«Просвіта» сьогодні · “Завжди є ті, хто здатен рухати українську ідею поперед себе, як каменярі, що будують великий і вічний храм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Повернення із забуття
Слово Просвіти, №46–47 за 2021 рік
Отець Юрій МИЦИК, д. і. н., проф., засл. діяч науки і техніки України
Ім’я історика, педагога і активного діяча “Просвіти” Василя Біднова (Бідного) (1874–1935) не дуже відоме. Однак він входив до числа трьох видатних наукових і культурних діячів передреволюційного Катеринослава (нині – Дніпра): Дмитро Яворницький, Адріян Кащенко і Василь Біднов. Останній народився в Широкому (нині – райцентр Дніпропетровської області). Після закінчення Одеської семінарії і Київської духовної академії (КДА), де він заприязнився з Є. Чикаленком, О. Лотоцьким, О. Кониським та іншими активними діячами українського руху, осів у Катеринославі, де викладав у місцевій семінарії та гімназіях, ґрунтовно зайнявся історією, став секретарем Катеринославської вченої архівної комісії і активним діячем “Просвіти” поряд з Дмитром Дорошенком і Дмитром Яворницьким, друкувався в українських виданнях... Біднов особливо тяжів до історії запорозького козацтва і Православної Церкви, він став чи не найкращим знавцем архівів з козацької історії. Цікаво, що приязнь з Яворницьким не зашкодила Біднову інакше поглянути на козацтво. Коли Яворницький романтизував його,
Біднов змальовував козацтво реалістично, показав розвиток на Січі земельної власності, промислів, торгівлі, освіти й церковної організації, аргументовано заперечив твердження про примітивність і недорозвиненість запорозького козацтва. Водночас його капітальна праця “Православная церков в Польше и Литве” (перевидана в Мінську у 2002 р.) принесла йому загальне визнання і Макаріївську премію. Але тверда позиція Біднова щодо української мови спричинилася до відхилення його кандидатури на посаду доцента КДА. У 1918 р. він став професором новоствореного Катеринославського університету, а в жовтні того ж року перенісся до Українського Державного університету в Кам’янці-Подільському, де став деканом богословського факультету. Тут він працював разом з ректором проф. Іваном Огієнком (в майбутньому митрополитом Іларіоном), познайомився з Головним Отаманом УНР Симоном Петлюрою та ін. Через поразку УНР він емігрував і подальша його діяльність пов’язана Українським Вільним університетом в Празі та Варшавським університетом. У 1928 р. гине його старший син Арсен, з яким він був на еміграції, потім арештовується й гине в сталінських концтаборах його дружина, звинувачена у справі СВУ– талановита письменниця Любов Шемплінська (літературний псевдонім) Жигмайло. Був репресований і загинув в концтаборах брат Василя Біднова – Митрофан... Це підкосило вченого, спричинило його тяжкі хвороби і смерть. Похований він був у Варшаві... На його смерть провідні діячі української еміграції відгукнулися рядом спогадів та некрологів, але вони були абсолютно недоступними в СССР. У радянські часи про Біднова майже не згадували, бо він в очах компартійних можновладців був “буржуазним націоналістом”, “церковником”, “емігрантом”... Уже одного з цих ярликів було достатньо, щоб викреслити Біднова з числа діячів української науки і культури... Лише в часи “перебудови” стали з’являтися праці, присвячені цій особистості та його науковій спадщині. У 2021 році вийшов збірник “Праведна душа. Василь Біднов у спогадах сучасників”, який підготував провідний дніпровський краєзнавець, журналіст Микола Чабан. У книзі зібрано спогади про Біднова Дмитра Дорошенка, Олександра Лотоцького, Наталі Василенко-Полонської, В’ячес-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
