Палітра · “Омріяна єдність – мислити український простір нерозривним у своїй історично6культурній спадковій цільності”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Якої Європи прагне Україна?
Слово Просвіти, №46–47 за 2021 рік
Юрій КИСЕЛЬОВ, доктор географічних наук, професор, член правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. Умань
Першого листопада відзначався День Європейського Союзу – саме цього дня 1993 року набула сили Маастріхтська угода щодо поглиблення європейської економічної та політичної інтеґрації. Наскільки важлива ця дата для України, багаторічної “сусідки” ЄС, більшість членів якого, практично незмінно підтримуючи нашу державу на словах, усе ж утримуються від підтримки дієвої й заморожують процес вступу до Євросоюзу нових членів? І чи маємо сьогодні вповні ту об’єднану Європу, про яку мріяли батьки-засновники цієї ідеї? Європу в розмаїтті корінних націй, культур і мов? Та й чи багато кому відомі імена творців ідеології Пан’європи? Спробуємо відповісти на ці запитання крізь призму вельми поширеної, але вкрай недолугої тези про те, що ми, мовляв, ІДЕМО до Європи. Панове, чи ви вчили у школі географію? В якій частині світу розташована Україна? І чи не тут – за однією з версій – центр Європи? Отож. “Іти” до Європи – все одно, що ломитися в прочинені двері. Україна – попри всі зміни міжнародної обстановки та політичної кон’юнктури – В ЄВРОПІ. Іманентно. З усіма своїми етнічними, культурними, історичними особливостями, так само, як і будь-яка інша європейська держава. І не вина українців, а брак політичної волі тієї частини очільників євроінтеґраційного процесу, що стоять на позиціях матеріалізму, лібералізму й дехристиянізації, в тому, що наша держава – досі поза межами Об’єднаної Європи. Часто Україні дорікають корумпованістю державних чиновників. Але пробачте, хіба давно від гучних корупційних скандалів здригалися економічно й соціально найрозвинутіші країни – Італія, Німеччина, Франція?.. Один із багаторічних депутатів Європарламенту, австрійський консервативний політик і нащадок імператорської династії Карл фон Габсбурґ, який чимало інвестував у розвиток українських масмедіа, послідовно й упевнено стверджує, що Україна, як європейська країна, мусить перебувати в Європі й політично. Особливо при цьому він наголошує, що наша держава протистоїть грізному російському агресорові, який до Європи якраз не належить – ні територіально, ні історично, ні ментально. Водночас він, вірним старожитнім європейським традиціям, як і колись блаженний Понтифік – Папа Іван Павло ІІ, наполягає на християнському корінні Європи як основі її духовності. Але, на превеликий жаль, справжніх аристократів духу мало хто слухає і чує... У своїх статтях та інтерв’ю Карл фон Габсбурґ часто згадує засновника пан’європейського руху ґрафа Ріхарда Куденгофе-Калерґі. Саме він ще на невідбудованих руїнах Першої світової війни закликав уряди й громадськість європейських країн до єднання задля недопущення нових воєн. Об’єктивно кажучи, в ті жорстокі часи його заклик не міг не залишитися голосом волаючого в пустелі. Несправедливо забутий він тепер – у час, коли, здавалося б, ідея європейської єдності йде переможною ходою. Але Куденгофе-Калерґі писав про Пан’європу, базовану на християнській традиції, чого, власне, й не сприймає більшість нинішніх брюссельських інтеґраторів. Чи потрібна євроінтеґрація Україні? Очевидно, так. В умовах багаторічної російської аґресії іншого вибору просто немає (які компліменти Китаю не роздавав би дехто з теперішніх “зелених” “вождів”). Але Європа має бути не космополітична, ісламізована чи атеїстична, а національно й культурно розмаїта, відкрита для всіх держав, розташованих на субконтиненті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
