Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український шлях · “Великий Зборе українських націоналістів! Впродовж більше ніж 25 років сповняв я мої завдання в Організації українських націоналістів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Батьківщина не забуде одного з найкращих своїх синів” До 60)х роковин смерті Андрія Мельника

Слово Просвіти, №46 за 2024 рік

Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН Берлін ставав дедалі небезпечнішим місцем для перебування тут голови ОУН – полковника Андрія Мельника. І хоча А. Мельник з дружиною Софію знайшли собі доволі пристойне помешкання в зоні окупації союзників, це не гарантувало йому безпеку, оскільки в місті активно діяла мережа більшовицьких спецслужб і агентури, а московські агітатори практично безперешкодно проводили серед місцевого населення агітацію за повернення в СССР усіх, хто опинився на еміграції, а, отже, могли випадково знайти його та видати місце перебування подружжя Мельників. Берлін лежав у руїнах. Авіація і артобстріли зрівняли його із землею, і тільки де-не-де збереглися будівлі чи підвальні приміщення. Через підірвані мости зупинилося сполучення з іншими містами. Пошта, телеграф, вокзали припинили свою роботу. У місті процвітав бандитизм, будьякої миті перехожого могли пограбувати або вбити. За таких обставин Андрій Мельник звернувся до найближчих своїх соратників, які перебували в Берліні, із закликом негайно покинути місто, а ще краще – виїхати за межі Німеччини. Здійснювати керівництво ОУН у таких умовах ставало неможливим, не кажучи вже про опіку над тисячами українців-втікачів, які вимушено покидали Україну і селилися, в тому числі, у Німеччині. Андрію Мельнику вдалося виїхати з Берліна і знайти житло в Кельні, проте він гарячково роздумував над тим, щоб і самому покинути Німеччину. Безпосередня близькість із радянською зоною окупації загострювали його спогади про трагічну долю Євгена Коновальця. А Мельник не сумнівався, що НКВД скористається найменшою можливістю, щоб ліквідувати його і дружину Софію. А тому, вже проживаючи у Кельні, він обмежив коло спілкування до людей, яких знав багато років і мав до них цілковиту довіру. Без зайвої потреби не виходив на вулицю. Листи, які стосувалися діяльності ОУН, ретельно шифрував, щоб не можна було довідатися про їхній справжній зміст. Як згодом виявилося, побоювання були не безпідставними. Саме в ці дні НКВД у Москві запланував його ліквідацію і спорядив до Німеччини спецгрупу “Вулкан”, яка отримала завдання знайти А. Мельника і вбити його за першої нагоди. Його життя у Кельні ставало чимраз напруженішим і закритішим від зовнішнього світу, що негативно відбивалося на керівництві ОУН, яка потребувала значної уваги з огляду на нові післявоєнні обставини, коли до її лав приєднувалися біженці з України. І ось тут стало в нагоді його знайомство з князем Феліксом Люксембурзьким із династії Габсбургів. Із його величністю князем Андрій Мельник познайомився ще у 30-х роках, коли працював управителем маєтків митрополита Андрея Шептицького. Тоді князь відбував військову службу у Перемишлі й активно цікавився українськими справами. На нього, зокрема, гарне враження справив Андрій Мельник, який не приховував своїх поглядів на необхідність українцям мати власну мілітарну міць у боротьбі за вільну Україну. Згодом князь Фелікс одружився з Великою Княгинею Шарлоттою і оселився в Люксембурзі. Після деяких сумнівів А. Мельник відважився звернутися до князя з проханням допомогти йому і дружині теж оселитися в Люксембурзі. Через деякий час прийшла позитивна відповідь. Князь навіть подбав про працевлаштування Софії в одній з банкових установ Люксембурга. Подружжя Мельників було зворушено такою прихильністю князя. Зокрема, для Андрія Мельника це означало, що він перебереться в країну, де почуватиметься безпечніше, а головне – нарешті з’являться належні умови для керівництва Проводом українських націоналістів (ПУН). Адже географічно Люксембург був зручним містом для легальних і нелегальних контактів з активістами ОУН. Для пані Софії створювалися більш-менш стерпні побутові умови життя, з’являлася стабільність, коли вже не треба було думати про нові переїзди в пошуках житла і заробітків. Перед своїм від’їздом до Люксембурга Андрій Мельник вирішив востаннє провести засідання ПУН у Німеччині. Зокрема, у Мюнхені нарада ПУН ухвалила рішення призначити п’ятий Великий збір українських націоналістів та затвердила підготовчу комісію на чолі з редактором газети “Українське слово” Олегом Штулем-Ждановичем. Збір призначили на 19 липня 1964 року. Коли ж учасники засідання ПУН покидали Мюнхен, вони навіть у поганому сні не могли уявити, що більше ніколи не побачать голову ОУН Андрія Мельника. *** Для стороннього ока складалося враження, що проживання Андрія Мельника в Люксембурзі було спокійним і навіть безтурботним. Насправді ж провідник із головою занурився у роботу. Врешті-решт дістав змогу швидко відповідати на листи, телефонувати друзям. А головне – зустрічатися із соратниками, які тепер без побоювань могли до нього приїжджати з різних куточків світу й обговорювати важливі питання діяльності ОУН. На жаль, не було тільки гостей з України… Таких зустрічей було чимало. Після кожної з них подружжя Мельників проводжало гостей до летовища або залізничного вокзалу, а потім ще довго поглядом проводжали дорогих їм людей. Одного літнього недільного дня подружжя Мельників проводжало на летовище гостя, який мав відлетіти на північноамериканський континент. Все було як завжди: обійми, прощальні слова, побажання щасливої подорожі, обіцянки неодмінно ще раз зустрітися. Але коли гість уже сідав у літак, а Мельники звично махали услід руками, Андрію несподівано стало зле. В очах різко потемніло, і він одразу втратив свідомість, падаючи на розпечений сонцем бетон. Софія вчасно притримала чоловіка за руку. Закричала, щоб хтось викликав швидку допомогу. Андрія відвезли у клініку святої Єлизавети в Люксембурзі, де лікарі повернули його до тями. Софія наполягала на повноцінному обстеженні стану здоров’я чоловіка. Але Андрій запевняв, що це випадковий інцидент і стався тільки через сильну спеку. Їй так і не вдалося переконати його пройти ретельне медичне обстеження. Полковник, ніби нічого й не було, з головою занурився в роботу. Листи, телефонні дзвінки, зустрічі, наради, розмови… розмови… розмови… 23 червня 1964 року Андрій Мельник вийшов з дому, щоб придбати квиток на поїздку в одне з європейських міст, де мала відбутися нарада Проводу українських націоналістів. Дорогою вирішив зайти на поштамт і забрати адресовані йому листи. Але вже на підході до поштової скриньки йому знову стало зле, Могила А. Мельника на кладовищі в м. Люксембург він знепритомнів і впав на землю. Полковник отямився вже на лікарняному ліжку у знайомій клініці святої Єлизавети. Першою, кого побачив, була Софія, яка сиділа біля нього, тримаючи за руку, і плакала. – Цього разу, здається, все серйозно, – промовив Андрій. Лікарі підтвердили його стурбованість. У нього інсульт, який частково паралізував лівий бік. Його госпіталізували, а про повернення додому вже не йшлося. Тим часом полковник відчув, що до нього поступово повертається свідомість і рештки сил, а отже, він не має права марнувати час. Покликав Софію і продиктував їй листа: – До Проводу українських націоналістів. Призначаю і прошу друзів: генерала Миколу Капустянського, інженера Осипа Бойдуника, доктора Якова Маковецького проводити наради Проводу українських націоналістів на час моєї недуги чи в разі смерті, але до часу вирішення питання мого наступництва. Фактично це означало, що відтепер керівництво ОУН лягає на плечі трьох людей, яких він визначив, натомість полковник відсторонює себе від керівництва ОУН, хоч і зберігає її функціональність. Звістка про хворобу Андрія Мельника приголомшила його найближчих співробітників. Не змовляючись, усі вирішили не інформувати широкий загал про недугу до проведення Великого збору, який єдиний може ухвалити у цій справі якесь рішення. Натомість усі сили зосередили на порятунку життя полковника. На жаль, у місцевій лікарні не знайшлося кваліфікованих лікарів і необхідного устаткування для його лікування. Місцевий лікар Арманд Охлінгер терміново викликав до Люксембурга кращих лікарів з Парижа, в тому числі професора-невропатолога Раймонда Гарсіна, який настійливо рекомендував перевезти А. Мельника до спеціалізованої лікарні в Мюнхені. Проте стан хворого уже був настільки незадовільний, що перевезення до Мюнхена могло мати для нього фатальні наслідки. І все-таки полковника помістили водній із лікарень Кельна, де йому надавалася фахова допомога кращими спеціалістами з неврології. Разом із хворим до Кельна переїхала Софія Мельник, яка не відходила від чоловіка. Прикутий до лікарняного ліжка, Андрій Мельник і надалі переймався ви- Андрій Мельник. 1960 р. нятково ходом підготовки до Великого збору, який у ці дні мав розпочати свою роботу. Щоб бути у курсі всіх справ, він розпорядився призначити Якова Маковецького своїм зв’язковим із делегатами Великого збору. У ньому несподівано прокинувся дисциплінований вояк, який перед тим, як відійти у кращий світ, має завершити усі розпочаті справи. І має завершити належно, тож мусить усе знати. Яків Маковецький щодня приходив до Андрія Мельника у лікарню і розповідав йому про всі деталі підготовки Великого збору, наголошуючи при цьому тільки позитивні факти, аби вберегти А. Мельника від зайвих хвилювань. Але навіть із тих повідомлень, які ретельно підбирав Я. Маковецький, можна було зрозуміти всі перипетії підготовки до Збору. Уже перед самим відкриттям Великого збору українських націоналістів А. Мельник запросив до себе голову Підготовчої комісії Олега Штуля-Ждановича і після короткої розмови передав листа делегатам і гостям Великого збору, у якому, зокрема, зазначалося: “На руки президії п’ятого Великого Збору Українських Націоналістів. Великий Зборе українських націоналістів! Впродовж більше ніж двадцять п’ять років сповняв я мої завдання в Організації українських націоналістів. І в Українському націоналістичному русі, вкладаючи у них всі мої духовні і фізичні сили, всю мою енергію, всі мої знання, доки грізна тривала недуга не стала на перешкоді в дальшому виконанню прийнятих на себе завдань. Тому в цю важливу для Українського націоналістичного руху хвилину прошу Великий збір, як найвищу законодавчу установу нашого Руху, при виборі Голови Проводу українських націоналістів не брати під увагу мою особу, якщо доживу до П’ятого ВЗУНу, – і вибрати таємним голосуванням нового голову Проводу українських націоналістів, якого у тому чи іншому світі благословляю”. Олег Штуль-Жданович, який першим прочитав цього листа, звернувся до полковника: – Пане Голово, я передам Вашого листа делегатам і учасникам Великого збору, але вважаю, що для збереження єдності нашого

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин