Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“І ті, що не чують стогону помираючих людей, свідомо · знищених людиноненависництвом, солідаризуються із · злочином та підтримують геноцид проти українців”. Голодомор · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті ««Що ж тепер нам їсти?!. Їжте землю»», с. 3

Закінчення. Початок на стор. 3 «Що ж тепер нам їсти?!. Їжте землю»

Слово Просвіти, №46–47 за 2021 рік

Місцеві “активісти” (комуністи, комсомольці) запопадливо виконували генеральну лінію більшовицької партії, яку виголосив Сталін ще на четвертій нараді ЦК РКП (б) з відповідальними працівниками національних республік і областей 1923 р.: “Партія, яка стоїть при владі, потребує того, щоб мати на окраїнах марксистськи надійні кадри з місцевих людей, зв’язаних разом з тим з широкими масами населення”. (Й. Сталін. Статті й промови про Україну. 1936. К., Партвидав ЦК ВКП (б) У. – С. 194). І таких кадрів, вихованих сталінською педагогікою, було достатньо в часи Голодомору, які, як пси-цербери, глумилися над своїми. “У селі Безбородьки померли від голоду більш ніж 500 осіб, майже все село, – розповідала Литвин М. Г. з Канівського р-ну Черкаської обл., – по селу ходила “мітла”, до складу якої входили голови сільради, колгоспу та активісти. Вони вилучали все їстівне з метою доведення людей до голодної смерті, а коли все забрали, моя мати спитала у голови сільради: “Що ж тепер нам їсти?!” На що він відповів: “Їжте землю”. На ХVІ (1930) та ХVІІ (1934) з’їздах ВКП(б) Сталін подав сигнал для нищення українства, заявивши про небезпеку ухилу до місцевого націоналізму, який ослабляє єдність трудящих народів СРСР; боротьбу з умираючим куркульством на селі; український націоналізм, з яким перестали боротися і дали йому розростися до головної державної небезпеки (Там само. С. 208-211). Показники цієї “боротьби” успішно перевиконувалися завдяки кістлявій руці голодомору, який організували та здійснювали кати українського народу, довівши до найстрашнішого – людоїдства, що засвідчують архіви СБУ. Нині відкрито тисячі документів, які показують одну з найтрагічніших сторінок ге- Альона РАДЕЦЬКА, м. Хмельницький е один раз доводилося чути вислів “Ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні”, але ніколи не надавала йому особливого значення. Донедавна. Поки не натрапила на нього випадково, читаючи фольклорно-краєзнавче видання Любові Сердунич “І слово боролось”, де містяться зразки народної творчості (пісні, прислів’я, приказки, перекази, загадки, “опухлі” анекдоти, словотвори тощо), створені людьми під час голодоморів 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр. Виявляється, у нього є відповідники, і чимало. Наприклад: “Ні коняки, ні свині, тільки Ленін на стіні // Ще й показує рукою: їжте дулю з баландою” або “Ні корови, ні свині, // Тільки гасла на стіні”, чи “В тридцять третьому году // Люди мерли на ходу // Ні корови / ні свині // Тільки Сталін на стіні”. Як зауважує дослідниця, “…зразки українського фольклору, пісеньки й вірші про голодомор мають багато варіантів, що засвідчує їхню поширеність Україною”. Навіть у ті страшні часи люди не втрачали віри та оптимізму, шукаючи шляхи визволення від сатанівського режиму. Вони передавали один одному ці вислови з усвідомленням небезпеки для свого існування. Ці вислови перетинали кордони сіл і потрапляли в уста інших жителів, перефразовуючись, змінюючись у формі, але не в значенні і призначенні. Вони ставали зброєю, котрій не знаходилося відбою. І хоча декому може здатися, що написані вони у гумористичному стилі, то хочеться нагадати: у той час людям було не до сміху. “Усна народна творчість періоду голодомору – це не сміх крізь сльози, це й не плач. Це і не розпач. Це – щось більше, ніж віра і відчайдушність. Ці твори – доказ незнищенности нашого народу, а тому вони – безцінні”, – зауважує Любов Сердунич. А легкий гумористичний тон – лише оболонка, під якою – неспинні сльози і величезні клубки болю, котрі глибоко залягали у серцях мільйонів страждальців. Фольклорно-краєзнавче видання всіяне ненавистю і вірою, сарказмом та іронією, гнівом і проклинаннями, котрі від слова до слова ненаситні справедливістю, якої у той стражденний час не було, як не було найсвятішого: шматочка хліба на столі. Дослідниця Любов Сердунич не приховує свого обурення, чим хоче достукатися до серноциду в історії людства, що була свідомою дією режиму більшовицької Росії. І ті, що не чують стогону помираючих людей, свідомо знищених людиноненависництвом, солідаризуються із злочином та підтримують геноцид проти українців. Ще донедавна з трибуни Верховної Ради був чутний вереск на штиб харківської комуністки, що “все эти разговоры (о Голодоморе) – это выдумки тех, кто пытается очернить советскую историю и уничтожить все то положительное, что было создано большевиками, а затем и коммунистами в Советском союзе”. Марно полемізувати. Радше послухаємо очевидців, її земляків, які мають моральне право на правдиве слово. В архіві Служби зовнішньої розвідки України зберігається, наприклад, справа репресованого сільського вчителя, студента літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексія Наливайка з Кременчуцького району на Полтавщині. У щоденнику за 1933 рік він пише: “Прочитав газету “Правда”... Дійсно, що їй би личила назва не “Правда”, а “Брехня”… У більшовицькому СРСР дуже багато “громких” слів і дуже мало хліба. Масове вимирання з голодної смерті цілих сімей. Скрізь панує нечувана більшовицька реакція. Хто десь словом обмовиться або зіжне сніп зерна, тяжко (як контрреволюціонер) карається: конфіскація, зсилка. Якщо не опухлий, то обрікається на голодну смерть. Страшно, нечувано... Я глибоко переконався, що більшовизму лише треба бути знищеному... Боротьба за національну пам’ять і проти неї продовжується. Тому Народ необхідно безперервно “годувати” культурою. Національною Культурою і Правдою, передаючи наступним поколінням духовний спадок, традицію, віру батьків і прадідів, великі ідеї звитяг за власну державність, що гарантує виживання, життя, прогрес Української Нації. Хоча “годування” культурою, правдивою інформацією не є простим завданням, адже вони стають чимраз недоступнішими. Зрощується малочитаюче суспільство. Невтішний факт. У 2020 р. лише 8% українців проводили своє дозвілля за книжкою. Цю наростаючу тенденцію загальної неосвіченості не можна прикривати фіговим листком діджиталізації. Попри всю важливість цього напряму інформаційної політики ніде в цивілізованому світі не ігнорується книга. Тамтешня політика – не замість, а поряд. У сусідній Словаччині продається в 10 разів більше книг на душу населення ніж в Україні. За даними Київського міжнародного інституту соціології понад 60% дорослого населення України за рік жодного разу не відвідали бібліотеку чи книгарню. Здавалося б в умовах зубожіння населення роль публічних бібліотек мала б зростати як базовий елемент культури, науки, освіти. Однак, ні. Мережа публічних бібліотек України скорочується. За останні десятиліття кількість їх зменшилася ще на 3 тис. (до15 тис.). Закриваються, як правило, сільські бібліотеки. Відставання від європейських країн у сфері інформатизації є разючим. На бібліотеку припадає лише 1,4 комп’ютера. Доступ до інтернету має лише третина бібліотек, а кожна четверта – не опалюється. Ще більш швидкими темпами ліквідовуються книжкові магазини. У минулому році було закрито ще 50. То до якої ж Європи прагнемо, коли ігноруємо національні творчі спілки, науку, книгу, мистецтво, культуру? Так, на одну книгарню 2018 року припадало 140 тис. українців, а 2020–го – 165 тисяч, що в 10–15 разів гірше європейських показників (Польща – один магазин на 12 тис. населення, Німеччина – один на 15 тисяч). У Польщі на порядок більше магази- Особливо виразні, нів книги, аніж в Україні, де їх близько 200. Примітно, що на кінець 2020 року в Україні функціонували понад 20 тисяч аптек. Ця статистика лише підтверджує факт духовної (і не тільки) хвороби Нації та майже очевидної (з присмаком етноциду) політики стосовно Українського народу, стимулюючи процеси винародовлення українства. За таких умов важко (відповідно до Стратегії національної безпеки) “рішуче протистояти гуманітарній агресії, розвивати українську культуру як основу консолідації української нації та зміцнення її ідентичності; удосконалювати військово-патріотичне виховання молоді”. Заява очільниці Українського інституту книги О. Коваль про “побудову в Україні однієї суперсучасної, технологічної, інклюзивної Бібліотеки, щоби до неї приїжджали люди зі всього світу” ситуацію не змінить. Плагіаторство озвученої раніше ідеї по “створенню суперсучасного університету” на тлі “культурних вовчих ям” не покращить якість соціокультурного середовища. Адже рівень культурності народу не вимірюється декорованим локальним досягненням. Український художник С. Якутович запропонував свого часу об’єктивнішу оцінку життєдіяльності, заявивши, що цивілізація – це відсоток культури на душу населення. Бо тільки освічена, по-громадянському вихована Нація здатна усвідомити й гідно шанувати свою національну Пам’ять, Історію, Традицію, будучи оберегом власної Ідентичності, Державності. Патріотичний, об’єднаний внутрішньою силою, такий Народ не дозволить “проярмаркувати” Україну, не впустить у свій дім московита чи іншого бузувіра і вже ніколи не стане приреченим “їсти землю”. Георгій ФІЛІПЧУК скорочені слова та новотвори, які “розвінчували сталінську політику та її вождів”, веселі оди на замовлення влади, свідчення очевидців голодоморів на Старосинявщині Хмельницької області, зокрема, із села Теліжинці, де народилася Любов Сердунич, прозові та поетичні твори авторки, в яких вона щемно і співчутливо розповідає про жахіття голодомору. Стискається серце, холонуть долоні, Як лиш уявляєш ті втрати без війн. Це ж скільки народу померло ще в лоні! І хто за ті чорні діла відповість? Таке запитання ставить Любов Андріївна у своєму вірші-передмові, але відповіді не знаходить. Якщо на початку поезії воно лунає притишено, виважено, то наприкінці – волає: “І ХТО за ті чорні жнива відповість?!!” Наприкінці збірки, як завершальне, підсумкове, слово, – вірш “Хай відповість мені Москва!”. Він – відповідь на вірш-запитання “Хто відповість?”. І ця відповідь прийшла до авторки внаслідок її багаторічних досліджень. Обидві ці поезії – своєрідне обрамлення збірки. Врешті, дослідниця закликає не бути байдужими до людської біди і берегти пам’ять про безжально закатованих страшною смертю: “Вшануймо пам’ять невинно убієнних: хтось – записавши спогади очевидців голодомору, хтось – поширенням правди, донесенням її до памолоді, свічею пам’яти, квіточкою до могили масового поховання, а хтось – активними діями з упорядкування чи встановлення пам’ятного знака в селі…”. Пам’ять… Тільки вона наділяє силою і вселяє віру, що такий злочин проти українського народу більше ніколи не повториться. Тому, ставлячи автограф на книзі, авторка додає: “Дбаймо разом, аби подібне ніколи не повторилося!”. Вожді відходять, система руйнується, а люди залишаються – зі своїм розумінням, своїм баченням, своїм Словом, яке пройшло не одне пекло, але не здалося і не здасться, бо в цьому його сила, правда і життя. P. S. 2007 року за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні та активну громадську діяльність Президент України Віктор Ющенко, який свого часу “сприяв відновленню історичної правди, пробудженню нашої національної свідомості і людської гідности”, нагородив Любов Сердунич орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин