Тільки в “СП” · “По всій Україні належало б щороку вшановувати Пам’ять Героїв і Жертв Великої Битви УПА на Гурбах”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Книжковий дороговказ
Слово Просвіти, №46 за 2024 рік
21-28 квітня 1944 року, група “Енея”. Разом – 3588. Ось і вийшла в генерала Марченкова “справна” цифра в звіті. Якраз стільки, скільки потрібно для звіту перед високим московським начальством – 3588. Страшна цифра. Логічним є припущення, що цій цифрі мала б відповідати і кількість захопленої в повстанців трофейної стрілецької зброї. Але згідно із звітом ВВ НКВД кількість захопленої зброї – всього 298 гвинтівок, 31 автомат, 42 ручних кулемети, – разом 371 одиниць стрілецької зброї. Так є тут ще і 7 гармат, 15 мінометів, 120 возів і навіть! літак У-2. Але важку зброю і вози повстанці покинули перед проривом, щоб не обтяжувати себе на марші. Тобто ніякої обслуги коло цієї трофейної зброї при її захопленні вже не було. От і виходить, що навіть згідно із звітом ВВ НКВД було вбито і захоплено в полон не більше 370 озброєних повстанців. Решта – беззбройне мирне населення, безвинні жертви більшовицького терору-геноциду. “174 воіна-чекіста округа за гєроізм і мужество, проявленниє в етот період прі ліквідації банд українскіх буржуазних націоналістов, билі награждєни ордєнамі і мєдалямі СССР”. Через два місяці після Гурбинської битви, 22 червня 1944 р., Жуков і Берія видали зловісний наказ № 0078/42 про тотальне виселення всього українського населення “в отдєльниє края Союза ССР”. Виконати цей наказ сталінські людожери не змогли не стільки через відсутність достатньої кількості вагонів, як через подальше розгортання бойових дій УПА. А бойові повстанські курені, вирвавшись із оточення, здійснили рейд на Полісся, а потім знову повернулись на Південну Волинь. Гурбинська битва показала надзвичайну стійкість і незламність українських повстанців, їх високу бойову майстерність і рівень військового мистецтва керування повстанськими силами зі сторони командирів і штабів. Це не був бій, який характерний для повстанської армії. Повстанці в усіх випадках повинні уникати фронтальних оборонних боїв, які веде регулярна армія. Але, опинившись в такій ситуації, що уникнути фронтального бою не
В Українському кризовому медіа-центрі відбулась презентація двотомного видання Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського – науково-бібліографічного покажчика “Українська революція і державність (1917–1921 рр.)”, який побачив світ цього року у видавництві “Ліра К”. Доктор філологічних наук, професор Сидір Кіраль зазначив, що це видання – промовистий вияв історичної пам’яті в історії розвитку національної бібліографії як такої, оскільки бібліографічні видання, про котрі йдеться, тісно переплітаються з історією нашої державності. Саме за часів Української революції, Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії було утворено відповідні наукові інституції й відділи. Два томи видання – це бібліографічні описи книг, брошур, авторефератів, журнальних статей, тез, рецензій, депонованих праць, присвячених цій проблематиці.
вдалося, повстанське військо успішно втримало свої позиції. В Гурбинській битві ми бачимо вже добре навчених військовій справі повстанців, які перемогли озброєного до зубів, чисельно переважаючого ворога. З тактики їх дій видно, що це вже був зародок регулярного Українського Війська. Курені Групи “Богун” Петро Олійник-Еней повів на Полісся. А повстанці із з’єднання “Холодний Яр” на чолі з Миколою Свистуном-Ясенем все ж таки почали здійснювати запланований раніше рейд на південний схід. Більше сотні повстанців цього з’єднання загинули в нерівному бою 13 травня 1944 р. під селом Стригани (Славутчина). А де ж тепер перебував Кропива? Чи він також загинув 13 травня, як подано в деяких виданнях. Виявляється, що це була помилка. Він тоді був ще живий. Ось свідчення Василя Худенка – Остапа: “15 травня 1944 р. мене викликав до себе Кропива і без пояснення причин запропонував перейти в розпорядження політ-референта Середи із штабу Групи Енея”. Не став Кропива відсиджуватися в поліських болотах. Відправивши в рейд з’єднання “Холодний Яр”, він разом з Доксом і охороною знову пробирається на південь – до загону Омеляна Грабця-Батька, який в цей час здійснював рейд з-під Чернівців на північ. Свідчить Григорій Ільченко-Степовий: “Поступив наказ і ми дуже тяжкими шляхами стали повертатися назад, на північ. Ми залишили увесь транспорт, коней і йшли пішки, несучи на собі набої та харчі. На весь загін, в якому було за п’ятсот осіб, мали троє осідланих коней. На одному з них їхав “Кропива”. Ми довго кружляли по лісах, уникаючи боїв з червоними, але вже насідали енкаведисти та групи, сформовані з червоних партизанів. Десь в середині травня ми перетнули залізницю Тернопіль-Шепетівка і недалеко від Вишнівця зупинились в лісі на перепочинок. Вдень тут ми прийняли бій з енкаведистами. Їх було, як видно, не багато, а тому в ліс вони не пішли. Ми йшли далі і тільки вночі, а вдень ставали на відпочинок. В лісі мене позвав “Батько” і поцікавився, як рука. Лікар мені зняв пов’язку, і я вже не відчував, що
Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського націопоранений. Тут же, в лісі, “Батько” відібрав групу із сорока чоловік і сказав, що з куренем підуть на Рівненщину “Кропива” та “Бистрий”, а ми залишимось тут, у нас зовсім інше завдання. Увечері курінь піднявся на марш. Ми тепло прощались І, як видно, назавжди. На другий день ми в лісі переодягнулись в однострої радянських солдатів і одержали відповідні документи. Я став тепер надовго Рибалко Іван. “Батько” повідомив, що ми відбуваємо в глибоке підпілля ОУН в східні області України. Охорону групи вів “Докс” – цей відважний командир. “Батько” дав мені пароль до Вінниці і в одне село під Літином. Потім кожен з нас одержав відповідні документи на ті місця, куди нас посилала ОУН. Ми розлучилися недалеко від Проскурова. “Батько” побажав успіху, потиск нам руки, але ми не знали, що то було востаннє. Ми вийшли на дорогу і нас військова машина підвезла до міста. Мій друг Володя взяв квиток до Києва, а я – до Павлограда Дніпропетровської області. Я їхав виконувати нове важливе доручення. Це був червень 1944 року”. Це останнє живе свідчення про Василя Процюка – Кропиву. (Найновіші віднайдені документи підтверджують, що Кропива загинув 13 травня 1944 р. – Г. Д.).
Післямова Не маючи достатньої інформації, історик П. Мірчук зробив деякі не зовсім точні висновки з результатів Гурбинської битви. Він пише: “Двомісячні великі бої частин УПА-Південь, в яких большевики наступали цілими дивізіями з усіма родами зброї до важких гармат, танків і літаків включно, забрали надзвичайно багато жертв. Втрати в людях були такі великі, що головне командування вирішило розформувати УПА-Південь. Уцілілі частини УПА-Південь включались до УПА-Захід і УПА-Північ. Трагічна доля Групи УПА- Південь заставила головне командування УПА змінити тактику переходу фронтів. Показалось, що великі бої з Червоною армією, силами кількох чи кільканадцяти куренів забирають надто багато жертв. Тому літом 1944 р. всі частини УПА дістають наказ розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпанального університету імені Тараса Шевченка Валерій Капелюшний відзначив той факт, що в дослідженні вже немає розділу ти, або більші масиви лісів. В районах менших лісів розчленуватися на чоти, а то й на рої”. Дійсно, багато повстанських відділів після Гурбинської битви влітку 1944 року перейшли з Волині в Карпати і в більші лісові масиви (Полісся, Чорний Ліс тощо). Але УПА-Південь повністю розформована не була. Розділившись на малі невловимі відділи, українські повстанці ще багато років наносили відчутні удари більшовицьким окупантам на Південній Волині. Декілька років тому патріоти Південної Волині поставили і освятили Хрест на місці найбільшого поховання повстанців і розстріляних мирних жителів. Щороку в одну з останніх неділь квітня сюди прибувають люди з навколишніх міст і сіл, щоби вшанувати пам’ять загиблих. Алея думаю, що Гурбинська битва була подією далеко не місцевого значення. За своїм розмахом і значенням то є без сумніву подія Всеукраїнського масштабу, про неї повинні знати всі українці так само, як і про Героїв Крут і Базару, про переможні козацькі звитяги. У червні 2000 року, якраз перед Зеленими Святами, я побував на полі Гурбинської битви. Електричкою доїхав до Здолбунова, а звідти поїхав автобусом на південь. Десь через 30 кілометрів на південь від Здолбунова, не доїжджаючи 3 кілометрів до села з поетичною назвою Зелений Дуб, водій зупинив автобус і, показавши рукою в сторону недалекого лісу, сказав: “Там”. Автобус поїхав дальше, а я віч-на-віч залишився з Полем Гурбинської Битви. Шаленим різноцвіттям зустріло мене воно – Поле Слави Української Зброї,
“Українська радянська соціалістична республіка” як окупаційної форми території України. Натомість у покажчику з’явився розділ про УНР та її зв’язки з антибільшовицьким “білим” рухом, змінилась термінологія, зокрема вживані в попередньому виданні терміни “гетьманщина”, “скоропадщина” замінені на коректні “гетьманат” та “Українська держава Павла Скоропадського”. На думку рецензентки двотомника, докторки історичних наук, професорки, завідувачки відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України Валентини Піскун, хронологія Української революції має бути розширена до березня 1923 року. Адже тільки від цього часу територія України вчергове була розподілена між різними державами в Європі, тому саме 1923 рік є тією важливою датою, щоб зрозуміти,
поле безчестя ворогів України. Воно займає значну площу, приблизно 10 на 8 кілометрів на півдні Здолбунівщини. Рівнинна на сході місцевість поступово переходить в заболочену долину р. Світеньки. Тут є прекрасні галявини, придатні для влаштування літніх молодіжних оздоровчих таборів. Адже молодь майже нічого не знає про боротьбу УПА на Волині в 1943–44 рр., відкриття тої терра інкогніта ще належить їй зробити. Бо з досвіду знаю, що в нашої молоді склалося дещо однобоке враження, що боротьба УПА – то є обов’язково боротьба в схронах, криївках тощо. Нічого цього тоді ще не було. Гурбинська битва відбувалася на відкритій місцевості, на широкому волинському полі проти творців Голодоморів і ГУЛАГів. То була переможна Битва Українського Козацького Повстанського Війська за Волю України. А волиняни, жителі навколишніх сіл, залюбки прийняли б гостей (зелений сільський туризм). Тож закликаю вас, дорогі друзі, відкрити для себе цей чудовий куточок Південної Волині! Крім незрівнянного естетичного задоволення, Ви будете мати можливість доторкнутись серцем до недавньої, але вже призабутої героїчної сторінки нашої історії. Та й нашим науковцям пора вже спорядити спеціальну експедицію для вивчення історії і перебігу подій на Південній Волині під час Другої світової війни. А по всій Україні належало б щороку вшановувати Пам’ять Героїв і Жертв Великої Битви УПА на Гурбах.
1994–2004, Київ – Ланівці – Крем’янець – Шумськ – Антонівці як переможці можуть поділити територію переможеної держави. Професорка також поділилась думками щодо нашої нинішньої боротьби з сучасною російською імперією, яка не може існувати без України, бо їй потрібна українська історія, аби її привласнити. Вагомими словами про значення бібліографії в науковому, історичному та практичному сенсах підсумував цікаву розмову модератор заходу, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ і координатор Українського кризового медіа-центру Ігор Стамбол. Учасники дискусії зійшлися на тому, що наразі маємо професійно підготовлений книжковий дороговказ – двотомник “Українська революція і державність (1917–1921 рр.)”.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Воїни Української Повстанської Армії. Фото з відкритих джерел
Під час презентації видання (справа наліво): Сидір Кіраль, Валентина Піс* кун, Валерій Капелюшний
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
