Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “Ці книжки наповнені українською національною ідеєю державного самоздійснення”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Добротворча енергія слова Асоціації після прочитання книжок “Куди йдеш, Україно?” і “Свобода на барикадах” Миколи Григорчука

Слово Просвіти, №46–47 за 2021 рік

Василь ГЛАГОЛЮК, кандидат історичних наук, доцент Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, професор У наш час від першої хвилини народження людина потрапляє в інформаційний бум. Її бомбардують різноманітні повідомлення, насичені певними судженнями про факти, події, явища, оцінками, схваленням чи осудженням поведінки, вчинків окремих осіб, людей, партій, суспільних організацій, властей, урядових структур тощо. Водночас постправда (брехня), фейки, антиукраїнські наративи переповнюють інформаційний простір України. Як витримати цей натиск? Головним лікувальним засобом є Правда, що живиться доброчесними джерелами – історичними й сучасними. До інтелектуально багатих, емоційно добротворчих, морально чистих інформаційно-аналітичних джерел належать дві книжки доктора фізико-математичних наук, фізика-теоретика Миколи Григорчука “Куди йдеш, Україно?” (2020) і “Свобода на барикадах” (2021). Ці книжки наповнені українською національною ідеєю державного самоздійснення, в основі якої – правдива інформація знань. Творче інформаційно-виховне комунікування Миколи Івановича – це відгуки, огляди, рецензії на актуальні твори письменників Марії Матіос, Віри Вовк, Романа Іваничука, Дмитра Павличка, Юрія Щербака, Богдана Гориня, Михайла Слабошпицького, Івана Корсака, Григорія Гусейнова, Василя Рубана, Ярослава Мельника, Софії Андрухович. У публіцистичних роздумах йдеться про деякі пам’ятні для українців події недалекого минулого та історичні постаті, зними пов’язані. Спираючись на твір Івана Корсака “Вибух у пустелі”, М. Григорчук заглянув в історію створення атомної бомби. До цього великого проєкту у США був причетний киянин Георгій Кістяківський, який знайшов спосіб приводу диявольської машини в дію. Услід за героями роману Юрія Щербака “Зброя останньої надії” М. Григорчук розмірковує над розробкою такої зброї на сучасному етапі розвитку Української Держави. Він також відобразив лихо від ядерної енергетики, зумовлене невмілим використанням складних технологій. Для України воно обернулося страшною аварією на 4-му блоці Чорнобильської АЕС. На прикладі життєвої дороги Митрополита Андрея Шептицького окреслено всю складність боротьби Галичини за свої релігійні переконання та за автономію краю, де стикалися агресивні інтереси Австрії, Пруссії та Польщі. У розповіді про Нестора Махна та його дружину Галину Кузьменко розкрито трагічні процеси, які відбувалися у ті самі часи в Центральній Україні, окупованій російськими більшовиками з допомогою змосковщених українців. Оглядаючи життєві шляхи і творчий доробок таких талантів, як Віра Вовк і Святослав Гординський, М. Григорчук показав велич духовної національної сили українців навіть тоді, коли вони втратили зв’язок з рідною землею. Кожна оповідь Миколи Івановича відкриває, показує людині дорогу до українського національного храму через її серце, в якому є Бог. Надзвичайно хвилюючими є спогади Анни Урбанович, яку в жовтні 1947 року енкаведисти російського комуністичного режиму вивезли на Сибір. У довідці СБУ для комісії Верховної Ради України про ОУН і УПА (1993 р.) зазначено, що в період з 1944 до 1955 року з території західних областей України були виселені у віддалені райони СРСР 65906 сімей учасників ОУН, УПА (203662 особи). ...Анна Урбанович після жахливих митарств втекла із Сибіру, але без донечки. Наталочка померла 21 грудня 1947 року – дитячий організм не витримав сибірських випробувань. Після амністії Анна Урбанович довгі роки обходилася сама без особливої опіки. Читала газети, слухала радіо, дивилася телевізійні передачі, регулярно відвідувала церкву. Була в курсі світових новин, мала добру пам’ять, багато знала цікавих фактів з історії Березовів, окремих родин, її інтересно було слухати. “Це би на волову шкіру не переписав, що я перейшла, – не раз казала. – Таке варто не забувати, бо щелепи Кремля весь час напоготові”. Вірила в те, що українці відвоюють рідні землі у московських загарбників. Обурювалася, коли російські посіпаки називали українських борців за волю фашистами, нацистами. Анна Урбанович не дожила до майбутньої Перемоги над новітнім ворогом – відійшла у кращі світи 2 січня 2021 року. Ще за життя подбала про свій надмогильний пам’ятник. На ньому вона молода, разом із Наталочкою. Роздумуючи над інтелектуальним романом Юрія Щербака “Час тирана. Прозріння 2084 року”, Микола Григорчук підкреслив, що життєвий досвід автора спрямував аргументований, аналітичний погляд на майбутні глобальні виклики, союзи і конфлікти, намагався спрогнозувати хід світової і національної історії та відповісти на запитання: хто ми, звідки й “куди йдеш, Україно?”. Миколу Григорчука найбільше турбує доля України, бо “Україна – це вічно киплячий казан Європи під високим тиском, який час від часу вибухає, і тоді ллється кров ріками”, бо “ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі”. Завдяки нашій войовничості (“українці вперті як у житті, так і в бою”) ми залишилися на своїй землі. Не раз втрачали свою державність з огляду на те, що “наші люди схильні до анархії”, зневажають будь-які закони, за гасло мають “волю”, а не “свободу”, толерантні до всяких зайд. Ми швидше належимо до тих, для яких закон неписаний, ніж до тих, хто вірить різним законам і конституціям. Нам пасує “махновська волелюбність” і гоголівська роздвоєність душі, коли ми любимо все своє, але вірно служимо поневолювачеві. Юрій Щербак висуває здогад про те, що “ми, українці, програємо тому, що ніхто не хоче помирати за абстрактну ідею, зненавиджену державу, злодіїв у владі, поліцію, яка нещадно лупцює мирних протестантів”. Вустами героя Крейди автор припускає, що “ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі”. Юрій Щербак обмірковує можливості національної військової диктатури (на зразок Кемаля Ататюрка) з “твердою рукою одного генерала”, “гармонізації демократії”, яка створила б можливості позбутися парламентської суєти, “пустопорожніх обіцянок популістських блазнів і шулерів”, просування до влади “грошових мішків”, “жадібності багатьох партій”, здатних “грати за правилами”, які до певного часу “забезпечують їм перевагу”, зменшити розповсюдження вірусу телевізійної та інтернетівської дебільності, відправляти “чиновників-недбальців на гауптвахту” із залученням до громадсько-корисних робіт, перевіряти учасників кримінальних угруповань на “детекторі думок та спогадів…”. Микола Григорчук привертає увагу до основних положень доктрини побудови української міцної держави, про які мовиться у романі “Час тирана. Прозріння 2084 року”. Це такі: “державу слід будувати на принципах загальнонародного солідаризму і державного націоналізму”, “державою повинна б керувати політично нейтральна адміністрація менеджерів, яка має програмою її розвитку на найближчі 25 років”, “засоби масової комунікації не повинні перебувати в руках окремих монопольних політичних та фінансових груп”, “конфіскація несправедливо нажитих олігархами багатств”, “працюючі мають право на два голоси, пенсіонери – на один”, “держава має дбати про розвиток національної культури”. Повинно бути створене “державне агентство пам’яті, національного героїзму та історичної гордості”. Слід якомога далі відійти від російсько-радянської спадщини “несамовитих червоних бісів”, знищити всі комуніс-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин