвідоміших і патріотично налаштованих українців, вбачаючи в них, перш за все, ідеологічних ворогів. Українське селянство ці сталінські блюдолизи, застосовуючи масовий терор, насилля, аби за будь-яку ціну виконати партійне завдання. Тепер всьому світу відомо те, що приховувалося більшовиками на початку 30-х. Повсюдний голод, що виник після брутального вилучення хлібних запасів по всій Україні, спровокував масове вимирання сільського населення, кількість померлих від недоїдання обчислювалася мільйонами. Автор книги в деталях досліджує механізм визиску, який планомірно підтинав хліборобів з діда-прадіда, тим самим знесилюючи тисячолітню націю, бо разом з дорослими вмирали і діти, її майбутнє. Справжнім вироком звучать слова в оцінці цих макабричних подій, що залишили після себе глибокий слід у генетичній пам’яті українців: “Кат Й.Сталін планомірно й послідовно вів до того, щоб примусити українську націю до капітуляції, зробивши з неї покірне знаряддя кремлівських жидівських керманичів. І цим засобом став геноцид українського народу. Світська влада сама визнала ці дії внутрішньою війною словами помічника Й.Сталіна, жида М.Хатаєвича: “Це війна, або вони нас, або ми їх”. Автор вже вкотре у книзі емоційно вказує на національну приналежність наближених партійних функціонерів до вождя. Справді, той же апарат НКВД СССР і його республіканський філіал у Києві тривалий час був укомплектований євреями ще з часів Леніна-Троцького. Однак треба визнати, що дуже скоро Йосип Джугашвілі позбавиться від офіцерів-енкаведистів з іудейським корінням, так само і від вищих партійних сановників, зокрема, Каменєва, Зінов’єва, Рикова, не кажучи про згадуваних Косіора, Постишева, Балицького, Хатаєвича. Всі вони були розстріляні у роки “Великого терору” як небажені свідки організованої і спланованої за безпосередньої участі Сталіна масової фізичної (розстріл) і фізіологічної (штучний голод) розправи над цілими суспільними прошарками. Час від часу серед істориків поновлюється дискусія стосовно статистики загиб-
Крім гарного голосу мав поетичний талант. Співав думи на власні тексти, серед яких – про Голодомор 1932–1933 років. За словами краєзнавця Рената Польового, свого часу етнограф Іван Макарович Гончар хвалився, що має у схованці віршовану історію України Башловки, сказавши, що це “талановитий і дуже сильний твір”. У 1945 році оселився в Києві. Грав у кобзарському ансамблі при Київському товаристві сліпих. Працював у цьому товаристві – сортував речі по коробках тощо. В Товаристві познайомився з незрячою дівчиною Параскою – пізніше вона стала його дружиною і народила шестеро дочок. Коли в 1969 році при Музично-хоровому товаристві УРСР було створено Об’єднання співців-кобзарів (туди ввійшло 14 музикантів, як старшого віку, які дивом уціліли після сталінських погромів, так і молодших), теж був запрошений до колективу. При цьому, як згадував інший кобзар,
лих у 1932-1933 роках. Не обминув її й автор книги, який віддає перевагу дослідженням з цього питання авторитетному історику Володимиру Сергійчуку, який у своїх працях дуже аргументовано доводить, що кількість втрат серед українського селянства під час Голодомору складає понад 7 мільйонів осіб. Зауважмо, що Олександр Бондаренко цю драму з мільйонними жертвами намагається розглянути під дещо іншим кутом зору. Йому не дає спокою морально-етичний аспект цієї катастрофи, свідками якої в ті роки були представники української творчої еліти, котрі не лише мовчали, а, на жаль, навіть славили убивць рідних по крові людей. На двох десятках сторінок автор з обуренням називає тих, хто писав літературні панегірики “вождю усіх народів”, на кшталт: Піснею про Сталіна Починаймо день! Кращих ми не знаємо На землі пісень! У країні Сталіна У країні Рад, Ми ростем, зростаємо, Як зелений сад! Цей вірш у середині 30-х написав Максим Рильський, який напевне ж був панічно настраханий і своїм арештом, тією гігантською людською гекатомбою, вчиненою сталіністами у 1932-1933 роках, політичними репресіями, що викошували людей творчих професій, виселеннями до сибірських країв усіх тих, хто викликав найменшу підозру в нелояльності до радянської влади. В книзі автор переконливо ілюструє творчу мімікрію Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Миколи Нагнибіди, Любомира Дмитерка, Платона Воронька, Олекси Ющенка, Олександра Підсухи, Натана Рибака, Вадима Собка, Юрія Смолича і деяких інших тогочасних поетів і прозаїків, які в загальному хорі не лише сприяли культу особи Сталіна, а що найгірше – не знаходили у собі мужності сказати правду українському народові про злочини сталінізму, десятиліттями вводили в оману не одне покоління людей, підміняючи жахливу дійсність майстерно сплетеною ілюзорністю. Щоправда дехто з них на схилі літ намагалися покаятись, як, скажімо, Павло Тичина, написавши такі поетичні рядки, цитовані у книзі: Якщо я десь не оспівав калину, Якщо не ввів у вірш весняну цвіть – Мені не ставте, друзі, у провину. Ви, критики, в докорах не кипіть. Не можу про калину я співати Коли на світі стільки чорноти,
Євген Адамцевич, Башловка на першому концерті навідріз відмовився співати твори штучного “совєтського фольклору” і взагалі не вийшов на сцену. Він мав свій характер і був дуже чутливим до фальшу. Зате в дружньому колі завжди співав із задоволенням. Вдома чи в дружній компанії виконував пісні “Стоїть в селі в Суботові” (вірш на слова Тараса Шевченка), “Як полки Богдана”, “До кобзи”, “Козачий кістяк”, “Пам’яті тридцяти” (вірш про Героїв Крут на слова Павла Тичини” ), “Євшан-зілля” і багатьох інших. “…літом 1968 року ми вибрались провідати київського народного кобзаря Михайла Федоровича Башловку, що жив тоді по вул. ім. Тельмана. Народні співці мені вже не раз розповідали про цього кобзаря, характеризували його як найбільш плідного незрячого київського кобзаря нового покоління, але я до цього часу не слухав цього музику. Тому з великою цікавістю я переступив поріг його
Сто років тому, 10 листопада (за іншими даними – 19-го) в селі Макухи (нині підпорядковане Зіньківській міській територіальній громаді Полтавського району) на Полтавщині народився видатний український кобзар Михайло Башловка. Він був останнім із могікан, носієм традиції сліпих кобзарів, яких практично повністю винищив російсько-комуністичний режим у 1920–1930 роках. Кобзар Михайло Башловка – один із тих, хто співав про звитяжну сторінку історії Української Народної Республіки – бій під Крутами. А ще говорив і співав про Голодомор тоді, коли всім було наказано мовчати про цей страшний злочин комуністичного режиму, моторошну трагедію українського народу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
