Пам’ять 5 · “Тож запалімо Свічку пам’яті. На наших майданах, площах, покинутих цвинтарях, безіменних могилах. У наших серцях. У наших вікнах…” · с. 5сторінка оригіналу ↗
Наталя Дзюбенко-Мейс Чорні дзвони гудуть у тобі, у мені…
Слово Просвіти, №46–47 за 2021 рік
Запалюй свічу, Україно! Жаринка – з горючої рани – В долоні твої я лечу. Болить вона, але не тане, Запалюй свічу, мій коханий! Запалюй свічу!
В печалі, і вічній скорботі, В неперебутній біді Багато ще носимо потай, У пам’яті довга робота, Однакові очі у вдів…
І буде довіку боліти Цей хліб пресвятий на столі, За словом Нового завіту, Вклонімось землі, мої діти, Вклонімось землі!
Ще руки до нас простягають Опухлі батьки й матері, І не кажіте: не знаєм, Бо літо було урожайним, І сонце було у порі.
А діти в лахмітті… Руїна. І безмір людського плачу. Була в них єдина надія, Що їх пригадає Вкраїна, Й запалить свічу.
Згадає жнива оті чорні, Червону мітлу і торгсин, Так вовчо повзли людомори По наші серця і комори, По хліб наш, і жорна, і млин.
Збирались ми надто повільно, Наш голос ще світ не почув. Вдовину, сирітську, нетлінну, Запалюй свічу, Україно! Запалюй свічу!
Закінчення. Початок на стор. 1
Чому це важливо? Чому в дні, коли ми у скорботі схиляємо голови над нашими полеглими, я звертаюся до таких складних понять як геноцид, постгеноцидність? Їх витоки і наслідки. Наполягаю на їх точному і безкомпромісному використанні саме сьогодні? На осмисленні і вивченні. На послідовній подальшій боротьбі за визнання народовбивства в Україні актом геноциду.
Тому що вогник нашої пам’яті має не тліти, а горіти ясним безпощадним полум’ям. Бо наша Свіча – не ритуальна забавка, а інструмент нашого поступу. Тому що Джеймс Мейс вважав, що вивчення тотального зламу суспільства, нації на всіх її рівнях, важливе не стільки для історії, скільки для майбутнього народу і держави. Вся суть не тільки і не стільки в традиційному превентивному ударові проти будь-яких спроб повторення минулого.
Дж. Мейс вважав, що розкриття трагічних сторінок минулого може бути важливим ланкою в системі державного самозахисту, наряду з такими важливими сферами, як військова оборона і дипломатія. А, можливо, й найважливішою. Тому, що прийшов час народам говорити не мовою гармат, чи політичної риторики, а мовою культури, наукових відкриттів. У світі, перевантаженому небезпечними технологіями, перенасиченому напругою протистоянь, голоси страдників із тридцять третього допоможуть зупинити надто гарячі голови і загребущі руки. Окрім того, допоможуть світові зрозуміти нас українців, як багатостраждальну, але сильну націю, яка пережила пекло, вижила і має повне пра-
*** Я повернуся з чорного врожаю В голодне поле – голе і безкрає, Оте, яким колись ти перейшов… І я згадаю, що твоя це кров.
Я повернуся по ядучій мерві І пригадаю, що твої ці мертві, Й вони для тебе суть не чужина, А рідні долі, рідні імена.
Я повернуся – сива і безкрила… Я в тому полі серце залишила. То був найважчим – первісний засів Гіркотних сліз та вистражданих слів
Бо крізь літа я чую крики, стогін… О, Господи! Їх тисячі… Мільйони… Звичайні люди – добрі і прості Конають на голодному хресті.
І стільки болю аж по самі вінця… Ти все ідеш, неначе волхв по зірці, І через простір душу пропіка Неопалима іскра колоска –
Останнього з гіркотного зажину… …Над прірвою твоя лягла стежина, Над прірвою з правічної пітьми Несеш в руках розгнівані громи.
Село. Голод
Джеймсу Мейсу
Не ворушилось ґанку спустіле крило, Не спадала роса спозарання, У жаскому вогні догорало село, Помирали селяни… Останні…
І до церкви, сповзались страшні кістяки, Що уже без хреста… Тільки круки… Піднімалися вгору сухі п’ястуки Від голодної темної муки.
Відлітали лелеки, і душі, і дим Ще курився із мертвого поля, І такої розпуки, такої біди Не було ще ніде. І ніколи.
Ще учора співало, сміялось, цвіло, Від зорі – то орало, то сіяло, А сьогодні конає голодне село Хліборобів і гречкосіїв.
Вся земля, мов підсудна, у ґратах стерні, Заростає гіркими ярами. Чорні дзвони гудуть у тобі, у мені… Над іще нерожденними – нами.
Там велика моя помирає рідня У голодних літах лиховісних. І це нам – їхня жменька остання зерна, А мені – недоспівана пісня.
Там бабуся конає, іще молода, У своїй спорожнілій хатині, Там вселенська розпука. Біда. Там орда, Що як пошесть вернулася нині.
А горбочки все тріскають, як мозолі… Колосочків худі рученята… Чорні дзвони гудуть у розломах землі, У яругах святих і проклятих.
На холодних вітрах вигорає стерня. Тільки туга у вічному полі, І літає лихе понад ним вороння, І згоряє мій голос від болю.
Не забути мені, не забути тобі Ці жита, що зітліли під корінь, Це Село, що згоріло в жаскому вогні Непрощенного Голодомору.
*** В тяжкі хвилини я печуся жалем, Яку сім’ю, яку родину мала б! Як радісно цвіли б мої сади! Мої бабуні лагідно старіли, І ця ріка ніколи не зміліла, Бо цього не дозволили б діди.
Та я б тоді і відчаю не знала, На цих порожніх крижаних вокзалах, Де вже ніхто не жде мене назад. І не було б в оселі злої пустки, Лелеки би гніздилися в капусті, І підкидали нових немовлят.
А на весіллях би гули оркестри Кружляли у танку брати і сестри Вуйки лукаво морщили лоби, …Якби не зупинись вічні жорна, Якби не темна ніч голодомору, Якби всі якось вижили... Якби…
Вознесіння свічі У проминальних видивах і снах Сумні простори облітає птах. В магічному небесному порталі Танцюють золотаві стихіалі. І кличе, манить материнський сад. Я вперше не напишу листопад.
Бо тільки тіні на сліпих полотнах, Дощі не потрапляють до блокнота, І вітерець розгублено гуде, Вискубуючи листячко руде. Уперше не пишу сяйні пейзажі, Бо пензлі всі у кіптяві і сажі,
А всі свічада мерхнуть у крові. Там образи ворушаться живі, Там руки, губи, обриси, овали, Там падолист, який у мене вкрали. Там мертві віддають живим мечі При вознесінні пам’яті й свічі.
Бо падають і падають солдати, Під свисти куль і ревище гармати. І віють чорні, з півночі, вітри… Гори свіча! На цілий світ гори! Освітлюючи небо і простори. Це наше давнє українське горе,
Ми добре знаєм цю печать злоби – Впеклося з стародавньої доби. Ми по ділах неправедних впізнали, Бо знов війна, як пошесть. Знов навала. Знов меч лягає в чорний переділ, І гільзи – в попільницях міст і сіл.
Пала свіча в кривавій круговерті, Та є страшніше, щось страшніше смерті: Коли не повертається назад, Огниста осінь в материнський сад, І кам’яніє серце у недузі, І байдуже, де вороги, де друзі, Й однаково, що батьківський поріг Загрозливо простукує батіг.
…Нестерпні втрати. Та через прозріння Іде свіча до свого вознесіння.
журналістів. Волтер Дюранті, Ґарет Джонс і Пулітцерівська премія”. Писав про те, якою повинна бути свобода слова і як зрада та продажність одного журналіста призвела до того, що американське суспільство було введено в оману. Знаючи про трагедію, коли на очах всього світу помирав український народ, політики тоді промовчали. Скільки людей тоді загинуло? Джеймс досліджував це. Але розумів: можливо, цілковитої правди ми так ніколи і не будемо знати. Важливе інше: щоб ми йшли цією дорогою визнання і пам’яті. Очевидно, достеменно і не довідаємося, скільки мертвих сіл було заселено росіянами. Але дослідження вказують, що після 1933 року їхня присутність на етнічних українських землях різко збільшилася. І як працювали так звані буксирні бригади, горезвісні “двадцятип’ятитисячники”? Скільки їх, звідкіля вони, яка їхня подальша доля?
Так, багато питань Голодомору ще не досліджено. Поки горить свічка, робота продовжуватиметься. Бо “немає кращих дверей, більш широко відкритих для вивчення природи, ніж розгляд фізичних явищ, що розігруються при горінні свічки”. Це Майкл Фарадей, видатний англійський фізик, основоположник вчення про електромагнітне поле, який вивчав вивчав феномен свічки, немов первісний відбиток пальця Бога. Крапка, з якої все починалося. Світ, розум, людина. Закони світобудови. Закони любові відкривав у її полум’ї американський дослідник історії України Джеймс Мейс.
Тож запалімо Свічку пам’яті. На наших майданах, площах, покинутих цвинтарях, безіменних могилах. У наших серцях. У наших вікнах…
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
